Сини Володимира Великого, один з яких княжив у Муромі, а інший – у Ростові, відмовилися вести криваву війну за великокняжий престол у Києві по смерті свого батька. Однак це не зупинило Святополка, який наказав убити своїх братів. Смерть Бориса і Гліба глибоко зворушила простий народ, так що їх почали вважати на Русі святими відразу після їхньої смерті.
Однак подвиг братів-страстотерпців може викликати запитання: чому їхня смерть є святою? Чи не було помилкою не брати меча і дозволити убити себе? Чому на Русі так сильно полюбили Бориса і Гліба? І який приклад від них ми можемо взяти для себе сьогодні та чому Путін розкритикував святих князів?
Про це все та інше сайту «Духовна велич Львова» розповів ректор Львівської духовної семінарії св. ап. Іоана Богослова ПЦУ протоієрей Петро Бойко — доцент та кандидат наук із богослів’я.
Андрій Толстой: Отче Петре, в боротьбі за княжий престол на Русі впродовж століть гинуло багато людей, але чому саме смерть Бориса та Гліба в XI столітті стала винятковою, так, що їх почали вшановувати як святих?
Прот. Петро Бойко: І, до речі, їх стали вшановувати відразу по їхній смерті. І вже за князювання Ярослава Мудрого вони були проголошеними першими руськими святими.
Я би назвав смерть святих страстотерпців Бориса і Гліба феноменом. Їх убили під час боротьби за владу, і якщо би ми не знали подальшої історії Русі-України, то ця смерть здавалась би нам незрозумілою і невиправданою. Бо як це так – відмовитися від влади і прийняти через це смерть?
Але суто з християнського погляду – вони хотіли зупинити братовбивчу війну, тому що були справді віруючими людьми. І в своєму житті вони втілили Христові слова — «Блаженні миротворці» (Мт. 5, 9), і довели свою віру власною смертю (пор. Об. 12, 11). Ця смерть не була заради смерті, а заради того, щоби зупинити братовбивчу війну. Тому їхня канонізація стала не суто політичною.
А були політичні канонізації?
Такі канонізації були у Візантійській імперії, Російській імперії і, можливо, десь і в нашій Церкві на якусь канонізацію падала політична тінь. Однак, канонізуючи Бориса і Гліба, великий і святий князь Ярослав Мудрий не хотів лише показати, що Руська Церква має певну самостійність та самобутність. Цих князів, їхній подвиг також дуже шанували в народі. На жаль, це не зупинило братовбивчої війни і далі князі-християни займали престоли, вбиваючи своїх братів.
Про що може свідчити те, що наш народ дуже тепло сприйняв подвиг братів-страстотерпців? Тим більше, що це було лише перше покоління після Хрещення Русі.
Так, справді, це не була накинута зверху канонізація, і як я щойно сказав, ушанування Бориса і Гліба пішло від народу. На мою думку, це були перші паростки Христового Світла, що просвітило нашу землю.
Чи може це також свідчити, що ще до Хрещення Русі наш народ мав доволі високий рівень моральності і дуже цінував саможертовну любов?
Це справді властиве нашій ментальності — ми не варвари. І це ще раз підкреслює, що ми і росіяни — це не один народ, у нас різна вдача, різні цінності, різне минуле. Наш народ, який походить із язичників, завжди був миролюбний. Деякі наші князі не були миролюбні – але не наш народ. Його винятковою рисою завжди була миролюбність.
Але як таке могло статися, що поміж синів святого князя Володимира виникла різанина? Можна подумати, що він не передав християнських цінностей своїм дітям.
Князь Володимир Святославич — «Ясне Сонечко» — до свого хрещення не вів християнського способу життя. Тому цілком можливо, що Святополк Окаянний, який підіслав убивць до Бориса та Гліба, керувався язичницькими поняттями. Поміж істориків нема впевненості, чиїм біологічним сином був Святополк — Володимира чи його брата Ярополка Святославича, який загинув у боротьбі з Володимиром за Київський престол. Але нам відомо, що матір’ю Святополка була грекиня, дружина Ярополка, яку Володимир, бувши ще язичником, взяв собі за наложницю, після чого невдовзі і народився майбутній вбивця святих братів. Так що це дуже схоже на сімейну драму, коріння якої сягають темного дохристиянського минулого Володимира. Або, як казала Агата Крісті, «старі гріхи кидають довгі тіні».
