Отець Ігор Гнюс є настоятелем чернечого дому Пресвятої Євхаристії, який належить до Домініканського Ордену. В інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» він розповів про Орден домініканців, його минуле і сучасне в Україні та світі. Також ми торкнулись питання інквізиції, підземелля Домініканського Собору у Львові і багато чого цікавого та повчального.
«Спочатку домініканець мусить стати “псом Господнім”»
Андрій Толстой: Отче Ігорю, чому така назва Ордену – домініканці?
Отець Ігор Гнюс ОР: Це безпосередньо пов’язано із засновником – святим отцем Домініком Гузманом. Хоча офіційна назва є Ordo Praedicatorum – Орден Проповідників. Натомість поточно, так, як францисканців називають від святого Франциска, нас також називають домініканцями. Це також має подвійне значення, тому що латинською «domini canes» означає також «Господні пси». А одним зі символів домініканців є пес – з огляду на маму святого Домініка блаженну Йоанну де Азу, якій приснився сон, коли вона була вагітна Домініком, що народить пса, який світло Євангелія рознесе на цілий світ. Тому інколи святий Домінік зображується разом зі собакою, який у своїй пащі тримає запалений факел. Якщо Церква є отарою Христа, і Христос є пастирем, то пастир завжди має собак, які допомагають йому. Домініканці якраз допомагають заганяти овечок до єдиної Христової отари.
Що таке «орден»? Більш звично, що орденами нагороджують.
Латинське слово «оrdo» має кілька значень. Одне з перших – це є просто «порядок». Це також – «закон», в сенсі приписів, кодексу, книги. Також «орден» означає певну спільноту католиків, які самі на себе накладаються ярмо права, встановленого засновниками, і живуть згідно з цими правилами. Зрештою, в українській мові є багато латинських слів. І це ще раз підтверджує, що наш нещасливий бідний народ однак відноситься до латинської цивілізації.
А коли був заснований ваш Орден?
Наш Орден був заснований в XIII столітті – в 1216 році, 22 грудня. Одного разу хтось із наших вищих настоятелів звернувся в банк, щоб відкрити рахунок на наш Домініканський Орден. І там його запитують, яка дата заснування організації. Він каже: «22 грудня 1216 року». Банкір був дуже здивований. Але воно так є, нам вже понад 800 років.
Яка харизма вашого Ордену?
Харизма вписана в офіційну назву – Орден Проповідників. Харизмою є проповідування. Але щоб проповідувати, треба знати, що. Щоб щось дати, треба це мати. У святого Домініка була ідея створити орден, який буде мати відношення тільки до проповідництва – не просто щось там говорити, як буває на YouTube, такі собі балакаючі голови. Але щоб нести світло Істини, світло Євангелія і науки Церкви тим, хто хоче слухати.
Можна сказати, що проповідництво – це зовнішня мета. Але спочатку домініканець мусить сам стати Христовим. Власне мусить стати цим «псом Господнім», не повинен ставити себе на місце Пастиря, а має пізнати, чого Церква вчить, прогризтися через схоластичну філософію, пізнати таємниці Святого Письма, Традиції Церкви… Також існує аскетичний вимір. І тоді можна проголошувати.
Щоб це не було так, як описав святий Франциск (в книзі «Квіти Святого Франциска»), що йшло п’ятеро францисканців по березі річки і побачили, що якісь люди тонуть. І вони, не вміючи плавати, пішли їх спасати і втопилися самі, а люди – разом з ними. Щоб такого не було, щоб справді проголошувати Істину, спочатку треба її пізнати та засвоїти. Кожен домініканець має дбати про власну формацію, власну святість і власне спасіння. Бо до цього ми маємо провадити людей.
Нашу харизму можна окреслити одним реченням, яке сформулював святий Тома Аквінський, він вважається другим засновником Ордену. Тома говорив: «Contemplata aliis tradere», «Передавати іншим плоди власної контемпляції (споглядання, роздумів, ред.)», власного внутрішнього Божого життя. Також в нашому гербі є три слова: «Laudare, benedicere, praedicare», «Благословити, прославляти, проголошувати». Цікаво, що ці три слова взяті з префації (вступної молитви, ред.) до Пресвятої Богородиці. Але ці три слова вписані в нашу загальну домініканську харизму.
