Чому у Львові існує дві православні семінарії? Як це – навчатись у православному серці Львова? Що означає – бути хорошим священником? Чому жінки не можуть бути священнослужителями? І чи потрібна серйозна реформа духовної освіти в Україні? Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів протоієрей Петро Бойко, кандидат наук із богослів’я, доцент, інспектор Львівської духовної семінарії св. ап. Іоана Богослова.
Отче Петре, чому у Львові діє дві семінарії Православної церкви України?
В одному місті дві семінарії через те, що раніше існувало дві юрисдикції: Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відповідно у кожної з них був свій духовний навчальний заклад: в УПЦ КП — це Львівська православна богословська академія на вул. Лисенка, а в УАПЦ була своя духовна семінарія на вул. Федорова. В ЛПБА є і бакалаврат, і магістратура, а у нас –лише бакалаврат. Після об’єднання в єдину помісну Православну церкву України ці дві школи залишилися. Наша семінарія – невелика академічна, належить до Львівської єпархії, яку очолює митрополит Макарій, щоб забезпечити її священнослужителями.
Потреба у цьому велика, багато парафій з Московського патріархату переходить до нас. Зокрема, є велика потреба в Хмельницькій, Вінницькій єпархіях, які поруч із нами. І в нашій Львівській єпархії також нема надмірного штату священників, нам також потрібні священнослужителі.
Як давно існує православна семінарія на Федорова?
Львівська духовна семінарія св. апостола і євангеліста Іоана Богослова існує з 1995 року. Але сам початок – це 1991 рік, це була спільна колиска нашої семінарії та ЛПБА. Була одна школа, але потім відбулося розділення на Київський патріархат і УАПЦ.
Перша семінарія була розташована в буд. 91 на вул. Личаківській. У тому ж будиночку було також єпархіальне управління. Навчалися вони в дві зміни, студентів було багато.
Як багато випускників має ваша семінарія?
За 30-літню історію її закінчило 300 осіб. Стаціонарно закінчило 171, заочно — 129 осіб. Майже третина зі загального числа випускників були в сані диякона чи пресвітера. Різко знизилось число охочих отримувати духовну освіту в 2007 році. Але можемо пишатися тим, що станом на квітень цього року в Львівській єпархії залишилось працювати 111 випускників. Також наші випускники служать в інших єпархіях, зокрема в Дрогобицько-Самбірській і Львівсько-Сокальській.
Загалом зі стін нашого духовного закладу вийшов один єпископ, 191 священник, 9 дияконів, один ієромонах. Не всі наші студенти стали священниками, але духовна освіта, яку вони отримали, дала можливість їм стати гідними християнами, а навики, здобуті тут, декому дуже допомогли в їх світській професії.
Скільки зараз студентів?
Зараз ми маємо 50 студентів денної і заочної форми навчання.
Це не мало.
Ми збільшились за останні два роки. Коли я прийшов сюди, ми утворили богословський факультет, тому що семінарія жила за старою системою. Але наука не стоїть на місці, освіта розвивається — утворили богословський факультет, а також кафедру Священного Писання і богослів’я та кафедру Церковної історії і суспільно-гуманітарних дисциплін, куди увійшли філософія, психологія та філологія. Студенти хороші, бажають здобувати знання, молитися, і я думаю, це будуть достойні пастирі нашої Церкви.
Семінарія розташована в історичному місці, яке має особливе значення для православних українців. Тут упродовж багатьох століть билося серце православного Львова та Галичини. Чи це впливає на атмосферу в навчальному закладі? Що ви особисто відчуваєте?
Так, тут діяло львівське православне Братство, завдяки якому українці Львова довший час зберігали свою релігійну та національну ідентичність. Маємо храм (Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Руській, ред.), в якому висвячували святителя Петра Могилу. Перша Успенська церква існувала на цьому місці ще за княжих часів. Це надихає. На цьому місці православна церква була завжди, за винятком періоду з XVIII до середини XX століття. Це є серце православ’я і воно нас надихає. Воно впливає на навчальний процес і в духовному плані: коли молишся в Успенській церкві, відчуття благодаті Божої завжди присутнє.