Водночас навіть в одній християнській сім’ї, коли дітей виховують однаково, і не лише словом, але й власним добрим прикладом, все одно можна побачити різні наслідки. Хтось засвоює цей приклад, а хтось — ні. Хтось більше відгукується на голос Божий, а хтось втікає від того Світла. І, мабуть, не винятком була й родина рівноапостольного князя Володимира.
Також читайте: Мученики сьогодення
Отже, брати-страстотерпці Борис і Гліб відмовилися боротися за владу і задля уникнення братовбивчої війни віддали своє життя, але їхній брат Ярослав Мудрий пішов іншим шляхом — він почав війну зі Святополком Окаянним, поки не переміг його. І ми знаємо, що Ярослав Мудрий – також канонізований святий.
Мабуть, добро має бути з кулаками. Ярослав уже пізніше був змушений побороти те зло. Тому що зло завжди має бути покараним – рано чи пізно, в залежності від того, як попускає Господь для нашого випробування, або щоб ми дещо зрозуміли… І в нашому сучасному житті ми це знаємо.
Але чи нема тут суперечності, що Ярослав не наслідував приклад Бориса і Гліба, і не лише не дозволив Святополку убити себе, а навпаки – намагався убити його? Як погодити між собою ці два протилежні способи реакції на зло?
В усьому, що ми бачимо в історії, є Промисл Божий. Зі Священного Писання ми знаємо, що Господь на різних етапах життя людини або народу намагається зупинити зло, не помножуючи його, а обмежуючи. Він не поспішає знищити грішника, але чекає на його навернення (пор. Єзек. 33, 11). Перше братовбивство відбулося тоді, коли Каїн убив свого брата Авеля (Бут 4 розд.). Саме тому Святополка як братовбивцю і прозвано Окаянним. Але Господь не вбив Каїна, а залишив його при житті, хоча й покарав, очікуючи на його навернення. Господь не хотів другого вбивства, навіть справедливого. Тому Каїн став волоцюгою, скитальцем з тавром братовбивці, але не задля того, щоб він мучився, а щоб пробудилася його совість.
Також читайте: О. Петро Бойко: «Дуже велика користь душі спочилого від загальної церковної молитви»
Та коли зло не зупинилося і земля наповнилася насильством (див. Бут. 6, 11), Господь зіслав потоп і винищив грішне людство, тому що воно стало невиправним. І вже після потопу Господь допустив смертну кару за вбивство людини людиною (див. Бут. 9, 6).
Отже, бачимо певний ланцюжок Божої спасительної дії від Едемського саду: спочатку безгрішна людина мала в собі Божественне Світло і повинна була слухати голос Божий. Після гріхопадіння, коли це Світло згасло, в людини запрацювала совість, яку Бог заздалегідь премудро заклав у неї, немов сигналізацію. Саме тому, согрішивши, Адам і Єва побачили, що вони нагі та зробили поганий вчинок. Але минув час, і людина перестала прислухатися до совісті; тоді Бог запровадив щось подібне до державної влади і законодавства, які мали би стримувати гріховні злочинні нахили бодай страхом перед земним тимчасовим покаранням, якщо у людини нема віри в Бога, а її совість спалена (пор. Рим. 13, 1-6).
Так сталось і у випадку Святополка Окаянного: жертва його братів не зупинила зла братовбивчої війни, тому Господь використав як своє знаряддя Ярослава Мудрого, щоб знищити злого князя та його поплічників з обличчя землі. Отже, я вважаю, що як Борис і Гліб, так і Ярослав діяли згідно з Божою волею, кожен на своєму рівні.
Також читайте: О. Ігор Гнюс: «В старі добрі часи Папа оголосив би Хрестовий похід»
Цікаво, що в язичницькій Русі смертної кари не було, існувала лише так звана «кровна помста», але з часом навіть її було повністю замінено на грошовий викуп за вбитого. Тому для греків, які, здавалось би, були християнами, це було дивно – настільки, що вони схиляли новохрещеного князя Володимира запровадити смертну кару. Але наш народ цього не сприйняв. І лише в XV ст., в Литовський період, у законодавстві почали з’являтись статті про смертну кару, яка досягла свого розквіту в Московії за царів Івана Грозного і Петра I, а пізніше – за більшовиків в СРСР.
