Що в міській раді робить священник? Що думає отець про міську раду після майже двох років капеланства в ній? Чи спокушали капелана стати «Хрещеним батьком» у вирішенні «складних питань»? Чи є в міській раді атеїсти? Яким буде Львів після війни? І скільки та війна ще триватиме? Відповіді на ці та інші питання сайту «Духовна велич Львова» дав капелан Львівської міської ради о. Андрій Сіданич – священник Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла УГКЦ.
Андрій Толстой: Отче Андрію, у вересні буде вже два роки як Ви стали капеланом Львівської міської ради. Поясніть для початку, навіщо Львівській міській раді капелан.
О. Андрій Сіданич: Я вже третій капелан у Львівській міські раді. Першим з 2011 року був о. Орест Фредина, після нього — о. Павло Дроздяк, тепер надійшла моя черга. Тому ця традиція вже має багато років. Чи потрібен тут капелан? Безумовно, що так. Бо капеланське служіння — це коли ти опікуєшся людьми незалежно від тієї функції, яку вони виконують у суспільстві.
Але людина може піти до церкви сама, якщо у неї є така потреба.
Капеланське служіння — це не чекати, коли хтось прийде до тебе до храму, а коли ти йдеш у ті місця, де перебувають люди. Військові капелани йдуть у військові частини, студентські — до гуртожитків та університетів, в’язничні — до в’язнів… Моя ж місія – працювати з людьми, які працюють у Львівській міській раді. І це не обмежується лише Ратушею – насправді за ці два роки я познайомився з багатьма людьми, які працюють поза Ратушею, тому що багато відділів діє по всьому місту.
Якраз сьогодні вранці, перед початком сесії міської ради (розмова відбувалася 7 серпня, у четвер в обідню пору, ред.), як капелан я традиційно мав коротке духовне слово до присутніх, після чого йде молитва. У такий спосіб починається кожна сесія. Також раз на тиждень ми зустрічаємося у каплиці Ратуші — щосереди в обідній час маємо спільну молитву і розважання.
З ким Ви зустрічаєтесь?
З працівниками міської ради: охочі можуть прийти.
Ви згадали про Ваш виступ на початку кожної сесії Львівської міської ради. Як Ви підбираєте теми своїх звернень до депутатів?
Перш за все я спрямовую свою увагу на те, яка подія з церковного календаря є ближчою до дня мого виступу. Учора у нас було Переображення Господнього, тому я більше тримався тематики цього свята. По-друге, моя мета не критикувати, не вказувати на те, що, можливо, хтось десь недопрацював. Моє сумління мені підказує, що як капелан я маю надихати: давати певний меседж, щоб людина задумалась, що можна зробити доброго, що вона покликана для добра, для любові і для того, щоб служити людям. І це, на мою думку, має добре відобразитися на місті та громаді Львова.
Чи змінилося за ці два роки Ваше уявлення про Львівську міську раду? Раніше Ви дивилися на неї зі сторони, а тепер більше бачите її зсередини.
Мені приємно тут працювати попри те, що, можливо, комусь не подобається, що в міській раді є капелан. Але є багато людей, відкритих для того, щоб знайомитися, щось почути, потоваришувати… І я радію, що за ці два роки міг когось посповідати, також ми мали хрещення діток працівників міської ради, і навіть мали вінчання. Мені приємно, що люди мені довіряють і що Бог може їм послужити через мене.
Вінчався хтось із депутатів?
Так, це була Анастасія Окряк. Ми мали вінчання в Шевченківському Гаю. Також було вінчання працівників міськради в Гарнізонному храмі.
А як реагують близькі Вам люди або просто знайомі, коли дізнаються, що Ви капелан Львівської міської ради? Про міську раду у людей різне уявлення і різне ставлення до неї.
Багато хто каже: напевне, там не легко. Перед тим я працював і у війську, і у в’язниці, а тут все по-іншому. Але я сприймаю це як можливість чогось навчитися. Я був офіційно капеланом і в Ліцеї Героїв Крут, і в Нацгвардії, а тут я здобуваю новий досвід, він, так би мовити, більш дипломатичного спрямування. Але насамперед я бачу тут людей, які шукають Бога. Тут є багато людей, які живуть із Богом. І це мені дуже приємно. Я чую різні відгуки, але моїм кредо є те, що кожній людині я маю донести якесь проміннячко світла. Звичайно, були й загострення щодо певних питань, які стосуються моралі.
Що Ви маєте на увазі?
Наприклад, були ініціативи щодо так званого «гендеру», які хотіли провести через рішення сесії міської ради. Це могло стати порушенням моральних цінностей, і моєю місією капелана було вчасно відреагувати і дати певний меседж нашому суспільству, як правильно діяти, щоб нашому суспільству та нашим дітям не було завдано шкоди. Я дякую головам фракцій і багатьом депутатам, які відгукнулися, розуміючи, що ці питання щонайменше не на часі: вони зробили правильні кроки і це не пішло далі.
