Цього року в УГКЦ відзначають 400-ліття відходу у засвіти священномученика Йосафата (Кунцевича) ‒ видатного пастиря унійної церкви на теренах Речі Посполитої. Постать цього святого Католицької церкви залишається дискусійною в українському суспільстві. В інтерв’ю «Духовній величі Львова» ієромонах-василіянин Климентій (Стасів) відверто відповів на запитання, про які рідко говорять.
Андрій Толстой: Отче Климентію, попри те, що Йосафат, мабуть, є найвідомішим українським святим у світі, нема відчуття грандіозності відзначення цього ювілею. Чим це викликано?
«Святий Йосафат був на правильному боці історії»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: Уже другий рік поспіль переживаємо загарбницьку війну в Україні, перед жахіттями якої здригається світ, тож ушанування 400-ліття мучеництва святого Йосафата не набуло такого широкого розголосу, як могло би бути у мирні часи, адже щоденні загрози смерті для цивільних, каліцтва, прощання з полеглими героями схиляють нас до молитви й печалі.
Та все ж у молитві та роздумах звертаємося до святого Йосафата, щоб віддати данину любові і вірності великому Апостолові єднання, а також краще пізнати постать видатного сина українського народу та пересвідчитися в актуальності його місії особливо тепер, в час війни, бо він теж загинув від рук убивць і катів, яких ніщо не зупинило: ні перестороги, ні людське голосіння, ні острах Божий.
Ми живемо в часі широкої поінформованості, тому сприймати події та постаті минулого в чорно-білому зображенні стає дедалі складніше. Це стосується і чесної історії про святих. Іншими словами, ніхто не народжується святим. Майбутній святий міг також допускатися гріхів та помилок, бути під політичним впливом свого часу.
Насправді чорно-білою з багатьма відтінками сірого є реальність того часу, але не постать святого.
Без сумніву, маємо добру нагоду наблизитися до правди, що визволяє та руйнує міфи, зокрема про святого Йосафата, особливість його шляху, можливі зовнішні впливи тощо. Треба лишень захотіти цю правду пізнати, докласти певних зусиль – інтелектуальних та духовних, подолати власну заангажованість. Ось тоді на яв вийде Божий помазаник, що молиться, діє в складних релігійних та політичних умовах і з повною довірою до Господа ратує за єдність. Чесна правда про цього святого – ретельно задокументована, з нею може ознайомитися кожен. Вона об’єктивна, бо спогади і свідчення давалися до комісії, що готувала документи для беатифікації.
Як єпископ і оборонець Церкви з’єдинених, що часто зазнавала нападок від своїх опонентів, він звертався і до влади, і до вищого церковного уряду. Це був його обов’язок. Але головним його патроном у світі залишався Христос, що через нього просвічував свій народ. Святий Йосафат був під впливом Божої благодаті, з якою він тісно співпрацював впродовж усього життя – як малий хлопчина, як монах, священник і як єпископ, а не під політичним впливом того часу, хоч його особливості, безсумнівно, враховував.
Ідучи за духом Євангелія, виконуючи посланницьку місію в цей час і в цих умовах, з повною довірою до Бога він наближається до своєї жертовної смерті, передбачаючи, а й навіть бажаючи її. Якщо ми можемо святість ставити під сумнів, то які ми тоді християни? Це більше агностицизм. Це не є християнська позиція.
Але все ж особистість святого Йосафата, мабуть, як ніяка інша в історії церковних взаємин, була «яблуком розбрату». Наприклад, у своєму листуванні з польською владою Йосафат заохочував покласти край українському православному козацтву. Це були справді складні часи ‒ наприклад, жертвою релігійної нетерпимості тоді ж став православний Афанасій Берестейський, римо-католицький єзуїт Андрій Боболя… В Умані загинули монахи-василіяни.
На вашу думку, чи можливий об’єктивний перегляд тогочасного церковного періоду історії, так, щоб не лише між українцями ‒ греко-католиками та православними – але й між нами та поляками був закладений фундамент для глибокого та справжнього порозуміння. Звісно, це не позбавляє гідності чи подвигу святих, про яких я згадав, але може скорегувати їхнє місце в сучасній історії, поставити їхній образ в трохи інше обрамлення.
Святий Йосафат не був «яблуком розбрату». Розбрат ‒ це цілком об’єктивна, існуюча дійсність того часу. Йосафату йшлося про єдність, про українську Церкву, а не про те, щоб покласти край православній вірі.
