Чи є Адвент* постом? Чому для християнського життя важлива аскеза? Для чого поститись, якщо спасіння — це Божий дар? І чому фізична присутність Христа звільняла апостолів від посту? А фарисей, який постився, опинився в гіршому становищі за грішника-митаря? Чому біси бояться посту і чи їдять домініканці м’ясо?
Про це та інше ми говорили з настоятелем чернечого дому Пресвятої Євхаристії у Львові о. Ігорем Ґнюсом OP, який належить до Ордену Проповідників (домініканців). Також ми торкнулися питання, чим відрізняються монахи від ченців? Що спільного між стоїками та християнами? І чи повинен християнин в часі посту уникати розваг та гучних забав?
Андрій Толстой: Отче Ігорю, чому Різдвяний піст у Римо-католицькій церкві називають Адвентом?
О. Ігор Ґнюс OP: Ця назва походить від латинського слова «adventus», яке означає «прибуття», «прихід», «наближення». Тому для нас — це час очікування.
На кого очікуємо?
На Народження Ісуса Христа, хоча воно вже відбулося. Але кожен літургійний рік допомагає нам ще раз духовно пережити ціле життя Ісуса Христа. Фактично, це навіть менше місяця, короткий піст, який так і називається — Адвент — приготування до Різдва Христового. Адвент — це також початок нового літургійного року. І в богослужбових текстах проскакує очікування на Друге Пришестя. Хоча воно, можна сказати, замасковане за Першим Пришестям.
Різдво – це радісне свято, а піст — це щось дуже серйозне.
Дійсність очікування чогось хорошого містить у собі не тільки радість. Це також хвилювання, приготування, відречення, аскеза. Наприклад, якщо ми знаємо, що до нас прийде великий гість, то розуміємо, що треба все привести в порядок. Отже, це не тільки радість, а також праця над тим, щоб гість мав гідне прийняття.
Скільки тривалих постів у Римо-католицькій церкві впродовж року?
Є два пости: Великий як приготування перед Великоднем – він триває шість тижнів – і Адвент. Хоча після зміни календаря в 1970-х роках, яка відбулася після Другого Ватиканського Собору, цей передріздвяний період вже не називається постом, тільки Адвентом.
Отже, Адвент, згідно з реформованим церковним календарем – це вже не піст?
І так, і ні (сміється). Зараз, на жаль, наголос на піст, на аскезу справді став меншим. Хоча в традиційному розумінні Адвент є постом — у цей період організовуються реколекції, вірних заохочують відрікатися – або відмовлятися – від якихось приємностей. Тому маємо своєрідне зіткнення, певний скрегіт між радісним очікуванням і формою посту.
Чому Католицька церква не приділяє такого ж значення фізичній стороні посту, як Православна?
У нас акцентується на радісному елементі. При цьому залишається питання: чи він є слушний? Східна і Західна Церкви — не дві різні планети. У них один і той самий Христовий корінь. І в давнину так само і в латинському обряді піст був строгим. Ще канонічне право 1917 року, яке встановив Папа Бенедикт XV, говорить, що Адвент — це час покутний, літургійні шати — фіолетові, а в день перед Святом Непорочного Зачаття, 7 грудня — строгий піст. Після третьої неділі Адвенту було три так званих «сухих дні» — середа, п’ятниця, субота (у 2025 році це 17, 19 і 20 грудня, ред.). Також строгий піст — 24 грудня напередодні Різдва.
Після Другого Ватиканського Собору реформа знесла ці пости як обов’язкові, роблячи наголос на радісний Прихід. Чи це було слушно – не нам вирішувати, але, напевно, це є відхиленням від практики стародавньої Церкви.
У Святому Письмі говориться, що спасіння і навіть віра в Христа — це дар Божий (Еф. 2, 8-9; Гал. 2, 16-21). Для чого тоді людині потрібен піст і будь-яка інша аскеза взагалі?