Ви оформленні як працівник міської ради?
Ні, я тут як волонтер.
Ви священник УГКЦ, але у Львівській міські раді працюють люди різних віросповідань. Як поширюється Ваше служіння на цих людей, як складаються стосунки з ними?
З досвіду свого попереднього капеланського служіння мені до вподоби більше говорити з людьми, які мають власні релігійні переконання. Цілком природно, коли людина має власні релігійні вподобання. Наприклад, сьогодні один депутат мені сказав, що у нього є свій духівник, до якого він звертається вже віддавна, при якому він прислуговував біля престолу – і для мене це приємно, що людина близька до Церкви, незалежно, чи це Греко-католицька чи Православна церква, чи протестанти. Моє завдання капелана — стежити за моральною складовою, і, якщо буде потрібно, то допомогти навіть знайти людині духівника, радше підказати їй.
Чи стикалися Ви у Львівській міській раді з атеїстами?
Я думаю, що є люди, які мають зранення. Я не вірю, що існують люди, які є повністю атеїстами. Можливо, є такі, хто гучно про це говорить. Але в багатьох випадках це наслідок певних обставин, в яких вони отримали зранення, можливо, згіршення священниками або кимось із християн. Ми, на жаль, не є святі до кінця. Тому я хотів би з такими людьми більше спілкуватись і давати також і їм проміння світла надії, що – незалежно від їхніх переконань – ми можемо товаришувати і йти далі.
Також читайте: Про традиції свята Богоявлення у давньому Львові
Чи не стикались Ви зі запитанням: що в міській раді робить священник?
Мабуть, деяким людям не до вподоби перебування людини в підряснику з хрестом в органі місцевого самоврядування. Але я тут не для того, щоби нав’язувати комусь мою віру, а для того, щоб товаришувати. І це я стараюсь максимально робити у своєму слові, так, щоб це було не критикою, не примусом до чогось, а нагадувало швидше легенький освіжаючий подув вітру. Хоча, здається, все ж таки є людина, яку засмутила моя позиція щодо «гендерних» ініціатив, але я сподіваюся, що це не крапка у наших стосунках. Я постійно роздумую над тим, як допомогти кожному, навіть якщо ця людина на неправильному шляху. Не дистанціюватись, не ворогувати, а послужити і допомогти – якщо не як духівник чи священник, то просто як людина.
Ви людина нейтральна, не належите до жодної з депутатських фракцій: чи пропонують Вам бути посередником, таким собі «Хрещеним батьком» у розрішенні різних «складних» питань?
Таких випадків не було. Я стараюсь максимально цього уникати. Для мене є важливим мій авторитет духівника. Підказати я можу, допомогти у якійсь хорошій справі теж, але виконувати невластиві для капелана функції – нізащо.
Наскільки Вам вдалось за ці два роки здійснювати задумане?
Успішність капеланського служіння неможливо виміряти у відсотках. Я радий, що міг уділяти Таїнства, спілкуватися: я не чекаю, що до мене хтось прийде, сам роблю кола міською радою. Звичайно, кабінетів багато, і всіх їх ми обходимо хіба що на Богоявлення зі святою водою, а впродовж року я роблю це по можливості. Рух точно є. Люди йдуть на контакт. І мені дуже приємно дивитися в очі людям, і коли я бачу, що мене чують, то радію з того, що через мої уста Господь Бог може щось їм подати.
Ми з Вами зараз спілкуємося в каплиці Ратуші, і можна побачити, що вона в певному процесі реорганізації. Яке майбутнє цього місця?
Ратуша не призначена для того, щоб тут була церква. Але все ж таки добре, коли тут є мобільне та комунікабельне місце для духовних зустрічей. Цю кімнату, яка використовується як каплиця, я хотів би дещо доповнити. Ми вже розглядали певні проєкти, але над цим питанням треба ще попрацювати. Влітку у нас пауза, але вже з вересня наші зустрічі тут відновляться. На них ми обговорюємо духовну думку і молимося. Для мене дуже важливо молитися за людей, тому навіть у храмі на проскомидії я завжди виймаю частицю за працівників Львівської міської ради.
Але молитва в каплиці – це не єдиний формат наших зустрічей. З працівниками міської ради ми мали також виїзди, духовні мандрівки, до Крехова та Унева, де краще знайомилися один з одним, молилися, мали пікнік та подорожували.
Скільки людей приходить у каплицю на зустрічі?
