У Євангелії від Матея Ісус Христос говорить: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне» (Мт.19,14). Саме цю заповідь Божу протягом багатьох років ревно виконує отець Роман Прокопець, Голова Центру опіки сиріт Львівської Архиєпархії УГКЦ, керівник Дому Милосердя святого Миколая. Вчора отець святкував свій сорокарічний ювілей. Своєю клопіткою працею отець Роман об’єднав багатьох людей: тих, які можуть допомагати, з тими, які цього потребують. Перебуваючи у Домі Милосердя, можна побачити радісних, наповнених благодаттю Божою дітей, які прийшли до свого Небесного Батька. Там завжди перебуваєш в тиші, в якій можна почути Бога. Про історію покликання до священства, про дуже особливе служіння – працю з дітьми-сиротами, про те, як особливо діє Центр опіки сиріт в умовах війни, про підсумки особистого сорокаріччя спілкуємося ексклюзивно з отцем Романом Прокопцем.
Отче, як відбулося ваше покликання до священства? З чого все почалось?
Я є родом з Тернополя. На моїй парафії, де я жив, служили отці-редемптористи. До церкви мене щонеділі вели мама і тато. Дуже чітко пам’ятаю, як в черзі до сповіді побачив Малий вхід, як біля священика, попереду і позаду, були хлопці мого віку у цікавому одязі. На сповіді я спитав священика, чи можу бути серед тих хлопців. Отець попросив прийти швидше наступної неділі, щоб він показав і пояснив все. З того моменту розпочалося моє дозрівання у покликанні. Почав поглиблювати себе у духовному житті. За порадами священиків і тих хлопців, які прислуговували тривалий час, намагався черпати той досвід і переймати знання, які в них були. Далі на парафії був молодіжний хор, до якого я теж вступив. Я намагався відвідувати храм не лише у неділю чи свята, але посеред буднів, допомагав священикам, активно брав участь у прощах. Це і формувало моє покликання.
Отче, зараз у вас є дуже особливе служіння – праця з дітьми-сиротами. Що спонукало вас до такого типу служіння?
Це покликання не прийшло одразу. Навчаючись у семінарії, більше думав про служіння на парафії, особливо про працю з молоддю, дітьми. На шостому курсі семінарії є пасторальна практика. У цей час вперше було запропоновано відвідати школи-інтернати. Була така потреба, щоб семінаристи відвідували дітей, навчали їх катехизи. Переступивши поріг інтернату, у перший же день у мене все всередині перевернулося. Можливо, у цей момент я не розумів, як буде виглядати моє служіння далі, але чітко знав, що це – моє. Серед чотирьох семінаристів двоє, я і о. Юрій Остапюк, який є головою Центру студентського капеланства, загорілися цією ідеєю і дуже багато часу проводили у школі-інтернаті. Навіть в семінарії думками були з дітьми, в інтернаті, серед тих проєктів, які започатковували. Закінчуючи шостий курс, отримали запрошення від Владики Степана, який на той час був Головою військового капеланства. Він запропонував мені та отцеві Юркові напрацювати ідею такого служіння, яке б займалося сиротами.
У суспільстві дуже різне ставлення до дітей-сиріт. Хто вони? Особливо зараз, впродовж війни?
Як і до війни, так і після дітей-сиріт об’єднують страждання і біль. Всі діти були покинуті батьками чи не мали батьків, чи так, як зараз, впродовж війни з’явилися різні причини. Працюючи з ними, потрібно дати їм те, що вони найбільше потребують, – любов, відчуття безпеки, відчуття того, що їх приймають, що за них дбають зараз і у майбутньому. Зі свого досвіду можу сказати, що ця праця є нелегкою, бо нелегко достукатися до дитячого серця. У них є чимало захисних механізмів, адже багато дорослих відвідують інтернати, дитина до них звикає, отримує надію, а потім ці люди зникають. Дитина має якісь сподівання, навіть прагне замінити собі батьків. Наше завдання – не стільки давати надію, що я тобі допоможу у будь-якому випадку, але казати дитині, що ми є поруч, щоб не відбувалося у її житті. Намагаємось навчити дітей, що не треба втікати від труднощів, але треба старатися їх вирішувати. Дорослі можуть допомагати приймати правильні рішення. Виховання дитини у тому, що саме вона приймає рішення, і формує її особистість.