Яке місце займає Розарій (вервиця) в житті Домініканського ордену?
Дуже важливе. Мабуть, наші читачі не є свідомі, що таємниця Розарію як явище є справою Божого об’явлення. Святий Домінік ідею Розарію отримав від Пресвятої Богородиці в XIII столітті. Впродовж віків вона краще сформувалась, інші домініканці, також терціарії (домініканці-миряни, ред.) її поширювали. При домініканському паску Розарій з’явився в половині XIX століття. Але відмовляння «Ave Maria» на вервиці тривало з часу життя святого Домініка. Тому Розарій вважається домініканською молитвою, насправді важкою, подвійною – устами промовляємо «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво» в східній традиції, ред.), але наш розум приклеєний до таємниць з життя Богородиці й Ісуса Христа. Ця молитва вимагає певної особистої дисципліни, щоб вміти роздумувати над таємницями, а під час цього відмовляти устами і перебирати пальцями.
Читайтет також: О. Ігор Гнюс O.P.: «Всі наші святі, Тома Аквінський та мученики служили цю Месу, і це їх формувало»
«Домініканці дуже міцно вросли в історію Львова»
Коли Орден домініканців прийшов в Україну і у Львів?
Перші домініканці з’явилися разом з постанням міста (Львова, ред.). Деякі львівські дослідники говорять, що цьому немає підтверджень. Я їх запитую: а ви перевіряли угорські джерела? «А ми такої мови не знаємо, вона важка». Я теж не перевіряв, але в традиції Ордену це існує, що король Данило збудував місто для свого сина Лева. Це було ближче до району площі Старий Ринок. Лев був одружений з Констанцією, принцесою угорською, яка була домініканською терціаркою, належала до Третього ордену святого Домініка (була світською домініканкою, ред.). І вона приїхала до Львова з двома капеланами – домініканцями. Мабуть, храм Івана Хрестителя на площі Старий Ринок, щоправда трохи в іншому вигляді, в XIII столітті був частиною палацового комплексу, де жив князь Лев з дружиною.
Пізніше, коли Львів розширився до теперішньої площі Ринок, домініканці прийшли на місце, де тепер є Храм Божого Тіла (ще кажуть – Пресвятої Євхаристії, ред.) в половині XIV ст., це приблизно 1370 рік. Від того часу і до 1946 року домініканці безперервно перебувають у Львові. І водночас відіграють дуже велику роль у формуванні католиків, які тут живуть, мають великий вплив на розвиток культури, мистецтва, архітектури, музики і взагалі всього, що ми називаємо латинською цивілізацією. Біля храму Божого Тіла розташований досьогодні також монастир Божого Тіла. Львів’яни, які щодня проходять повз ці мури, не усвідомлюють, що це колись був місійний центр, де брати вчилися іноземних мов, щоб потім йти з місією на південь, у Крим, до Вірменії і до Багдаду.
Так що домініканці дуже міцно вросли в історію Львова. Хоча такою цезурою (лат. caesura, від caedo — рубаю, ред.) був час, коли прийшли більшовики і сказали, що ви або виїжджаєте, або помираєте.
Весь Львів знає Домініканський собор. Трохи менше про домініканський монастир поруч.
Так, ми тут були, жили і провадили діяльність. Молоді брати готувались до свячень, вчили латину, риторику, логіку, труди Томи Аквінського… Тут був дім студій.
Відомо, що там є підземелля, куди водять екскурсії. Для чого домініканцям були потрібні ці підземелля?
По-перше, так колись будували. Щоб такий великий будинок стояв, потрібні підземелля. Я думаю вони були господарськими приміщеннями. А може й карцером. Можливо це когось здивує, але в канонічному праві були канони карні – за певні злочини передбачалась кара. Зараз це звучить космічно, тепер, мабуть, можна робити, що завгодно. Колись Церква дуже сильно усвідомлювала те, що людська природа зіпсута первородним гріхом (гріхом перших людей Адама і Єви, внаслідок чого у людини з’явилася моральна слабкість і водночас сильний потяг до зла, ред.), і навіть в монашому Чині вона потребує дисципліни. І, мабуть, в цих підземеллях щось такого було. Звісно, деякі гіди розповідають бідним російськомовним туристам такі нісенітниці про домініканців, що це просто жах.