Також читайте: Львівський історик Данило Кравець про Православний Львів та церкву «на Короленка»
Як би Ви описали сучасного семінариста?
Господь каже: «Не ви вибрали Мене, а Я вибрав вас». Це люди покликані. І наші студенти в різній мірі це відчувають. Вони дещо інші, ніж студенти світських вишів. Але, звичайно, ніщо мирське їм також не чуже. Бо семінарист – насамперед людина, зі своїми здібностями, потребами, але й вадами. Святими не народжуються, святими стають. І святість здобувають.
Сучасний семінарист розвинутий, він користується всіма технічними засобами. Тому, коли виникала потреба проводити онлайн-навчання, з цим проблем не було. Вони користуються інтернет-джерелами, там можна знайти всю богословську літературу. Що ж стосується внутрішнього життя семінариста, то благодать Божа веде цю людину. Хоча і впаде під гріхом, але все одно піднімається і рухається далі. Бо відчуває милість Божу, благодать Божу, відчуває, до чого він покликаний; якщо не до кінця розуміє – то на підсвідомому рівні.
І вже коли студент здобув духовну освіту, одружився і приймає сан, то під час свячень чує слова, що «Божественна благодать, яка немічне лікує, і того, що не вистачає, доповнює» сходить на нього. Студент здобуває знання, готується до прийняття сану, але вже благодать Божа доповнює, що потрібно для служіння священнику.
Чи бачите Ви різницю між сьогоднішніми семінаристами і тими, які були два-три десятиліття тому?
Майже 30 років тому я був студентом. Я вступив у семінарію в 1994 році. Це були часи надзвичайного духовного піднесення. Тоді був великий конкурс при поступленні в семінарію. Я поступав у Київ, нас було 100 абітурієнтів, а прийняли 64. Вимоги були надзвичайно високі, не було богослужбової літератури української мовою. Нам, студентам зі Західної України, було нелегко працювати з російськомовною літературою. Але ми пропрацьовували в бібліотеках, багато читали. І вимоги були жорсткі.
Теперішні діти вимагають до себе іншого ставлення. Вони тепер ніжніші. Однак Церква без дисципліни немислима. І вона народжується тут, закладається саме в духовній школі. Тому семінарія – це навчально-виховний заклад. Майбутнього пастиря та священника потрібно виховати. Тому процес буває різний, подекуди болючий. Комусь, наприклад, може бути важко сприйняти зауваження. Але результат виходить хороший, тому що садівником тут є Господь. Як писав апостол Павло: «Я насадив, Аполлос поливав, а зростив Бог» (1 Кор. 3, 6).
Також читайте: Єпископ Едвард (Кава): «Покликання зараз мають зовсім інший вимір, ніж у 90-х роках»
У людей є різні очікування від священників. Хтось хоче, щоб священник гарно співав, хтось — щоб гарну проповідь казав, комусь треба отець – соціальний працівник, або масовик-витівник, ледь не мартопляс. А як Ви розумієте, що означає – стати хорошим священником?
Хороший священник — це той, хто любить. Той, хто любить Бога і людей. І це люди відчувають. Священник — це той, хто хоче служити попри всі випробування. Він не прив’язується до певного місця та людей, а йде туди, куди посилає його Господь. Любити — це головна якість священника. Якщо він буде любити – він буде прощати, він буде зі всіма привітний. Попри те, що і в нього різне може на душі відбуватися, він буде любити. Тому що не кожен буде гарно співати, не кожному вдається проповідь відразу, бо для цього, окрім знань, потрібна практика і досвід. Але якщо нема любові, то спів, проповідь і все решта буде видаватись неправдою. Хоча я буду і співати гарно, і проповідувати гарно, але якщо я не буду любити людей, то я не буду священником Божим.
А як Ви ставитеся до жіночого священства?
Подивіться в наші храми, кого там найбільше?
Жінок.
Так. Саме жінка-мати найперше вкладає дитині Боже слово. І так, як священник священнодіє у вівтарі, так і мати священнодіє у душі своєї дитини. І вона прививає цю любов до Бога, до Божого слова, до Церкви.
