Цього року 1 листопада виповнилося 80 років від переходу у вічність Митрополита Андрея Шептицького, спадщина якого має значення не тільки для греко-католиків та галичан — до його постаті приглядаються всі українці, незалежно від конфесійної приналежності чи місця побуту.
Єромонах Климентій (Стасів) ЧСВВ поділився з «Духовною величчю Львова» своїми міркуваннями про постать великого Митрополита, доля якого була тісно пов’язана зі Львовом впродовж майже пів століття.
Андрій Толстой: Отче Климентію, як би Ви охарактеризували той факт, що навіть у час війни українці не забувають вшановувати пам’ять Митрополита Андрея?
Отець Климентій (Стасів) ЧСВВ: Вшанування світлої пам’яті Митрополита не тільки на церковному, але й на державному рівні в 2015 році стало, без сумніву, актом історичної справедливості. Адже він вершив не тільки великі церковні справи, але й продовжував священну справу розвитку та утвердження нації, надихав українців на боротьбу за свою державу, мужньо ставав у обороні безцінного дару людського життя. Він не побоявся кинути виклик людиноненависницьким нацистській та комуністичній системам та був чи не єдиним єрархом, який голосно і безстрашно протестував проти нищення народів. Йому боліли страждання не тільки свого народу, але й національних меншин. Адже у кожній людині він бачив переслідуваного Христа! І це виявляло його глибоку віру як великого Митрополита і батька свого народу.
Час стрімко віддаляє нас від історичних постатей. Що, на Вашу думку, заохочує багатьох людей сьогодні наближатися до постаті Андрея Шептицького?
У нелегкі і трагічні часи нашої історії на кін виходили видатні історичні постаті, які ставали в обороні Церкви і нації. Вони двигали на своїх плечах нелюдські труднощі, долали неймовірні виклики, а крім того – передрекли нові форми гонінь на українських християн та світочів нації у ХХ столітті. Це їхніми молитвами і трудами розпочався тріумф правди і нескореної віри. Настав час їхньої слави в незалежній Україні.
Осмислюючи особу Андрея Шептицького як багатогранну чільну духовну постать, що дбала за свою державу і націю, ми виробляємо критерії для еліти та подальшого поступу держави в сучасному світі. Це так важливо тепер, коли триває підступна війна з російським агресором, коли в роки незалежності ведеться наступ на нашу культуру, мову, націю не тільки на Сході України, але й по всьому периметру державних кордонів. Бачимо відверте і приховане присвоєння нашої історії, культури, цінностей, які надто часто подаються під впливом так званої «спільної спадщини».
Чи можемо говорити про внесок Митрополита у постання Української Держави, хоча він помер ще в 1944 році?
О, неоціненний внесок! Великою правдою лягають на серце слова Президента Петра Порошенка, що вперше за роки нашої незалежності вшанував великого Митрополита: «Якби не було Андрея Шептицького, не знати, чи мали б ми незалежну Україну». Як видатний релігійний, політичний, культурний діяч та меценат, безумовний духовний провідник і моральний авторитет, він майже у кожній проповіді чи посланні торкався проблем становлення держави для українців, прагнув утвердження української нації. «Рідна всенаціональна Хата-Батьківщина», що мала за фундамент монолітність нації, релігійну єдність та солідарність, була для нього ідеалом національного життя.
У чому секрет сучасності думок Митрополита Андрея?
Звісно, вся його спадщина дуже актуальна. Чого тільки варті його характеристики бездарних, хитрих політиків, яким надає повноваження бездуховне суспільство. Тобто вони «приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки».
Штучно нав’язані незрілому українському суспільству релігійні конфлікти, міжпартійна гризня на початку незалежності України і мали на меті перешкодити державному будівництву. Митрополит Андрей свого часу дійшов висновку, «що, може, ніякий народ у світі не терпів стільки від нещасного роз’єднання церков, як український».
Доба, в яку жив Митрополит, була не менш важкою, ніж наша…
Доба, в якій він жив, була руйнівною, бо в ній лютували дві Світові війни, а український народ зазнавав утисків від окупаційних влад. У роки Першої світової війни УГКЦ стала загрожена підпорядкуванням Московському Синоду, чого прагнули російські окупанти на Галичині і проти чого рішуче виступив Андрей Шептицький, закликавши боронити віру перед наступом Росії. Тож владику арештували і вивезли на заслання: спочатку до Новгорода, а згодом до Курська.