Читайте також: О. Ігор Гнюс: «В старі добрі часи Папа оголосив би Хрестовий похід»
«Інквізиція була дуже потрібна в минулому, і потрібна в Церкві зараз»
Але якщо ми заглибимось в історію, то домініканці таки провадили святу інквізицію. Про неї ми ще з радянської школи і від різних «просвітителів» чули багато негативного. То чи не були домініканці в минулому чимось подібним до церковного «гестапо» чи «нквд»?
Напевне, не можна цього порівнювати до соціалістичних тоталітарних країн і до Третього Рейху. Це зовсім щось протилежне до того, чим є Католицька церква. Я, можливо, знову скажу речі, які когось здивують, бо ми і в радянській, і в українській школах чуємо на уроках історії, що інквізиція – це щось страшне. Але це просто брехня. Інквізиція була дуже потрібна в минулому, і є потрібна зараз в Церкві, хоча її немає.
Інквізиція як інституція була реакцією Церкви, як самозахист. Щоб той, хто добре знає Святе Письмо, Отців Церкви, філософію, яка є знаряддям мислення, міг окреслити, чи вчинено злочин проти віри. Варто знати, що поняття адвокатури запровадила інквізиція. Суди світські, на відміну від церковних, були дуже жорстокими – не було жодних адвокатів, підсудного тримали в страшних умовах. Тому звичайні злочинці пізнього Середньовіччя інколи починали проголошувати єретичні тези, щоб підпасти під юрисдикцію інквізиційного суду, аби хоча б нормально поїсти, помитися і висповідатися. Їм створювали людські, євангельські умови.
Звісно, наші отці впродовж якогось часу були суддями в інквізиції, але, як я вже сказав, в цьому не було чогось страшного чи поганого. Інквізиційний суд не мав влади давати смертний вирок. Просто стверджувалось, що певна людина має некатолицькі погляди і хоче їх проголошувати. Католицькі держави бачили в цьому загрозу громадському спокою та державній безпеці. Проголошення думок, що відрізнялися від науки Церкви, в католицьких державах було злочином. І про це всі знали.
Наші дослідники, домініканці з Кракова, підрахували, скільки людей, переданих (впродовж віків, ред.) світській владі, було страчено. Ці дані стосуються тільки інквізиції, яку провадили наші отці-домініканці, тому що була ще окрема Римська інквізиція. Так ось, 604 особи, згідно наших досліджень, було передано світським органам виконавчої влади, і вони були страчені. Це пише наш краківський професор Томаш Галушка. Якщо хтось цікавиться, це можна перевірити. Метою інквізиції не було передання такої людини світській владі – навпаки, існує чимало джерел, які свідчать про те, що інквізиція рятувала жінок від самосуду, коли люди їх вважали відьмами. Власне, немає статистик, скільки людей було врятовано від несправедливого суду, від смерті. Про це чомусь ніхто не каже.
Звісно, там де є люди, там є і проблеми. В нашому Ордені були святі, але й були великі грішники. Те, що мені відомо: чотирьох наших отців-інквізиторів було засуджено за несправедливі судові процеси. Це означає, що Церква дбала, щоб судді були піддані верифікації. Найбільш знаним є Торквемада, і він був засуджений за несправедливі вироки. Іспанська інквізиція – то взагалі інша історія. Треба усвідомлювати, що Іспанія впродовж кількох століть провадила криваву битву з маврами, мусульманами за свою країну. Через це інквізиція була там більш кривавою. Уявімо собі на нашому прикладі людей, які живуть в так званих республіках «ЛНР», «ДНР» – хіба не можна бодай трохи підозрювати їх у співпраці з ворогом? Чи ж наші служби докладно не перевіряють людей звідтам? Я не виправдовую жодної несправедливості або того, що було проти Євангелія, проти розуму. Питання з Торквемадою дещо пояснює ситуація Реконкісти (військові кампанії католицьких королівств проти мусульман 722—1492 років на Піренейському півострові, ред.), але не виправдовує несправедливості.
Яка кількість ченців вашого Ордену сьогодні у світі і в Україні?