Місію святого Йосафата важливо розглядати в контексті його доби. У ХVI ст. православна церква в Україні перебувала у великому занепаді. Високі церковні посади – «духовні столиці», «хліби духовні» надавалися світським особам, часто недосвідченим, байдужим до церковного життя, а нерідко й аморальним. Було втручання в церковні справи і братства. Спорожніли монастирі. В моральному упадку були й вірні – без належної катехизації, глибокої духовності, тож налаштувати їх проти святого Йосафата і врешті вбити його було справою не важкою.
Зловживання правом світського патронату, а також недбале ставлення до української церкви Константинопольського патріарха, під юрисдикцією якого вона перебувала, змушували видатні церковні уми того часу шукати опертя в «першому Римі», щоб звільнитися від байдужого Константинопольського «другого Риму» та підступного «третього Риму», тобто Московської патріархії.
Рятуючись від латинізації та зросійщення, з надією на збереження своєї Церкви поряд з Римо-католицькою церквою і постала унія. Тож святий Йосафат, як тепер прийнято говорити, був на правильному боці історії. Якою була б доля українського народу, якби ми, говорячи в масштабах нації, «всі були одне»? Ось актуальна оптика, в якій ми мали б роздумувати про апостольський чин святого Йосафата для народу загалом.
Гадаю, тогочасний церковний період висвітлений достатньо об’єктивно. Важливо, які уроки ми винесемо звідти. Адже рани поділу в Україні кровоточать і досі. У колективній свідомості українства, що переживає нечувано жорстоку війну, відбувається великий тектонічний зсув. Україна в теперішніх часах переживає велетенську трансформацію в багатьох сферах, не стало винятком і питання єдності й віри.
Сьогодні маємо час остаточного відновлення справедливості, коли українські християни намагаються звільнитися від анафем, забуття, чужих впливів, вибудовуючи, як ви кажете, фундамент для глибокого справжнього порозуміння. Згадаймо Івана Мазепу, за якого цього року вперше молилися в Києво-Печерській Лаврі українські православні християни. Чи не було це визначною подією і для українських греко-католиків? Звісно, так! Зрештою, українці добре знають, хто нищив православну віру, козацтво, гетьманів і тисячі провідників народу впродовж століть, хто зросійщував українські мегаполіси, а тепер прийшов вбивати тих, що говорять їхньою мовою.
Та все ж мені не зовсім зрозуміло, як на практиці постать Йосафата (Кунцевича) сьогодні може об’єднати українців. Впродовж чотирьох століть його історичний образ зцементувався в свідомості українців. Ось, уявіть, православні християни читають чи слухають його житіє, також про його загибель. Якою буде їхня реакція? І навпаки, греко-католики захоплюються апостольською ревністю цього святого і глибоко переживають за його смерть від рук «схизматиків». Наскільки після цього міцнішим стане діалог та порозуміння між цими двома групами людей?
Передусім кожен свідомий українець, будучи представником нації, а не якоїсь групи, має задатися питанням: що було історично доцільним і корисним для мого народу в цей конкретний час? Приналежність до певної конфесії не обов’язково робить людину упередженим створінням, яке, крім своєї рації, не хоче знати більше нічого. Якщо ж виходити з людського мислення, що не приймає інших аргументів та нових викликів часу, а закрите у своєму світі, фанатизмі, то діалогу не буде. Святий Йосафат здатний об’єднувати людей мислячих, просвітлених, які відкриті на діяння благодаті, й людей, яким служив.
Зрештою, сучасні трагічні реалії розширюють свідомість і розцементовують хибні образи та уявлення. Дивовижним аргументом на користь порозуміння і прийняття місії святого Йосафата для всієї Київської Церкви стало навернення великої кількості православного люду до Церкви, якій він служив, відразу після його мученицької смерті, і серед них – головний опонент, палкий захисник православ’я, богослов енциклопедичних знань, єпископ Мелетій Смотрицький.
Щодо покарань православних у Вітебську, які настали після нападу фанатично налаштованої юрби на єпископа Йосафата (Кунцевича), то сам він уже не мав до цього жодного стосунку. Якщо говорити мовою юриспруденції, були покарані заколотники, що закликали до вбивства, і ті, що його здійснили. Так само, як був притягнутий до відповідальності турок Мехмет Алі Агджа, що вчинив замах на Папу Івана Павла ІІ.