У цей трагічний час російсько-української війни черпаємо наснагу для боротьби, для процвітання нації, власне, з тих великих фундаментів духовності, які заклав Митрополит Андрей в умовах бездержавності. Теперішнє покоління, яке свідомо боронить Україну, здебільшого виросло в родинах, у яких був присутній дух Шептицького. Та й не тільки в родинах, але й у Церкві, в усьому суспільстві. Він завжди був ціннісним моральним орієнтиром. І для того покоління, і для цього, яке звитяжить в час російської агресії, боронячи свою Україну
Андрей Шептицький не народився митрополитом, хоча інколи так може здатися, коли про нього говорять, навіть під час конференцій з нагоди пам’ятних дат. Що було основою його посвяти Богові та українському народові? Хто і що його сформувало таким винятковим?
Справді, роздумуючи про величну постать Митрополита Андрея Шептицького, не можна не застановитися на монашій грані його багатовимірного життя, адже, будучи Митрополитом, говорив про себе: «Монахом не перестаю бути». Ще в юності, відчуваючи виразне покликання до чернечого життя, він відмовився від військової кар’єри, яку бажали його батьки. Не забувайте, що його рідний брат Станіслав на цьому поприщі згодом досягнув успіхів і став генералом та міністром оборони Польщі.
Митрополит справді належить до грона найвидатніших та найжертовніших синів Василіянського Чину і досі зостається взірцем українського монашого життя для всіх богопосвячених осіб, незалежно від їхньої належності до чернечої родини. Його життя захоплює і схиляє до наслідування.
Увічнений у бронзі на Святоюрській горі, митрополит зображений у монашому василіянському габіті, на якому видніє колоратка, підперезаний монашим поясом, з хрестом у руці. Блаженніший Святослав у своєму виступі під час відкриття пам’ятника так і сказав – «він у скромній монашій одежі». Усе життя носив він монашу василіянську рясу і після смерті його зобразили у василіянському габіті.
Що можна сказати за останні роки його життя?
Цей останній період життя – це остання стація Хресної дороги, що відображає непростий шлях його життя, на якому він гірко сумував, коли бачив зруйновану землю, понівечені людські життя і цинічно розтоптану мораль через війну. Його життя – це тернистий шлях, як і життя його народу, який так багато вистраждав упродовж багатьох століть від окупантів, а сьогодні ще й втягнутий у війну, в якій бореться за свою землю, своє віковічне право бути собою, за свободу та християнські і національні цінності.
Побутує думка, що справжнє визнання людини приходить після смерті.
Можливо, і так, але велич Митрополита була оцінена ще за його життя. Геній Іван Франко уперше назвав владику Андрея Шептицького «українським Мойсеєм». Це порівняння швидко підхопив боголюбивий люд, що дуже любив свого митрополита.
Один прижиттєвий пам’ятник був встановлений на території Львівської духовної семінарії, другий теж у Львові, біля Національного музею на вул. Драгоманова. У вигляді «українського Мойсея» зобразив Митрополита відомий художник Олекса Новаківський.
На південній стороні Вірменського собору у Львові у 30-х роках ХХ ст. польський художник Ян Генрик Розен намалював фреску, на якій одним з пастирів, що поклоняються Ісусові, є митрополит Андрей Шептицький.
Також славного василіянина Митрополита Андрея ще за життя зобразив видатний український живописець Юліан Буцманюк. Розмальовуючи Жовківську церкву Пресвятого Серця Ісуса в стилі українського модерну, художник змальовував святі лики з видатних церковних і державних українських діячів того часу – Грушевського, Петлюри, Коновальця та інших. Бога-Отця в центральному куполі храму він змалював з Митрополита Андрея, так вписавши його в історію сакрального мистецтва. Отож отці василіяни серед перших увіковічнили у розписі храму Митрополита Андрея, що був воістину Мойсеєм, провідником українців, за яких повсякчас вставлявся перед Богом.