Господь Бог не хоче спасати нас без нас самих. Божа благодать плине до нас через Таїнства. Господь Бог дає нам повноту благодаті, однак людська природа навіть людей охрещених є пошкоджена наслідками Первородного гріха. Тому потрібна праця над собою до кінця життя. Про це свідчать і святі Католицької церкви, і духовні Учителі… Навіть такі люди як свята Роза Лімська, яка покутувала до кінця життя, в часі Великого посту і Адвенту щоденно їла п’ять кісточок від цитрини — лимона. Чи, наприклад, отець Піо з П’єтрельчини також заохочував до покути за гріхи, до боротьби з вадами. Це не заважає Божій благодаті, а навпаки – допомагає. Тому що Божа благодать будує в нас нову людину, базуючись на нашій людській природі. А якщо людська природа пошкоджена, Голуб Святого Духа не має де сісти.
З Притчі про Митаря і Фарисея (Лк. 18, 9-14) ми дізнаємося, що фарисей постив, а митар — ні. Проте митар вийшов із храму виправданий Богом, а фарисей — ні. Це не дуже схоже на заохочення до посту.
Причта справді закінчується тим, що Спаситель говорить про виправдання. А що було далі? Чи фарисей упродовж свого життя не мав більше можливості навернутися? І чи митар не збагнув, що треба відшкодувати завдану ним шкоду людям і Господу Богу? Так що продовження цієї притчі відбувається в житті віруючого саме покутним життям.
В Євангелії згадується про те, що учні Івана Хрестителя та фарисеї постили, а учні Ісуса — ні (Мк. 2, 18-22). Христос відповів, що доки з «весільними гостями» «молодий», тобто Він Сам, вони «не можуть постити». А робитимуть це в майбутньому, коли «заберуть від них молодого». Чому фізична присутність Христа звільняла учнів від посту?
Я думаю, що Христос хотів приготувати своїх учнів до правдивого посту. Не просто до самовдосконалення чи позірної релігійної практики, і не для того, щоб людина просто побачила межі своїх можливостей. Але щоби піст був включений у Христові Страсті, в Його самотність на Хресті. Щоб це був надприродній порядок посту і зречення, а не самовдосконалення. Навіть під час війни спортивні зали, кажуть, є повні. Хтось зменшує собі кількість їжі, хтось практикує дієту і їсть те, що йому не смакує… Інші знаходять час на те, щоб тягати залізо тільки для того, щоб підігріти свій егоїзм і пиху. Християнський піст відрізняється від цього всього. Він має вимір надприродній, як певне внутрішнє рішення людини: «Господи Боже, ось відрікаюся — хочу не пити каву з огляду на Тебе; буду вимикати мобілку о 16:00 до ранку, щоб призначити час на молитву, роздумування і духовне читання». А не щоб показати всім, який я крутий.
Святий Василій Великий вважав, що піст є важливим для захисту від демонічних сил. Він казав, що «піст — це зброя захисту від демонів», і що «наші ангели-охоронці справді перебувають з тими хто очистив свої душі постом». Мабуть, він мав на увазі слова Ісуса Христа, який сказав, що є рід бісів, у перекладі Куліша, «кодло», яке «не виходить [з людини], як тільки молитвою і постом» (Мт. 17, 21). Чому біси бояться посту? Вони ж духовні сутності, а піст — фізичний.
Тут треба добре усвідомити, що і духовне життя, і взагалі діяльність Церкви – це Ecclesia militans — Церква воююча. Духовне життя деколи також порівнюється до фізичного. Наприклад, щоб добре приготуватися до війни, до битви, треба бути добре натренованим. Тому, якщо ворог бачитиме, що його противник мобілізував необізнаних у військовій справі, ще й старих і немічних, він не буде боятися. І навпаки: коли військо добре вишколене, то ворог його боїться.
Щось подібне відбувається і на рівні духовному. Аскетичні практики — це вправи, які через наше тіло впливають на нашу душу. Бо ж людина – не дві окремі шухлядки, душа і тіло, або ще дух, як пише святий Павло (1 Сол. 5, 23). Людина є цілісною: і те, що відбувається в тілі, має відображення в душі, як про це слушно вчить Тома Аквінський. Тому, щоби осягнути певну вправність, досконалість — щоб здобути чесноти і применшити вади, нам потрібний піст. А злий дух не хоче цього, він не зацікавлений, щоб ми були сильніші, щоб могли відкидати його спокуси. Він не хоче нашої святості і спасіння. Злий дух хоче втоптати нас у багнюку гріха, і тоді він буде тішитися. Тож духовне життя — це також війна зі собою.