У світі нас є близько п’яти тисяч отців і братів, бо у нас є також брати, які не мають свячень, але допомагають отцям в проголошені Євангелія. Ми є на всіх континентах, окрім Антарктиди. В Україні маємо 20 чоловік. Єдиний наш регулярний монастир – в Києві. Для заснування монастиря, згідно з нашими уставами, має бути принаймні шість отців. Найбільш східне місто в Україні, де ми присутні, – це Харків. Також ми є у Фастові, Хмельницькому, Чорткові та Львові.
Читайте також: О. Ігор Гнюс OP: «Здебільшого молитва – це не біг на коротку дистанцію, це марафон»
Як сьогодні почувають себе домініканці у Львові? Скільки вас? Де ваш храм і чим ви займаєтеся?
У Львові нас є трьох. На початку XX ст. нас тут було понад 100 отців і братів, які вчилися. Тепер у нашому монастирі розташований музей історії релігії, колись атеїзму. В іншій його частині – архів.
Ми повернулися до Львова в 2010 році. І де тут дітися? Палатку в центрі міста не поставиш. Ми повернулися завдяки запрошенню і підтримці отця-архієпископа Мечислава Мокшицького, який запросив нас сюди провадити душпастирство студентів чи молоді. Ми купили квартиру і адаптували її до монастиря – є маленька каплиця, келії, трапезна і бібліотека. Звісно, умови нетипові, у нас немає внутрішнього монастирського дворику чи саду, хоча кілька балконів виходять на ліс, щоб помолитися і подивитися на зелене.
Від 2010 року ми у Львові. Діяльність за той час дуже змінилась. На початку був десант «морських котиків» – два отці, які починали відроджувати домініканське життя. Деякий час ми служили в храмі Стрітення (вул. Винниченка, 30а, ред.) разом тоді ще з греко-католицькою спільнотою. Вдалося залучити старшу молодь. Для нашого Ордену пастирська опіка над студентами є новою діяльністю, яка розпочалась після Другої світової війни на Заході – домініканці є не тільки викладачами в університетах, а також душпастирями. Наші отці почали бути душпастирями на Сорбонні, в Лілль, в Тулузі.
Дещо змінилося, коли вже не греко-католицька спільнота не впустила нас до храму Стрітення. І ми були змушені перейти до «каплиці Розена» (вул. Винниченка, 30, треба йти коридорами будівлі, ред.), яка належить Католицькій церкві. І, звісно, що діяльність в малій каплиці, де вхід є «замаскований», не сприяє тому, щоб приходили нові люди. Виходить, що наше душпастирство можна порівняти до того, що говорить Папа Франциск, це є «польовий шпиталь» – тут люди приходять, щось беруть і йдуть. Це не є класична парафія, яка мала би виховувати покоління католиків. Хоча це мала би робити ще сім’я і школа.
Потім був ковід, далі почалася війна, це все також має вплив на нашу діяльність. Зараз в будинку, де є каплиця Розена, відбувається ремонт. Так що ми змушені перейти до ще меншої каплиці Курії (вул. Винниченка, 32), отже, обсяги нашої діяльності дещо зменшились. Хоча ми тримаємо душпастирський ритм вже 13 років – щоденні зустрічі, щоденна Меса, хто хоче – може прийти. З цього й створилась ідея Ордену – наш отець Домінік бачив, що багато людей перебуває в єретичних помилках. Він їх навертав.
Читайте також: О. Роман Лаба розкрив п’ять ознак справжньої декомунізації в Україні
«Такі дороговкази переважно направляють людей, яким Бог дає покликання»
Меси у львівських домініканців відбуваються або українською, або латинською мовою, польської майже нема. Це нетипово для львівських римо-католиків.
У Львові є багато місць, де можна потрапити на месу польською мовою. На мою думку, мова Літургії є виміром місійним. З іншої сторони, деяким отцям, які походять з України, важко перейти на польську мову, навіть якщо вони навчалися польською в університеті. Бо ми всі вчимося в Краківському університеті. Отці з Польщі повертаються до себе додому, в когось вже пенсійний вік, хтось захворів, а ми, українці, залишаємося.
Чи мають домініканці покликання з України?