Це означає, що наші предки-язичники значною мірою жили за законом своєї совісті і не були кровожерними чи невиправдано жорстокими. Саме законом своєї совісті язичники спасалися до Христа. Хоча знаємо, що і запровадження християнства на Русі було не завжди лагідним процесом.
Як Ви дивитесь на ревізію Житія святих Бориса і Гліба? Щодо цього існують різні думки, деякі з них доволі радикально перетлумачують те, що сталося з братами-страстотерпцями. Хтось навіть, опираючись на давньоскандинавські епоси, допускає, що справжнім убивцею Бориса і Гліба був не Святополк, а Ярослав Мудрий.
Ми живемо в часи, коли все ставлять під сумнів. Багато хто гониться за сенсацією або оригінальністю. Дуже часто таких «дослідників» цікавить не правда, а «хайп», бажання заявити про себе. Не бракує також тих, кому хочеться підірвати авторитет Церкви або Святого Передання, щоб, як казали більшовики, збудувати свій «новий світ» на руїнах старого. Що вони набудували і якою ціною – ми добре знаємо.
Я думаю, ми не маємо права проводити ревізії щодо канонізації, а тим більше – щодо наших перших українських святих Бориса і Гліба. Існують історичні джерела, літописи, на які ми опираємося, вони підтверджують вірогідність того, що тоді сталося. А також, як я казав, Бориса і Гліба було визнано святими у народній свідомості відразу після їхньої загибелі, і ніхто впродовж тисячі років, окрім окремих деяких теперішніх «дослідників», не ставив під сумнів ані їхнього Житія, ані особи того, хто вбив святих князів.
Але ж дослідження історії не стоїть на місці.
Щоб щось стверджувати, потрібно мати дуже вагомі аргументи, а не якісь двозначності чи натяки. До будь-яких переглядів сталих історичних подій минулого треба підходити з великою обережністю, особливо коли йдеться про їхню радикальну ревізію. Джордж Орвелл якось сказав: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює сьогодення, той контролює минуле». Підмінити історію – означає підмінити нашу ідентичність, тому, як не можна давати дітям гратися сірниками, так само не варто легковажно віддавати, як іграшку, любителям сенсацій нашу пам’ять чи свідомість.
Також читайте: Чи «вся влада від Бога»? Дискусія з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком
У 2009 році в Москві на виставці російського художника Іллі Глазунова Путін звернув увагу на зображення Бориса і Гліба і сказав, що хоча вони й святі, але «не можуть бути для нас прикладом». Мовляв, «вони лягли і чекали, що їх уб’ють», і віддали себе і країну без боротьби. Художник Глазунов з диктатором погодився. Зараз у нас триває війна, і комусь така позиція в час війни може видатися виправданою.
Частково я вже відповів на це запитання, коли пояснив, чому боротьба Ярослава Мудрого проти Святополка Окаянного була виправданою і не суперечила подвигу братів-страстотерпців. Однак я хочу додати, що Путін правий, коли заявляє, що Борис і Гліб – це не їхні, не російські, святі. Тому що коли князі-страстотерпці звершили свій подвиг, Росії, і навіть Москви, ще й близько не було.
Окрім того, все життя і діяльність Путіна та його оточення свідчать про те, що його «святим», або справжнім московським «святим», є князь Святополк Окаянний, бо саме з нього він та його челядь беруть приклад, коли наказують убивати невинних людей в Україні, більшість із яких – християни. Путін відкрито на весь світ показав своє справжнє диявольське обличчя! А для диявола і його поплічників святі не можуть бути прикладом, особливо прикладом любові і миролюбності. Як сліпий поводир сліпих Путін не розуміє, що, здобуваючи шляхом насилля і вбивств тимчасове, він та його поплічники втрачають вічність.
Що стосується наших воїнів, то вони виконують ту саму роль у Божому Провидінні, що і Ярослав Мудрий, який протистав із мечем проти окаянного братовбивці. Не бракує у нашому народі і страстотерпців, людей, які прийняли невинну святу смерть від безжальних убивць – чи то на окупованих територіях, чи під час обстрілів наших міст і сіл.