«З часом все виглядає по-іншому»
З ваших слів можна зробити висновок, що завдяки УГКЦ збереглася Україна?
Значною мірою так. Українська національна Церква зі збереженим східним обрядом стала єдиним засобом порятунку для бездержавного народу, пробуджувала національну свідомість українців в умовах чужоземного гніту впродовж століть. Мова як найважливіший маркер національної самоідентифікації збереглася найповніше в Галичині завдяки УГКЦ. Формування національної інтелігенції відбувалося в греко-католицькому священничому середовищі. З духовних закладів виходили не тільки священники, але й культурно-освітні церковні діячі, світська інтелігенція, що стали головною рушійною силою для українського національного відродження.
Найкращою ілюстрацією послідовної відданості своєму народові стала велика праця і жертва катакомбної Церкви, що терпіла разом зі своїми вірними після заборони УГКЦ на Львівському псевдособорі 1946 року. Україна – це задум Божий, і Церква до його реалізації спричинилася дуже багато.
Місце святого Йосафата (Кунцевича) – серед тих подвижників, які стояли і продовжують стояти в обороні Української християнської держави, нагадуючи сучасникам, що єдність і злагода всередині держави є засадою національної безпеки. І наш обов’язок – краще пізнати святого Йосафата, особистість подивугідну, яка не залишала байдужою ні прихильників, ні ворогів.
З часом все виглядає по-іншому. Ми не можемо ввійти повністю в той період, але маємо сприймати його насамперед в дусі Писання, в Христовому дусі. Вони зробили те, що могли. Не годиться сьогодні судити, наскільки їм це вдалося. Якщо й були помилки, то вони були об’єктивно зрозумілі, інколи тільки через те, аби вижити, зберегтися. Маємо пишатися своєю історією, яка містить так багато скарбів. І святий Йосафат, український святий з Волині, є тим духовним скарбом для кожного українця, заступником і оборонцем, особливо в час війни і надії на перемогу.
Здається, що українцеві складно бути канонізованим. Як сталось, що Йосафата не лише визнали святим, але й вписали в канву життя вселенської Церкви, адже його нетлінні мощі містяться у серці Вічного міста, в Базиліці святого Петра?
Уже впродовж чотирьох століть світ пізнає Україну не тільки через історію, культуру, але й через багату духовну спадщину її святих, зокрема через постать святого Йосафата (Кунцевича). Україна дала світові святого, який є одним з апостолів єдності Східної Церкви ‒ і водночас його вшановує Римо-католицька церква. Він для світу, безсумнівно, є знаком єднання, духовним символом, не менш важливим у сьогоденні з його новими викликами.
Святий Йосафат розпочав свій духовний шлях скромним юнаком з Волині, яка прищепила йому велику любов до Бога та до свого народу, що був поділений. І на всіх етапах духовного становлення можна завважити незвичайну дію Божого Провидіння, яке вело його в складних історичних обставинах, багато в чому подібних до наших, головно ‒ в обороні віри та правди й утвердженні нації.
Він вписаний в історію Церкви не тільки як епізод, ставши з особи незнаної для світу світильником, світло якого просвічує всі закапелки з тінню нерозуміння, нелюбові, розбрату. Цьому паростку давнього волинського роду Кунцевичів судилося волею Провидіння бути піднесеним на найвищий престол слави серед когорти найбільш шанованих святих: біля престолу Учителів Церкви Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Золотоустого. І поруч з ними він, Апостол єдності, заради якої віддав своє життя. «Дав би Бог, щоб я був гідний за святе з’єднання пролити свою кров!» ‒ таким було усвідомлення своєї місії цього святого.
Горе нам, коли ми, маючи такого свідка, співбрата не пізнаємо його життя та його жертви, бо рана поділу кровоточить і досі. Маємо за обов’язок не тільки згадати, але й нести його запалене світло, яке не може загасити темрява. Він нам нагадує, а інколи ‒ докоряє, щоб ми не змарнували той дар єдності, про який Ісус молився: «Щоб усі були одно!» (Йо. 17:18-26).
Чи місія святого Йосафата залишається для світу та України актуальною?