З тих 20 чоловік, про яких я казав, половина – це українці. Наприклад, є отець з Луганська, є пару отців із Закарпаття, є, здається, з Вінниці чи з Житомира. Щодо нових покликань, то немає стільки, скільки б ми хотіли. Зараз на новіціаті є один брат з Харкова. На жаль, ми не маємо власної формації, хоча маємо в Києві і власний монастир, й інститут, де фактично можна готувати нових священників. Але, згідно з нашими статутами, нас в Україні ще є замало, щоб утворити незалежну провінцію. Тому вся формація – монаша й інтелектуальна – відбувається в Польщі.
З часу заснування вашого Ордену минуло вісім століть. Чи впізнав би святий Домінік свій Орден, якби жив сьогодні на землі?
Думаю, що в деяких місцях не впізнав би, дивлячись, наприклад, на Іспанію, його батьківщину, де ще 50 років тому було три провінції. Одна з них була пов’язана лише з місіями на Філіппінах і в Латинській Америці. А зараз це лише одна провінція, де наймолодший наш отець має 65 років. В Італії, те, що я чув, раз на півроку державі віддається якийсь монастир і храм, бо там немає кому жити. Домініканський Орден є маленькою частинкою Католицької церкви, деякі харизми в Церкві починаються і закінчуються. Не знаю, чи так буде з домініканцями, але я думаю, що святий Домінік, якби приїхав і побачив монастир в Парижі чи маленький монастир в Італії, дуже би здивувався – отці ходять без монашого вбрання або щоденно не призначають час на вивчання чогось.
Хоча, з іншої сторони, якби він потрапив у східну провінцію домініканців Сполучених Штатів Америки, то я думаю, що впізнав би. Чи в Чехії, чи в Польщі, чи навіть у нас. Я думаю, що він міг би сказати багато зауважень, хоча отець Домінік переважно нічого не говорив, а так жив, що брати, дивлячись на нього, самі змінювались. Якщо б він воскрес і приїхав на місяць до Києва чи до Львова, то, може, щось би і змінилося на краще.
Отче Ігорю, чому ви вирішили стати монахом-домініканцем?
Я походжу з Чорткова, це містечко в Тернопільській області, де від початку XVII ст. жили і працювали домініканці. В центрі міста є величезний храм і порожній невідремонтований домініканський монастир. Від початку віри, вже відокремленої від батьків, я ототожнював себе з домініканцями. Більшість покликань пов’язані з конкретними особами. В середині 1990-х років приїхав до Чорткова працювати отець Ригінальд Вишньовський. Це була його особиста місія, бо він народився в Чорткові, але після війни був вимушений втікати до Польщі, потім повернувся. Він прекрасно говорив українською мовою. Такі дороговкази переважно направляють людей, яким Бог дає покликання.
Звісно, що є ключові моменти. Завжди мені подобалися домініканські проповіді, які можна порівняти до кави еспресо – багато змісту, а мало води. Також свій вплив мав білий габіт. Білий колір в нашій культурі асоціюється з чистотою, святістю. Хоча Домінік вибрав просто найдешевше нефарбоване сукно.
Покликання до монашества і священства – це не є якийсь бізнес-проєкт. Це щось тільки від Бога. На людському ж рівні мені подобались проповіді, габіт і впорядкованість. Те, що я бачив у наших отців в Чорткові – це було видно на обличчі, в їхніх рухах, зі стилю життя. Молода людина хоче наслідувати такі приклади.
Папи Римські також ходять в білому, чи це якось пов’язано з домініканцями?
Так. Святий Папа Пій V був домініканцем. Його вибрали в дуже бурхливий час історії. Коли він став Папою, то не змінив свій щоденний молитовний ритм. І не хотів розставатися зі своїм білим габітом. Римська Курія не заперечувала. Від Пія V Папу вдягають в білу сутану і ось таку білу мантелету (мантія на плечі та груди, ред.). Це щоденна форма вбрання. Папа має також інше вбрання.
Спілкувався Андрій Толстой
Домініканське душпастирство у Львові
Душпастирство вірних латинській Традиції у Львові
Відео: Propovidnyk.Com.Ua
І щоб нічого не пропустити: Fratelli tutti?
Читайте також: Єпископ Едвард (Кава): «Покликання зараз мають зовсім інший вимір, ніж у 90-х роках»
О. Володимир (Борейко): «Життя вартує того, щоб жити ним вповні і не шкодувати»
«Моє ім’я в монастирі – “Теона”, що означає – “Божа”»
Повязані записи