Першими, кому явився воскреслий Христос, були жінки. І першим Він звістив цю велику радість саме їм. Жінка завжди займала важливе становище в Церкві, жінка завжди допомагала при служінні. Свого часу вони несли служіння дияконис: коли, наприклад, охрещували жінку, то всі необхідні помазання на тілі робила диякониса.
Але Господь не заклав, щоби жінка була священником — кожному своє. В Старому Завіті первосвященниками, священниками та левитами були чоловіки. Відповідно це збереглось і в Новому Завіті, тільки тепер це єпископи, священники (пресвітери) і диякони. Водночас жінка також має багато обов’язків у Церкві. Якщо, наприклад, священник організовує на парафії недільну школу, то навчають і допомагають там в першу чергу жінки. Але питання жіночого священства попри різні віяння в світі в Православній церкві не стоїть. Ми всі рівні перед Богом. І в Новому Завіті апостол каже: «А ви — рiд обраний, царствене священство, народ святий» (1 Пт. 2, 9). Тобто всі християни — і чоловіки, і жінки — це «священство». Всі мають право на служіння і на спасіння, але священнослужителями залишаються, згідно Божого задуму, чоловіки.
А чому й справді жінок більше в церкві?
А чому першим Спаситель явився жінкам? Є такий жарт, що Господь знав, що жінки то не втримають і рознесуть найкраще. А якщо серйозно, то в нашій культурі на Західній Україні до приходу більшовиків у храми ходило також багато чоловіків. Зазвичай, у неділю чи свято вся сім’я йшла до церкви. Але жінка залишилась локомотивом і в радянські часи: дитину похрестити, до сповіді повести, навчити молитви чи зберегти якусь традицію…
Також читайте: О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Як Ви, отче, вирішили стати священником?
Бажання стати священником у мене виникло в ранньому дитинстві. Я ходив з бабцею до церкви. Для мене було щось надзвичайне, коли я стояв навпроти царських врат і бачив, як служить священник. Я хотів причащатися, а бабця казала, що для цього треба сповідатися, а вже потім приймати Тіло і Кров. І я собі думав, як це буде, бо уявляв собі тіло і кров у їх природному вигляді.
Я сам родом із Чорткова, і був першою дитиною в нашому храмі, яка прислуговувала біля священника. Тому бачив це зсередини. В духовному плані мені дуже допоміг настоятель нашої церкви отець Михайло Левкович. Він мене справді дуже багато навчив: і богослужіння, і читання церковнослов’янською, і знання Уставу, і взагалі священничого життя. В мене в сім’ї не було священників, тому такого досвіду я не мав, але увійшов в іншу «сім’ю» і після того не бачив себе більше ніде – лише духовна семінарія. Я вважаю, що це покликання Боже.
Хоча я ходив до православної церкви, але спілкувався і з греко- і з римо-католиками, бо у нас відкривався тоді в Чорткові костел. І в мене були друзі. Я навчався в Київському патріархаті, один мій друг був в УАПЦ, інший — Андрій – в лаврі УПЦ (МП), і Віталій Герасимів, він зараз у Києві, греко-католик. І у нас ніколи не було суперечок. До сих пір ми тримаємо дружбу і поважаємо один одного, і ми всі в духовному сані.
Ви навчалися в Київському патріархаті, а тепер Ви в колишній єпархії УАПЦ. Коли Ви переїхали до Львова?
Я закінчив Київську православну богословську академію, захистив кандидатську дисертацію і викладав там 20 років. Потім я переїхав на служіння до Львова, зараз є священнослужителем храму Покрови Пресвятої Богородиці на ТВК Південний. Це відбулося тоді, коли вже була одна юрисдикція — Православна церква України.
А два роки тому львівський митрополит Макарій запропонував мені стати інспектором у духовній семінарії. Мабуть, тому, що в мене був досвід цієї роботи. Я погодився і дякую Богові та владиці за цю пропозицію. Семінарія в порівнянні з Київською маленька, але роботи вистачає.
Також читайте: Ієромонах Іов (Ольшанський): «Якщо священик вас не надихає, шукайте іншого»
Як Ви сприйняли зміну церковного календаря?