Також читайте: «Навіщо тобі хрест? Тут немає Бога, – говорили вони», – згадує пілот слова своїх катів
Справді, Бориса і Гліба називають страстотерпцями. Це винятковий, точніше – рідкісний титул для святих мучеників. Що він означає?
Такий титул був запроваджений саме на Русі через особливість подвигу князів Бориса і Гліба. Страстотерпець – це той, хто перетерпів страждання і смерть, які не були напряму пов’язані з визнанням віри в Ісуса Христа. Від Бориса і Гліба ніхто не вимагав відректися від Бога, Христа чи Церкви. Але їхня смерть була беззлобною і святою, окрім того, вони постраждали за вірність євангельським заповідям, що рівноцінне стражданню за віру, однак має свою особливість.
Також читайте: Як святий мученик Орест доповнив своє житіє через 14 століть
У чому ця особливість полягає? І наскільки їхній приклад актуальний для нас сьогодні, коли нема відкритих гонінь за віру, як це було за комуністів, більшість людей вважає себе віруючими, а церкви відкриті?
Якщо подивитись на Церкву Христову глобально, то і в Африці, і на Близькому Сході, і в Північній Кореї та Китаї християн переслідують, люди помирають за Христа. Це новомученики. Це у нас зараз немає прямого мучеництва, але за Радянського Союзу мучеників було дуже багато.
А зараз, хоча й храми відкриті, але люди охололи. У цьому світі ми хочемо бути зручними, і щоби світ нам був зручний. І тоді нам здається, що настає комфортне життя: мене все влаштовує, і когось влаштовує, що я буду мовчати. Але найбільш активна зброя диявола — це напівправда. Це те, чим нас годує зараз диявол. Ми кажемо правду, але десь обманемо, обмовимо, намовимо… І тоді ми, як каже Писання, вже ні гарячі, ні холодні, а ледь теплі (див. Об. 3, 16). А повинні бути або гарячими, або холодними, і Христос закликає нас, щоб ми не боялися в цьому світі жити по правді. Хоч ти один, хоч ти налаштуєш проти себе багатьох, але ти будеш свідчити про Правду і тоді справді будеш вільний від всієї брехні, яка обплутує нас, як клейке павутиння.
Бог хоче зробити нас вільними. А це можливо лише тоді, коли можеш скинути з себе напівправду, брехню, жити лише Божою правдою, і за потреби говорити її всюди і всім. І саме в цьому Борис і Гліб показали нам приклад. Їх ніхто не примушував зрікатися віри чи відрікатися від Церкви, але вони не зреклися Христа своїм образом життя, залишилися вірними Його вченню, яке прийняли і якому слідували.
Також читайте: О. Петро Бойко: «Не існує правильної чи неправильної сповіді»
Отже, зректися Христа можна не лише словами, але й образом свого життя?
Так, і тому сьогодні є люди, які живуть за Христом і платять за це ціну страждань та дочасних земних втрат. Таким чином вони наслідують святих Бориса і Гліба. Апостол Павло залишив для нас у Священному Писанні універсальну істину, підтвердження якої ми бачимо впродовж всієї історії християнства, незалежно від того, чи є відкриті гоніння, чи Церква має свободу у своїй діяльності. Він сказав доволі ясно, що «всі, хто в Ісусі Христі бажає жити благочестиво, будуть переслідувані». «А лихі люди і шахраї матимуть успіх у злому, обманюючи й самі будучи обмануті» (2 Тим. 3, 12-13).
Ось саме такі благочестиві люди нерідко стають більшою чи меншою мірою страстотерпцями, не помираючи, а впродовж усього «звичайного» життя залишаючись вірними Богу, своїй совісті та своєму народу. І на Божому Суді ми здивуємося, коли побачимо багатьох людей, які будуть мати вінці мучеників, хоча деякі з них ніколи не пролили своєї крові. Про все це легко говорити, але на практиці досягнути цього рівня буває дуже складно, подекуди людина змушена мовчки зносити багато бруду і невігластва навколо себе.
Дякую, отче Петре, за розмову.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: О. Петро Бойко: Навчатися і служити в православному серці Львова надихає
О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Яким чином людина порушує Божу заповідь «Не убий!»
Повязані записи