Близько 15-20 людей. Ця зустріч відбувається в обідній час щосереди, з вересня по червень. Окрім цього ми мали передпасхальні реколекції: на початку і наприкінці Великого посту. Їх проводив представник Православної церкви України о. Кипріан Лозинський і о. Марко – студит з УГКЦ.
Чи є у Вас ідеї, які би Ви хотіли ще реалізувати? Можливо, вони здаються нереальними, але все ж таки не покидають Вас.
Я не ставлю перед собою фантастичних цілей. Стрибати з парашутом разом із депутатами чи працівниками міської ради не планую. Хоча на Говерлу піднятися можна було би. Мрію також, щоб ми поїхали в якесь гарне чудотворне місце за кордоном, наприклад в Люрд чи у Фатіму. На жаль, більшість чоловіків зараз невиїзні. У подорожі люди більше здружуються. Якось ми з головами фракції мали спільну поїздку до наших воїнів на Схід, це допомогло нам краще пізнати один одного.
Людина має бути щасливою, незважаючи на війну та різні випробування. І це відчуття щастя не повинне залежати лише від того, що має вона добру працю чи зарплатню, а від того, що у неї добрі стосунки з Богом, дякує Богу і живе з Богом. Це те, чого я бажаю. Щоб люди так жили, починаючи від міського голови. І щоб ми один одного чули і в сесійній залі також.
Вчора в церкві якраз читали уривок із Євангелія про подію Переображення, коли Бог-Отець сказав про Ісуса: «Це Син мій улюблений — Його слухайте». Тому важливо, щоб людина слухала Бога через своє сумління, через уста священника, через інших людей. Я впевнений, що багато людей є чутливими, тому важливо не відкидати те, що ти почув від Бога. Я пропоную зустрічі, молитву, подорожі… А людина вирішує, чи зробить вона крок назустріч.
Також читайте: Духовна мандрівка до Унева: працівники Львівської міської ради відвідали святі місця
Ви капелан міської ради, тому у вашому духовному полі зору, хочете Ви цього чи ні, весь Львів. Яким, на Вашу думку, буде наше місто після війни?
Є така приказка: «Як тривога, то до Бога». У час війни багато людей молиться. І я вірю, що і в мирний час люди будуть усвідомлювати потребу в Церкві, а передовсім – у Богові. Люди також кажуть: «без Бога ні до порога», але водночас я би хотів, щоб Львів став перлиною усвідомлення, що Господь Бог є центром нашого життя. І те, що у Львові є капелан міської ради — це також показник. Далеко не в кожному місті є таке служіння.
Разом з тим у Львів приїхало багато переселенців, зазвичай вони не близькі до Церкви чи до Бога. Тому я би хотів, щоби Львів навчився і навчив інших жити з Богом, цінувати Церкву, цінувати стосунки з Богом, цінувати мораль. Якщо людина не йде до церкви в свято, то цей день для неї насправді не святковий. Один мій товариш, який у минулому не ходив до церкви, тепер каже, що не може усвідомити собі неділю без того, що він піде до храму помолитися.
Коли до Гарнізонного храму, де я служу, приходять переселенці, то вони вражені з того, що в місті Львові є храм, де людина може почувати себе вільно, де ніхто не стоїть у неї над душею: вона може поставити свічку, де хоче, помолитися… Я би хотів, щоби Львів розвивався всесторонньо, в тому числі духовно і культурно. На Сході було втрачено багато традицій, які ми зберегли у Львові. Багато людей, які приїхали до нашого міста, дивуються, чому ходимо до церкви. У нас дуже помітна культура жити з Богом і нам треба вміти її передати. Тому Львів має місію бути духовним центром України; якщо він її реалізує, це буде дуже добре.
Також читайте: Хто такий новий капелан Львівської міської ради?
Є люди, які вважають, що львівська, галицька релігійність лицемірна, поверхнева та показна. Існує навіть такий мем як «Свята Галичина». Що насправді люди, які ходять до церкви, у повсякденному житті не живуть за заповідями Божими, або по-справжньому не вірять у Бога. Що Ви про це думаєте?
Нема диму без вогню. І Церква такі речі також засуджує. Людей, які говорять одне, а роблять зовсім по-іншому, називають «фарисеями». Однак не будемо перебільшувати – навіть у Львові церкву регулярно відвідує не захмарний відсоток мешканців міста. Наші храми зазвчичай не переповнені. Тому я радію, що в Гарнізонному храмі ми маємо вісім Літургій у неділю, на яких присутні дуже багато людей, зокрема молоді і дітей.
Це не зовсім по темі, але я все ж таки Вас запитаю: чим ви цих людей тримаєте? Гарнізонний храм доволі великий, і він реально наповнений людьми. Вісім Літургій у неділю – і нема де яблуку впасти.
