Наші співгромадяни, які повертаються з Китаю, а саме з епіцентру розповсюдження коронавірусу, тобто з міста Ухань, поки що не мають куди податися на своїй Батьківщині. Майже повсюдно їх відмовляються приймати. Спочатку розповсюдили інформацію, що це галичани протестують, почалося таврування «тих західняків» як «липових патріотів», як «несправжніх християн», як «лицемірів» і «моральних…» щось там і т. д. і т. п.
Потім, однак, вияснилося, що раніше і у центральній Україні боролися проти розміщення у себе тих, що мають прилетіти з Китаю. Нардеп Дубінський похвалився, що йому вдалося захистити Київ від тих з коронавірусом. Цей же нардеп пару днів пізніше цькував «західняків» за їхню таку ж позицію у цьому питанні. А коли літак врешті прилетів на територію України, то Харків заблокував його посадку. Кружляння над містом, а потім над Полтавою нічого не змінило – літак змушений був сісти в Борисполі, бо вже закінчувалося пальне…
І тут вже «весь народ України» став у різних соцмережах «дикунами», «рабами», «виродками», а різним диванним блогерам і авторитетним авторам стало «соромно за свою країну», і «за цей народ». Коротко кажучи, у шосту річницю розстрілів на Майдані у країні «свято вдалося», і суспільство знову поділилося.
По-перше, те що ввести якийсь народ – не лише український – у стан паніки – що раз плюнути, знають більш-менш всі політтехнологи, піар-менеджери, та інші спеціалісти. Причому, стан паніки може бути керованим, а може виникнути спонтанно, з приводу якогось занедбання і недопрацювання. У нашому випадку маємо справу скоріше за все з цим другим. Хоча, якимось дивним збігом, саме російські ЗМІ найбільше накручують тему коронавірусу. Та й наші не відстають. А вимагати від людей у паніці якогось спокою чи раціонального мислення – це все-одно, що казати мамі, у якої тільки що пропала дитина, що нічого не сталося, і тому хай заспокоїться…
По-друге, апелювання до милосердя чи до його браку тут дещо виглядає на маніпулювання. Це так як би мене хтось звинуватив, що я немилосердний, бо не кидаю всім тим, що просять милостиню на вулиці. Я більшості тих людей взагалі не знаю, а щодо деяких то взагалі маю підозру, що вони «на роботі» у когось не дуже чесного. Власне, люди зіткнулися з невідомим, і то у більшості випадків не зі своєї вини. У новинах вони вже цілий місяць слухають, що є якийсь вірус, від якого «масово вмирають» (зрежисеровані картинки трупів на вулицях Уханя і все таке), що вакцини від нього немає, а далі – що цей вірус «їде до нас». Що ви очікували від простих людей? До чого тут милосердя, якщо люди тупо почали панікувати з приводу безпеки своїх родин?
Можна собі змоделювати таку ситуацію. От мені особисто кажуть, що поки що хотіли б розмістити на день-два декількох наших співгромадян, що прилетіли з Уханя, в нашому домі в Києві, де я є настоятелем, тобто відповідальним за будинок і за людей у ньому, як то за пожежну безпеку, здоров’я персоналу і т. д. У нас вчаться студенти, у нас працюють люди, у нас є дитячий садочок, у якому перебуває щоденно десь 50 дітей віком від 2 до 5 років. Я б собі перш за все поставив питання: 1) Чи відомо, що ці люди, які мають бути розміщені у нас, мають вірус чи ні? 2) Чи наш дім пристосований до того, щоб приймати таких людей? 3) Чи їхнє навіть коротке перебування тут є потенційною загрозою для тих, за яких я несу персональну відповідальність? Якщо хоча б на одне з поставлених питань є відповідь «ні», тоді моє рішення було б однозначне: ні, я не готовий приймати людей з Уханя. Крапка. Бо ні їм, ні нам це нічого б хорошого не дало. Їх повинні прийняти там, де знають що з ними робити, як їм допомогти у випадку зараження, знають, як забезпечити інших від розповсюдження вірусу. Всіляке інше рішення – це безвідповідальне, популістичне і в принципі антигуманне.