Також читайте: О. Роман Дубік: Що таке екзорцизм і як це працює (відео)
Ви згадали за Тому Аквінського, який виділяв три мети посту. Перша – це якраз приборкати пожадливості плоті. Друга — допомогти розуму піднятися до споглядання небесних речей. І третя – спокутувати гріхи. Тому запитаю Вас прямо: не поститися — це гріх?
Гріх — це свідоме, добровільне ламання Божих і церковних заповідей. Хочу звернути увагу на важливу деталь, про яку говорить Катехизм Католицької церкви, а саме, що «церковні заповіді» мають «обов’язковий характер» та мають на меті «забезпечити вірним необхідний мінімум духу молитви та морального зусилля у зростанні любові до Бога та ближнього» (ККЦ 2041). Четверта церковна заповідь говорить: «В установлені Церквою дні стримуватись від м’яса і зберігати піст» (ККЦ 2043). Це мінімум, і він необхідний.
Що стосується Адвенту як періоду постування, аскези та покути, то ми можемо говорити швидше про гріх занедбання. Бо тут не йдеться про те, що я щось не так зроблю. На Святій Месі ми просимо у Бога прощення за те, що згрішили «думкою, словом, учинком» і також «недбальством». І ці занедбання нагромаджуються так, як брак прибирання в кімнаті. Якщо ми рік-два-три не будемо прибирати там, де живемо, то в такій кімнаті буде небезпечно жити. А для душі і духовного життя це може бути ще більш небезпечним, бо духовне занедбання не відразу впадає у вічі. Це як пил, який стає помітним, коли на нього падають проміння сонця.
У дитинстві я читав у Катехизмі церковну заповідь, яка забороняє в часі посту справляти весілля та гучні забави…
Так є до сьогодні…
Ця заповідь діє?
Так.
Чи вона стосується періоду Адвенту?
Так, тому що навіть літургійно священник зодягається у фіолетові шати. Виняток є лише під час Святої Меси Роратної, яку служиться в цей період на честь Діви Марії, тоді використовуються білі шати і співається «Слава во вишніх Богу…». Натомість відслужити Месу за подружжя нема як. Звичайно, у час війни, якщо хтось захоче одружитися, то зможе отримати Таїнство Шлюбу, але без Святої Меси — хіба що перед, або після неї. Ну бо як священник вінчатиме в ризах фіолетового покутного кольору! Це суперечить цьому літургійному часові.
Також читайте: Свята Роза Лімська знову об’єднує у Львові домініканців-мирян
Ми живемо у Львові і бачимо, особливо в центрі, як місто гудить — завичай вечорами, або ж на вихідних. І немає різниці, чи це Великий піст, чи Різдвяний. У більшості людей не виникає навіть думки, що з цим щось не так. Чому Церква звертає увагу на розваги та їхню гучність у часі посту?
Це дуже слушне питання, і, власне, воно дуже часто зникає зі свідомості віруючих, вже не кажучи про духовенство. По-перше, щодо Львова та інших міст: треба розуміти, що ми не живемо в християнській країні. Більшість українців, може, й декларують, що є віруючими, і, може, більшість із них є охрещеними, але насправді це не відображається на повсякденному житті. І нам, віруючим людям, треба собі це дуже міцно зазначити, а передусім духовенству, що Україна потребує навернення, потребує ре-християнізації.
Якщо поглянути в історію, то невипадково Римська імперія ототожнювала християнство зі стоїцизмом. Бо стоїки, а це була філософська течія, вважали, що треба себе обмежувати, жити скромно. Одна із причин цього полягала в тому, що після обмеження себе, наприклад, у їжі, потім ця їжа тобі більше смакує. І в цьому є певний сенс. Ну бо мусить бути різниця між повсякденністю та неділею. Або – яка різниця між обідом у п’ятницю і недільним святковим обідом?