Позитивно, тому що це правильний календар. І до календаря не потрібно ставитись, як до «священної корови». У датах немає віровчення. Ми повернулися до дат, які ми святкували раніше. Тому жодних перепон чи зауважень у мене не було. Я є членом богословсько-літургічної комісії Православної церкви України, тому безпосередньо дотичний до цих змін.
Як Ви ставитесь до думки про необхідність радикальної реформи семінарської освіти в Україні – наприклад, перетворити семінарію на щось подібне до УКУ?
Колись була така ідея – створити Українську православну академію, скорочено УПА, в якій, подібно до УКУ викладався б широкий спектр дисциплін. Але це не може бути духовною семінарією. У них різне завдання. Навіть Львівська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ діє окремо від УКУ.
Система духовної освіти зберігається у нас ще з часів царської Росії. На першому місці там була жорстка дисципліна і послух, а далі все решта. Священника потрібно виховувати, але в дусі любові, і давати йому можливість розвиватися. Час, у який ми живемо, важкий, але він відкрив нам нові можливості для священника: капеланське служіння у війську, в лікарнях; розвиток недільних шкіл, де формується майбутнє парафії і держави. Також робота з тими, хто повертається з фронту, та сім’ями, які втратили своїх рідних на війні. Для цього потрібно розвиватися. Виклики для сучасного священника дуже великі, а будуть ще більшими. Звичайно, для розвитку системи духовної освіти потрібні кошти, хоча б для того, щоб запрошувати відповідних науковців, формувати велику бібліотеку та робити виїзди. Маємо гарний приклад одного з наших викладачів, отця Іова (Ольшанського) — він бере участь у всіх ретритах, сам організовує їх, він показує нашим студентам приклад, що священник –це не той, хто просто осів на парафії, відслужив Службу і все. Священник зараз не може бути таким – суспільство таких священників не потребує. Священник завжди має чим зайнятись. Якби кожен священник виконував уповні свою функцію, то нам не потрібно було би так багато психологів.
Але самого ентузіазму недостатньо, для цього потрібно готувати людей.
Так, треба готуватись, і час показав нам, що нема куди вже це відкладати. Треба над цим працювати, і я це усвідомлюю.
Що Ви любите читати?
З богословської літератури – це творіння Святих Отців, які є завжди актуальними. Я знаходжу в них відповіді на всі свої запитання.
Кого найбільше читаєте?
Святителя Іоана Золотоустого. Його титул «Золотоустий» не означає, що його наука була якоюсь хитромудрою. Він проповідував просто і говорив доступно. Саме в тій простоті все багатство, щирість та відкритість.
Також читайте: Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
Зі сучасних авторів?
В Київській академії я займався літургікою. Тому я дуже любив читати Олександра Шмемана. Він не давався легко відразу, але це один із моїх улюблених літургістів, який дав правильне бачення самого богослужіння.
Адміністративна робота інспектора семінарії з’їдає – це і організація побуту студентів, і харчування, і всього решту. Працюю, готуюсь до лекцій, читаю з цього року курс «Пасторського богослів’я». Це для мене теж певний виклик.
Ви сказали, шо Шмеман вказав на «правильне бачення богослужіння». Правильне – це яке?
Протопресвітер Олександр Шмеман відкрив правильну сутність звершення богослужіння, як ми повинні до нього ставитись. Не механічне служіння – не так, що відслужили денний круг богослужіння, дотримались схеми Всенічного бдіння, але сутність опустили. Не завжди ми думаємо чи розмірковуємо на тій чи тій Службі: що ми служимо, кому ми служимо?..
Ось, наприклад, богослужіння Третього часу, де в піснеспівах розкривається тема Зішестя Святого Духа на апостолів… І Шмеман говорить: ти, священнику, повинен вдумливо звершувати богослужіння.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Також читайте: Рефлексія на рішення Синоду ПЦУ: львівські єпископи про святкування Різдва 25 грудня
О. Володимир (Борейко): «Життя вартує того, щоб жити ним вповні і не шкодувати»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Повязані записи