Американці і австралійці також перевезли з Уханя своїх співгромадян, але їм і в голову не прийшло розміщувати їх, поки не відомо, який у них стан, десь у якомусь місті, чи в якісь клініці, де перебувають інші пацієнти. Їх перевезли до карантину на військові бази. Бо в тих країнах притомне керівництво і є вже відпрацьований механізм, як діяти у таких ситуаціях. Якби там керівництву тих країн прийшло в голову везти людей з Ухані у якесь містечко чи якусь лікарню у своїй країні, думаю, там також вийшли б люди на протести, а ті, які прийняли таке рішення, були б притягнені до відповідальності.
Тому, по-третє, у цій паніці, яка у нас сталася серед людей з приводу приїзду наших співгромадян з Уханя, винне у першу чергу керівництво, яке організовувало цей трансфер. Інформаційна політика – нуль, локації розміщення – дилетантство, керування процесом – дитячий садок. А по головах отримують недоінформовані люди у паніці, які так, дещо необізнані, дещо перебільшують з цим вірусом. Ну бо на кожні 80-90 смертей, які стаються щоденно у світі з приводу цього вірусу (що набагато менше від щоденних смертей з приводу грипу), десь 1500 людей вдається щоденно врятувати від смерті, яка могла б від цього вірусу настати… Здається, у кабінеті міністрів України повинні задуматися над посадою нового міністра охорони здоров’я. Бо не вистачить бути теоретиком з медичної реформи, щоб стати міністром цього відомства, треба теж вміти свою теорію втілювати на практиці, особливо у кризових ситуаціях.
І врешті, по-четверте, деякі духовні авторитети апелюють до християнських чеснот, і що «не приймання у себе співгромадян свідчить про мізерність християнства», чи що це є «важкий гріх», чи що це є проти вчення Ісуса Христа, викладеному у притчі про милосердного самарянина. Можу сказати лише наступне. Навіть у Старому Завіті були досить конкретні і строгі накази, розписані у цілих довгих розділах П’ятикнижжя, як вести себе з «прокаженими», тобто що робити, коли у суспільстві з’являється якийсь вірус чи інша хвороба, що передається іншим. Це тому, що тоді медицина була на досить низькому рівні, особливо у питанні боротьби з вірусами і заразами.
Новий Завіт, звичайно, заохочує до більшого милосердя і до самопосвяти, аніж це було в Старому. Але, належить постійно пам’ятати: Ісус Христос заохочує до милосердя і до самопосвяти МЕНЕ, а не щоб я лише нагадував про це іншим. Всі притчі – це перш за все для МЕНЕ, і лише потім – для ІНШИХ. Якщо я покликуюся на притчу про милосердного самарянина, я повинен показати, скількох наших співгромадян прийняли у моєму місті чи місцевості, або чи готовий я чи мої діти лежати у клініці разом з тими, яких ще не обстежили, що прилетіли з Ухані? Це, до речі, стосується і всіх тих авторів, які критикують наших «тупих і недалеких громадян». Бо добре бути милосердним чужими руками. Не словом, але ділом!
А нам усім – миру і взаємопорозуміння. А також, більшої обізнаності і просвіти у масах, більш компетентного керівництва, взаємоповаги і мудрості. Бо у такі моменти важлива єдність, а не категоризація населення на «нас хороших» і «тих поганих». Ми – єдине суспільство, єдиний організм, одна країна. Коли десь щось не так, то це не у «них», це у «нас», тобто і в мене також. І нехай жоден вірус не вб’є між нами той мир і те взаємопорозуміння.
Джерело: фб-сторінка о. Петра (Балога)
Повязані записи