Іншими словами, обмежуючи себе, людина не втрачає смак життя.
Так, і хоча це думка філософічна, але вона випливає з розуму, даного нам Богом. Натомість Церква говорить про певну тишу, про брак розваг як час молитви. Ну бо ми знаємо, що після перегляду якогось цікавого репортажу на ютубі нам не хочеться молитися. Вже не кажучи про якісь великі застілля чи бенкети. Тому Церква заповідає нам у часи посту обмежити, або взагалі не брати участь в гучних забавах, з огляду на наше добро — власне, щоб не втратити смаку життя, а також щоб призначити час на духовну, а також і на тілесну віднову.
Існує методика так званого «дофамінового голодування», яке має сприяти «цифровій детоксикації», коли, наприклад, люди певний час не користуються мобільним телефоном, обмежують перегляд соцмереж. Вважається, що це сприяє емоційній віднові та поверненню відчуття насолоди від певних речей.
Як бачимо, немає нічого нового під сонцем (див. Екл.1, 9). Понад дві з половиною тисячі років тому стоїки це відкрили, а зараз психологи відкривають це наново.
Також читайте: О. Ігор Гнюс ОР: «Домініканські проповіді можна порівняти до кави еспресо»
Яке значення надавав посту засновник Вашого Ордену святий Домінік?
Дуже велике… По-перше, Домінік зі самого початку свого священницького життя надавав дуже великого значення посту в намірі грішників-єретиків. В Ордені, ще до дивних змін 1970-го року, піст починався 14 вересня — від урочистості Воздвиження Всечесного Хреста, і тривав аж до Великодня. Францисканці свій великий монаший піст починали від 1 листопада. Здається, що і францисканці, і домініканці навипередки хотіли призначити більше часу на піст з огляду на справи Ордену — проповідництво, навернення та освячення. Тому від 14 вересня домініканці обов’язково носили чорні капи на знак посту. І взагалі монаше чернече життя саме по собі є життям покутним. Самі обітниці чистоти, вбогості і послуху мають вимір покутний. Інколи люди кажуть: «Отче, як шкода, що Ви не можете одружуватись». Зазвичай погляд мирян на чернече життя лише цим і обмежується.
Але мені здається, що більшого самозречення вимагає, наприклад, життя без власних грошей. Вже не кажучи, що в Орденах ми не можемо реалізувати власного плану на життя. Наше життя нам організовують настоятелі (сміється). І тут буває великий біль. Також домініканці мусять щоденно щось вивчати, готуватися до проповіді, бо спеціально для проповіді святий Домінік нас утворив.
Зрештою, ваша назва – Орден Проповідників…
Власне, для проповіді і для сповіді. Не випадково домініканці, а також францисканці, були інквізиторами. Для когось це звучить грізно, але найперша відповідальність інквізитора – це проповідь і сповіді. Не спалювати і виносити вироки смерті… а душпастирювати.
У Фатімі, здається, основними сповідниками є домініканці.
Також у Папській базиліці Санта Марія Маджоре. В цьому марійному храмі сповідає цілий монастир домініканців, ще й різними мовами.
Коли Мартин Лютер згадував домініканців, то відзначав, що вони взагалі не їдять м’яса. Це правда?
Так було на початку існування Ордену. Тут треба розуміти, що домініканці, августиніанці, францисканці – це не монахи, а ченці. Це був авангард, і з цієї причини монаше життя перенесли в центри міст.
Отже, домініканці — це ченці, а не монахи в первісному значенні?
Так, ченці. Бо монахи – це від грецького μοναχός – монахос, одинак, самітник, пустельник. Монахами можна назвати бенедектинців, цистерінаців. А ми є ченцями. У нас немає городів, небагато ручної праці.
Це як редемптористи — апостольське згромадження, чи ще щось інше?