Вже понад століття за Митрополитом Андреєм йдуть люди, як за провідною зорею, і він виводить їх із нетрів комуністичного терору до рідного дому і храму. Господь водив і його хресною дорогою по засланнях і тюрмах. Він став Батьком для всіх християн, оборонцем і прикладом служіння високим людським ідеалам. Але якась клята українська вторинність не дає нам об’єднатися ні на святому, ні на земному, бо у свідомості частини людей ще глибоко живуть насаджені ворожі ідеї. Людей треба повертати до духовного і культурного храму.
Як найкраще виявляти свою вдячність Митрополиту Андрею, щоб це не стало лише меморіалізацією його пам’яті?
Сучасний світ не може не захоплюватися і не наслідувати великого Митрополита у царині служіння Церкві й народові, якщо бажає будувати своє теперішнє і майбутнє на засадах миру, єдності, пошани до людської гідності і збереження життя незалежно від етнічного походження чи кольору шкіри.
Митрополитові ставлять пам’ятники, погруддя, стели, пишуть книги про нього. А ще називають на його честь громадські установи. Таких постатей, як Митрополит Андрей, завжди будуть увічнювати в гіпсі, бронзі, мармурі, але чи цього достатньо? Найкращий спосіб ушанування пам’яті князя Церкви, лідера української нації – вивчати його пастирські листи та втілювати їх у церковне та національне життя. Мусимо осмислити його спадщину, яка перейшла рубежі ХХ століття і допомагає нам позбутися комплексів совковості, національної меншовартості та протистояти чужій нав’язливій псевдокультурі.
Всі лише збагатяться від того, коли відкриють для себе близькість свого Митрополита, його внесок в Книгу Буття України, пізнають монаха-василіянина, керманича українського народу, мецената, врешті, чуйного батька й учителя для всіх.
А яке місце займає Митрополит Шептицький в християнській історії України?
В українській духовній історії один Андрій зображений з хрестом на Київських горах, а його послідовник – на найвищій духовній горі Західної України – Святоюрській, теж із хрестом, продовжуючи місію першого апостола і свого покровителя. Ця духовна вісь повсякчас єднає Київ і Львів, тягнеться від князя Володимира до князя Данила Галицького, від генія Тараса Шевченка до будителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича, єднає далеке біблійне минуле і сьогодення; єднає всю Україну в глибокій християнській історії, витоки якої є джерелом постання інших слов’янських народів та основою української культури.
Та, здається, що Львів – це особливе місце для нього…
Княжий Львів великою мірою уособлюється з Митрополитом Андреєм, що продовжив справу короля Данила, який свого часу відновив і розбудував Руську державу та заснував це місто. Святоюрська гора береже чернечий дух древніх віків, адже ще від княжих часів до XVIII століття тут був василіянський монастир. І саме тут 43 роки поспіль ніс служіння Митрополит-василіянин Андрей Шептицький. І хоча він мешкав у митрополичих палатах, однак жив насправді як монах – скромно, в молитві, в єдності з Богом. Саме це і було нездоланною основою його великого натхнення до різноманітної діяльності на церковній і національній ниві.
Чернеча гора в Каневі, Біла гора в Підлиссі, Ясна гора в Гошеві, Святоюрська гора у Львові. Це, власне, ціла система координат, це українські «бастіони», непорушні точки опертя, на яких вічно стоятиме Україна, подібно, як Рим стоїть на своїх семи пагорбах. Вони є не просто земним компасом, але небесним світоглядним компасом, який відкриває душу і спрямовує її до висот.
Відзначення 80-річчя з дня смерті Митрополита Андрея збіглося в часі з піком кровопролитної війни з московськими окупантами. Чи це випадково?
Спогадування 80-ліття від дня переходу у засвіти великого Митрополита є знаком Господнім для сьогодення, бо його діяльність і досі залишається важливим чинником морального і духовного оздоровлення суспільства й нації, а також є вагомим внеском у державотворення.
Слід ствердити, що доба Митрополита Андрея триває, вона не прив’язана до принагідних святкувань, а повсякчас живить національний дух прийдешніх поколінь українського народу. Цій добі вже ніколи не зникнути з духовної мапи України, вона поруч, із нами, і жодному агресору не під силу це змінити.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: Волинська трагедія: двоє львівських митрополитів не мовчали
Ієрм. Климентій Стасів, ЧСВВ: «Другу в Європі друковану книгу після Гутенберга видав українець»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Правдива переміна світу походить не від революцій, але від святих»
Повязані записи