Сьогодні, як ніколи, місія і духовна спадщина святого Йосафата є актуальною для світу і, без сумніву, для України, бо подає велике свідчення Христа. У суперечливу і трагічну добу, в якій він жив, посеред нестямних суспільно-політичних і церковних тогочасних обставин, він виборював єдність зі Святим Престолом у постійних молитвах на колінах і в полеміках з високоосвіченими богословами, яким не поступався мудрістю, бо був натхнений Святим Духом. Благодатний його досвід став тією силою, яка його зробила святим. Адже тільки в благодаті людина спроможна на таке офірне служіння, являючи світові плоди святості.
Вшанування 400-ліття мученицької смерті святого в часи нелюдської драми ‒ розв’язаної кровопролитної війни, що триває – набуває для нас ще більшої символічності. Він допомагає нам усвідомити уроки історії, відновлення. Він може цю ситуацію полікувати, зцілити, подолавши нашу недугу внутрішнього взаємного поборювання і розв’язавши раз і назавжди питання єдності, щоб відчути себе дітьми однієї крові, одного Бога. Ми ніколи не станемо великим християнським народом, якщо духовно не об’єднаємося задля себе і задля матері, яка нас породила. До слова, єдність важко реалізувати в інших державних сферах, якщо не будемо об’єднані духовно.
«Сучасна людина… має в особі страстотерпця Йосафата взірець святості»
Ви кажете, що святий Йосафат – це «Апостол єдности». Але чи це актуально станом на сьогодні? Якщо пригадати Баламандську декларацію, яка була підписана змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу між Римо-католицькою та Православними Церквами в червні 1993 року, а також спільну декларацію Папи Франциска та Московського патріарха Кирила, яку вони підписали у лютому 2016 року під час зустрічі в Гавані, то бачимо там положення такого змісту: «Сьогодні очевидно, що метод “уніатизму” колишніх століть, що передбачає приведення однієї общини у єдність з іншою шляхом відриву від своєї Церкви, не є шляхом до поновлення єдності». Однак з історії ми знаємо, що святий Йосафат боровся саме за таку форму поєднання православних з Римом.
Збереження східного обряду й церковної традиції, але у єдності зі Святим Престолом – ось формула Берестейської унії, яку обстоював святий Йосафат. Згадані декларації доцільно обговорювати в наукових дискусіях з богословами, істориками, але не в інтерв’ю. В цей час вшанування мученицької смерті святого ми не можемо зосередитися лишень на двох деклараціях, бо є ще багато інших нормативних документів: Апостольські листи, енцикліки, догматичні конституції тощо, які мають різу вагу і значення. Маю на увазі ті, що присвячені темі єдності. Серед них – лист з нагоди 400-річчя Берестейської унії (1996 р.), енцикліка св. Івана Павла ІІ «Щоб всі були одно» (Ut unum sint) (1995 р.), що й надалі вражає своєю актуальністю і пророчою силою. В ній папа вірним вказує на діалог, як на пріоритет. Важливим є декрет Другого Ватиканського собору про екуменізм (Unitatis retingratio). Власне, в дусі цих документів діяв і святий Йосафат. Це було його пророче бачення та розуміння. Зрештою, що таке декларація? Це всього-на-всього заява.
То чим доба святого перегукується із сьогоденням?
Особливо цінним є звернення до постаті святого Йосафата для українського суспільства, що терпить трагедію війни. Історії героїзму звичайних людей, які стали в обороні Вітчизни, перегукуються з мучеництвом святих, адже служіння істині та готовність віддати за неї життя любі справедливому Творцеві. Так само, як убивчі наміри озвірілого натовпу, що накинувся на святого, схожі на віроломний напад на вільну країну, що приніс смерть і розруху.
Сучасна людина, налякана і загрожена цілком реальним наслідком гріха, має в особі страстотерпця Йосафата взірець святості, з якої Церква і християни черпають надію, отримують правильні орієнтири навіть у часи великих випробовувань, є застереженням від втрат. Роздумуючи над життям святого, розуміємо, що занедбання цінностей конкретною людиною, яка не знає Бога, призводить до поглиблення внутрішнього конфлікту, веде від особистої до суспільної кризи, від локальних конфліктів до жорстоких повномасштабних воєн.
Які місця у світі позначені слідами святого Йосафата, його присутністю і служінням?