Це щось інше, бо редемптористи — це згромадження священників, вони навіть не ченці. У цих питаннях існують певні юридичні нюанси. Наприклад, це стосується способу спільного життя. Бо нас, домініканців і всіх францисканців, можна назвати такими собі «тваринами стадними» (сміється) — ми все робимо разом. Але ми, звісно, не комуна. Також ми не вибираємо з ким живемо в монастирі, і тому мусимо пристосуватися, приборкувати свою гординю та вміти співпрацювати з іншими братами, інколи це не легко. Тому передовсім ми «стадні тварини»…
Також читайте: О. Ігор Ґнюс OP: «Я вірю, що святий Домінік ще нас здивує»
Та все ж м’ясо ви їсте чи ні?
На початку існування Ордену в Середньовіччі така практика була. Не знаю, в якому столітті це змінилося, але в нашій сучасній культурі м’ясо – це їжа і святкова, і поживна. Тут може виникнути запитання: чому риба — не м’ясо? Цікаво це пояснив ще святий Бенедикт, який говорив, що коли монахи чи ченці не їдять м’ясо, то таким чином вони зменшують терпіння творіння. Тому що риба не так переживає процес забиття, як та ж корова чи порося…
Святий Бенедикт також у своєму монашому Правилі написав: «Господи… я обіцяю виконувати Твою волю в усьому… не вбивати, не красти, карати тіло, не шукати задоволень, любити піст». Як можна любити піст?
Може, це важко зрозуміти, але так насправді кожна людина на тілесному рівні може до всього звикнути. Скажу не зовсім по-церковному, але це є справа мотивації. Просте життя без вишуканих страв може приносити велику радість. І потім, коли людина дивиться на смаженого кабанчика і вино Шатонеф-дю-Пап, їй це вже не цікаво. Монаше життя в тому і полягало, щоб мати в монастирі практику посту, молитви… Але це не мало людину замучити. Бенедикт якраз не був прихильником крайнього аскетизму. Монахи мусили мати цей смак життя, але водночас мусили вміти і відмовитись від чогось доброго. Бо тоді людина є в стані відкинути також спокуси. І у важких матеріях теж.
Папа Лев Великий в 461 році сказав: «Те, від чого ми відмовляємося через піст, має бути дано як милостиня бідним». Не можу запитати у Папи Лева Великого, тому запитаю у Вас: чому я маю віддавати комусь те, від чого сам відмовляюся?
У цьому є велика мудрість Церкви, а Лев Великий жив у час Отців Церкви — йдеться про V століття. Я пригадую, як у Кракові в нашому монастирі під час Страсного Тижня наші ченці відмовилися від певних видів їжі, зокрема, від м’яса. І настоятель тоді сказав, що цим стриманням від м’яса – а там мешкало близько 100 братів – ми не заощадимо для того, щоби після Великодня накупити собі купу всього. Зовсім ні, бо те, що ми заощадили через піст, віддаємо тим, хто цього потребує — бідним. Це, власне, є чимось автентичним, християнським — не постити, щоб добре виглядати або щоб заощадити гроші, бо це вигідно, а потім собі купити навий айфон… Йдеться про те, щоби піст мав вимір безінтересовної любові до ближнього і милосердя до потребуючого.
Справді, інколи, коли ми щось даруємо, то здається, що відчуваємо більше щастя і радості, ніж той, хто отримує від нас подарунок.
Христос так і сказав: «Блаженніше давати, ніж брати» (Дії. Ап. 20, 35). Хоча ці слова належать до аграф, їх нема безпосередньо в чотирьох Євангеліях, але вони були збережені апостолами як важливий принцип, яким керувалася Церква вже в першому столітті. Тому можемо впевнено сказати, що піст є невід’ємною частиною церковного ДНК, і його мета – зробити людину по-справжньому щасливою, якщо ним правильно скористатись.
Дякую, отче.
*У 2025 році Адвент розпочинається в неділю, 30 листопада.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
О. Ігор Ґнюс OP: До умов повного відпусту належить боротьба з гріхом
Спадок львівських кармеліток: таємниці колишнього монастиря на вулиці Винниченка
Повязані записи