Найперше – це людяність. У нас нема пафосу, ми відкриті до людей. Це проста лю-дя-ність і щоденне родинне, невтомне і багатогранне служіння. Наш храм живе капеланським активним та насиченим служінням: навіть скласти графік непросто. Йдеться не лише про вісім Літургій у неділі, про хрещення, освячення чи шлюби — значна частина нашого служіння відбувається поза храмом. Ми маємо багато різних локацій і капеланських служінь, майже щогодини ми «прибігаєм-вибігаєм». Сьогодні ми у в’язниці, завтра – на Сході, післязавтра – у військовій частині, в окопі і таке інше. Наприклад, минулої неділі я їздив у Немирів на Яворівщину і ми там молилися просто в каплиці серед лісу. І там до мене підійшла людина, яка слідкує за нашими богослуженням онлайн у фейсбуці. Капеланське служіння плідне, тому що люди відчувають свою залученість; тому вони підтримують наші проєкти.
Як священник Ви ведете інтенсивне духовне життя, багато молитеся і спілкуєтеся з людьми, також Ви майже щодня ховаєте наших загиблих військових. На Вашу думку або за Вашими відчуттями, коли закінчиться ця війна?
Скажу відверто. Є така приказка: «Хочеш миру — готуйся до війни». Може, від капелана це звучить доволі строго, бо ми хочемо почути, що кінець війні прийде цього року, або вже наступного. Але я сказав правду. Я капелан з 2014 року, і для мене війна почалась не в 2022-му.
Поясню механізм війни між країнами на прикладі духовної боротьби, яку переживає кожен християнин. Як священник я знаю, що людина складається з душі і тіла. І коли до неї приходить спокуса, вона може або піддатися їй, або перемогти її. Середини не існує. Те ж саме стосується і війни: або ми розслабимося і будемо мати ті ж самі наслідки, що тепер, або переможемо, коли станемо сильнішими. Тому, «якщо хочеш миру — готуйся до війни». Хочеш перемогти спокуси — стань духовно сильним. Дуже добре, якщо тебе підтримує духівник, але все одно відпір маєш дати саме ти. Це ж стосується теперішньої війни: добре, коли нам допомагають, але перемагати маємо ми.
Наші люди є дуже добрі. Ми не прагнемо воювати. Я знаю багатьох військових, які є надзвичайно добрі. Мій товариш з позивним «Монах» нещодавно повернувся зі Сходу, він був поранений, однак чудом вижив. Це справжній герой, який ішов у найважчі точки. І в нас таких героїв безліч: одні живі, інші, на жаль, мертві. Але вони показали нам приклад того, як боротися… Можливо, я сказав надто гостро…
Не знаю, чи може в час війни щось вважатися надто гострим.
Також інколи люди не розуміють, що означає прощати. У Святому Письмі написано, що треба прощати, але кого? Тих, хто кається, хто просить прощення. Коли я приходжу до сповіді, то кажу: «Боже, вибач мені», і Бог прощає. Але коли людина йде до сповіді і не перепрошує, то це навіть не сповідь. Бог готовий простити, але людина не готова прийняти Його прощення. Те ж саме і тут…
Тому я вірю, що попри те, що ми маємо багато втрат у цій війні, ми стаємо сильнішими. Тому, можливо, якісь кордони ми програємо, але країна вже інша. Наш ворог, як диявол думає, що він хитрий і підступний, але він не зрозумів, що Бог переміг.
Це перегукується зі словами з Євангелія: «Бійтеся не того, хто тіло вбиває, а душу не може вбити».
Так. Тому тепер ми бачимо Харків іншим, Одесу, Дніпро, Запоріжжя іншими… Колись казали, що лише Захід України є Україною. А тепер вже не так. Звичайно, багато людей ще живе в полоні радянських стереотипів, але загалом Україна змінилася.
Також читайте: Єпископ Василь (Тучапець): «Ця війна змінює ставлення людей до конфесій і Церкви»
Яка книга останнім часом справила на Вас враження?
Вчора я переглядав книгу про Андрея Шептицького «На скелі віри», яку мені подарував владика Степан Сус. У ній багато ілюстрацій, світлин та історій. Це велика важка книга. Ми вчора переглядали її разом зі сім’єю. У ній дуже гарне поєднання інформації, світлин і посилань зі Святого Письма. Коли бачиш фотографії наших подвижників, це надихає, краще відчуваєш, яке насліддя ти маєш, а також свою відповідальність за Церкву та за Україну.
Спілкувався і фото (якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой.
Також читайте: О. Тарас Михальчук: Воїн, який знає, що за нього моляться, зуміє перемогти багато викликів
О. Андрій Корчагін: «Моя функція — бути голосом сумління для тих людей, які очолюють Львівщину»
О. Юрій Цюпка: «Найдовша сповідь у мене була приблизно чотири години»
Повязані записи