Ви є Головою Центру опіки сиріт. Як сьогодні виглядає ця праця? Як особливо діє Центр в умовах війни?
Розпочну ще з моменту пандемії, яка для всіх нас справді була викликом. За кілька місяців ми мали різні круглі столи з благодійними організаціями, з якими якраз розмовляли про виклики. Чимало організацій звільняли своїх працівників, чимало організацій припинили існування. Однак, були і такі, які не лише не припинили свою працю, але модифікували її. Ми, як Центр опіки сиріт, не могли фізично відвідувати дітей, але почали працювати онлайн, розробляти концепт «Дому Милосердя». Нам вдалося майже за півтора року на вісімдесят відсотків виконати це завдання. Сьогодні розумію, що для кожного із нас пандемія була приготуванням до більшого випробування – війни. Маючи добрий досвід, ми не зупинилися і не зламалися, а почали приймати виклики. Пригадую ранок 24 лютого, коли було дуже важко прийняти те, що розпочалася війна. Зранку у нас була Літургія, на якій було багато волонтерів. Я ставив собі запитання: «Що вони тут роблять? Чому не вдома зі сім’ями?» До мене прийшла відповідь під час молитви: «Їм тут безпечно». Ми не знали, що нам робити. Почали з маленького – вичищати підвали, роблячи місце під бомбосховище. Ми відчинили двері для переселенців. Дуже багато людей без особливого запрошення приїжджали і ділилися тим, чим мають: подушка, ковдра, одяг. За три години ми відкрили кухню. Двадцять п’ять людей без окремих спеціальностей працювали на кухні і готували їжу. Бували дні, коли ми готували близько дев’яноста порцій. До нас приїжджали люди, які або зупинялися, або використовували час, щоб привести себе до порядку і їхали далі. Кожен знаходив тут своє місце: хтось на кухні, хтось в храмі, хтось на складі. Багатьох не знав особисто. Але вже тут, познайомившись ближче, ми сформували велику спільноту небайдужих українців. Часто приїжджали люди, які казали, що ми багато для них зробили. А я ставив запитання: «Чи ви б у такій ситуації вчинили по-іншому?» Те, що нас українців вирізняє, – це людяність.
Окрім вашої діяльності у Центрі, ви також виділяєте час на служіння у храмі. Звідки черпаєте натхнення для проповідей?
Одного разу, коли ми були з дітьми у Польщі, то відвідували різні місця. І ось ми зупинилися у Ярославі, у греко-католицькому храмі. Місцевий парох робив нам екскурсію. Хтось з нашої групи запитав отця: «Де ви берете сили це все робити?» Він подивився на мене і відповів те, з чим особисто повністю погоджуюся. Яким би важким не був день, у його кінці ти йдеш на молитву, і це тебе тримає. Ти можеш просто постояти у тиші кілька хвилин перед іконою, і відчуваєш те, що тебе наповнює. У нашій капеланській діяльності найважливіший елемент – це служіння. Ти переживаєш фізичне виснаження, але водночас велику радість. Ти даром все отримуєш, даром віддаєш, а це – найбільше щастя.
Отче, ви святкуєте свій особистий сорокалітній ювілей. Які підсумки? Які мрії попереду?
Я не люблю Дня народження, особливої уваги до себе. Цьогоріч маю надзвичайно велике бажання подякувати тим людям, з якими був впродовж сорока років. Починаючи від батьків та рідних, друзів, співбратів у священстві, людей, з якими познайомився давно, недавно, які допомагали. Хочеться подякувати за всі ці моменти, які мене формували, і вибачитися за помилки. Звичайно, що це не кінець. Не хотілося цим підсумком завершити працю. Навпаки, дякую Богові, що дає змогу творити і давати більше.
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