О, їх є багато. Ми можемо пригадати духовну мапу, що позначена присутністю святого Йосафата й освячена його молитвами, які зродили численні навернення та нові покликання до чернечого життя. Все почалося з міста Володимир на Волині, де загорілася іскра його покликання у храмі святої Параскеви. Відтак Вільнюс (Литва), де в його честь названо обитель, в якій він жив і молився; Полоцьк і Вітебськ (Білорусь), де ми таки колись зможемо відвідати храми, в яких він служив; Перемишль (Польща), де знаходиться цінна реліквія ‒ рука святого; Відень (Австрія), в якому зберігалися його мощі в храмі святої Варвари; Рим (Італія), де вже понад 50 років перед його мощами моляться паломники з усього світу.
«Світ може відібрати життя, та він не має влади над духом»
Чи достатньо обізнані українці з постаттю святого Йосафата?
На жаль, більшість українських християн не знають правдивої історії життя і жертви святого, адже впродовж чотирьохсотрічної історії панували полярні оцінки святого Йосафата через так звану державну цензуру різних режимів чи призму інших конфесій. Частина духовенства та неосвічений людський тлум вважали його «катом православ’я», «душехватом», а ті, що розуміли істинність єдності зі святим Престолом і відважне її проповідування Йосафатом, вважали його святим. Як це схоже на дійсність, коли за вірність Вітчизні чи любов до своїх національних героїв радянські окупанти, а тепер і російські загарбники чіпляли на українців ярлики: колись «буржуазних націоналістів», а тепер «українських нацистів».
Але святий Йосафат ніколи не виступав як завойовник. Він не мав ні війська, ні фінансів, ані медійних засобів тощо. Рушійною силою його історичної і духовної місії була вірність Христовому заповітові та туга за єдністю в народі. Якщо він і мав великий вплив на інших, то завдяки Божій благодаті, що в ньому діяла. Він став цілопальною жертвою, яка сьогодні мала б нас багато чому навчити.
Святий постає також, як знакова постать, як своєрідний символ нещасливої історичної долі бездержавного народу, в якій пізнаємо відлуння міжусобиць ще від княжих часів, приречення бути жертвою, тим ласим шматком, який ділили без нас. Сьогодні через призму 400-річчя мучеництва святого Йосафата варто поглянути на духовний розбрат у нашій Вітчизні.
В чому святий Йосафат може бути добрим прикладом для християн в теперішньому світі ?
Вірність своїй вірі, безкомпромісність святого, можливо, найбільше вразили його вбивць, змусили їх упасти на коліна перед Господом, викликали сльози покаяння за скоєне зло. Він волів загинути, та не схибити у вірі. Власне, це те, чого бракує сучасному світові, який називає себе ліберальним, але насправді є слабким та бездуховним.
Витривалість у вірі ‒ ось наш взірець. Щоб захистити правду, треба бути твердим та вимогливим, як Христос із фарисеями. Безкомпромісність ‒ один із шляхів, що наближає людство до ідеалу. І ще один вислід, що дає надію кожному християнинові: закони цього світу, часто хаотичного і втомленого самим собою, не торкаються людини, яка керується істинним Божим постулатом. Світ може відібрати життя, та він не має влади над духом, над тією благодаттю, яка дає силу, світло, розуміння і скарб прощення.
Та все ж нас розділяють з Йосафатом чотири століття, змінився не лише світ, але й Церква?
Християнські цінності не мають, так би мовити, терміну придатності, коли говорити про час. Передусім на канві його життя бачимо, що святими не народжуються, а стають ними завдяки жертві і молитві, терпеливості і милосердю. Святий Йосафат є чудовим прикладом для наслідування сучасній молоді, духовенству, зокрема чернецтву, а також людям доброї волі, які мають у серці Бога та Україну. Він пізнав істину та служив їй. Бог благословив його пам’яттю і поклонінням далеких нащадків. Він не може бути застарілим, несучасним.
Ваші побажання нашим читачам.
Бажаю, щоб святий Йосафат став кожному українцеві духовним батьком, братом, учителем молитви, заступником перед Господом, джерелом тихої радості, яку він завжди випромінював для кожного терплячого і потребуючого, для кожного, хто разом з ним прагнув виконувати завіти Христа про одного пастиря та одне стадо. Як у ті далекі часи, так і сьогодні святий Йосафат (Кунцевич) стоїть зі своїм народом і молиться з ним за перемогу цього благословенного спомином мучеництва і надії звитяжного 2023 року.
Спілкувався Андрій Толстой
Читайте також: О Климентій (Стасів) ЧСВВ: «У своїх книгах Папа Бенедикт XVI говорить Божою мовою»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
«Нехай на руїнах ненависті і насильства постане цивілізація Серця Христового»
Повязані записи
