Сьогодні 30-ту річницю священичої хіротонії відзначає секретар Львівсько-Сокальського єпархіального управління ПЦУ, настоятель храму ікони Божої Матері Всецариця у Львові,отець Володимир Бачинський. З цієї нагоди, ми поговорили із митрофорним протоієреєм про його особисту історію покликання до священства, про те як змінювалося життя православних Львівщини за ці 30 років. Також отець дав поради як вижити в умовах 3-ї хвилі пандемії та при цьому не втратити радість душі і наснагу до посту.
-Отче, сьогодні Ви святкуєте 30-річчя священичої хіротонії. Як цей шлях розпочався особисто для Вас? Коли відчули покликання?
– У мене було бажання вступити до духовної семінарії. І на той момент, це було зробити достатньо непросто. Бо я вступав до семінарії у 1989 році, після того як прийшов з армії, це був ще Радянський союз. Коли мене вже зарахували до Одеської семінарії, то мого тата, який працював токарем у Червонограді викликали до міськкому партії та позбавили права отримувати талони на їжу через те, що він “погано виховав сина”. Конкурс був дуже великий.
Пригадую,що вже перед 1 вересня, коли були вивішені списки тих, хто вступив, до нас підходили спеціальні агітатори і обіцяли, що посприяють, аби нас зарахували до будь-якого вишу Одеси, якщо тільки ми заберемо документи із семінарії. Вважаю, що у ті часи священниками справді ставали ті, хто щиро хотів служити Богу.
Це не було модно, адже були випробування. Зокрема, дітям священника було складно вступити у виші, бо така тоді велася політика. Але Церква це є душа народу.
– Часто кажуть, що у 90-тих був певний бум. Всі хотіли бути священниками, чи монахами. Як це прокоментуєте?
– Ні, я так не вважаю. На весь Радянський Союз було тільки 3 семінарії, з них одна в Українській Радянській Республіці. Нас вступало тільки з Львівщини 72 людини, а прийняли всього тільки 60 осіб з усіх областей. Звісно, що із Західної України охочих вступити до семінарії завжди було більше, адже наші батьки зберегли віру. Хоча, на весь Червоноград, наприклад, не було жодного храму. А із Соснівкою, Гірником у Червогораді було 100 000 населення. Але я щонеділі пішки, або автобусом прибував до храму у селі Острів. Прищепила мені любов до церкви бабуся, татова мама. А готував мене до вступу у семінарію брат мого тата, отець Михаїл. Він мені давав відповідну літературу. А назагал, 90-ті роки були буремними у плані віри. Один монах мені колись сказав: “Коли ти станеш священником, послужиш трошки, подивишся на життя, тоді зрозумієш, хто став священником заради Ісуса, а хто – “заради хліба вкуса””.
– А якими є ознаки справжнього священника, на Ваш погляд?
– Священник — це не праця, а служіння. Представник духовенства повинен весь свій час віддавати найперше Богу, а потім людям, яким він служить. Я був військовим капеланом у 2014 році, а у 2015-тому провів більше 100 днів у АТО, Новий 2016-й рік зустрів разом із побратимами. І якось комбат сказав мені такі слова: “Отче, на війні хлопці все відчувають серцем. Є священники, яких вони сприймають, а яких ні”. Тож, доброго священника завжди видно.
-Отче, за ці 30 років, якими на Ваш погляд є головні здобутки Православної Церкви України на Львівщині і якими є перспективи?
– Здобутків, звичайно, є багато. Потрібно віддати належне священникам, церковній владі і мирянам, що вони знайшли у собі сили зупинити насильство, яке було у 90-х роках у нас на Галичині. Найбільше я радію, що ми знайшли міжконфесійне порозуміння на Львівщині. Що ця рана загоюється, вона часто була розпалена штучно. Адже у більшовицькій неволі були всі люди, незалежно від віри. Якщо ж говорити про перспективи, то дуже великим досягненням є Томос, визнання Церкви. Коли казали раніше, що ми є неканонічними, неблагодатними, то я себе ніколи не почував якимось незаконним священником. Я свідомо обрав шлях незалежної Церкви, бо я українець, народився на цій землі, знаю Святе Письмо, знаю як Господь послав Духа Святого апостолам, які були одного ізраїльського народу, але вони проповідували різними мовами. Бо Господь хотів показати, що для Нього всі мови, всі народи однакові. У Бога немає дискримінації.
-Вчора стало відомо, що один із єпископів УПЦ (МП) виголосив анафему Митрополиту Епіфанію…
– Не хочу нікого засуджувати, зараз Великий піст, також готую свою душу до великого свята Воскресіння Господнього. Думаю, що цей Владика повинен знати, що Господь сказав: “Любіть тих, хто вас проклинає”. Але ми їх не проклинаємо і не питаємо, що вони роблять на нашій землі. Адже Київська Русь, не Московська. І ми всі освічені люди, зараз є доступ до архівів. Князь Володимир хрестив Русь у Дніпрі, а не в ріці Москва. Тому, у піст людей треба закликати до покаяння, особливо у час коронавірусу, а не анафеми виголошувати.
– Нещодавно духовний пастир Вірменського кафедрального собору у Львові отець Карапет підкреслив, що 2020 рік дуже “постарався”, аби люди відійшли від віри, боялися заходити до храму. Що робити із цим?
– Я вважаю, що людям ніколи не можна покидати храму, за жодних умов. Однак треба дотримуватися тих правил, які встановлені у суспільстві. Церква також живе у соціумі. Ми не можемо наражати людей на небезпеку. Як це зробити? Я, як настоятель, ще на самому початку пандемії, був на нараді у обласній адміністрації, тоді давали кольорові плакати і вже у неділю у храмі були такі плакати із закликами носити маски, дезінфікувати руки. Ми ніколи не закликали людей не йти до храму. Але що ми зробили? Від початку пандемії у нас немає жодної людини у храмі, яка була б без маски. Якщо хтось приходить без неї, то ми видаємо маску безкоштовно. У нас був одного разу інцидент, коли людина відмовилася одягнути маску, навіть довелося викликати поліцію… На підлозі у нас наклеєні спеціальні квадратики, де людина може стати, між ними дистанція 2 метри.
Решта вірян має змогу молитися на вулиці. Також люди можуть наприкінці Богослужіння приклонитися до ікон, але не цілувати їх. Не було такого випадку, щоб прийшли парафіяни і сказали, що заразилися у храмі. Вірю, що цього не буде. Дотримуватися правил потрібно на 100%. Адже ця хвороба безперечно жахлива. Не думаю, що вона прийшла у світ випадково. Господь буде випробовувати всі методи, щоби привести людину до спасіння. Бог не має мети покарати когось, чи забрати у нас комфорт. Але у Бога як у люблячого батька немає інших шляхів, щоб нас напоумити. Коли батьки дивляться на свою дитину, яка творить безчинства, не кається у них і не виправляється, то починають вживати заходи, бо все одно люблять своє чадо. Любов Божа до нас є набагато більша. Ми люди грішні, але спроможні любити. А Бог безгрішний і Його любов безмежна. Бог за нас пішов на Хрест. Якщо ти здатний любити Бога, то будеш здатним любити людину, мати порозуміння у своїй родині. Якщо немає внутрішнього християнського миру у людини, то вона не буде виконувати жоден Закон.
-Отче, зараз триває період Великого посту, підсумовуючи нашу розмову, що порадите нашим читачам у ці непрості часи третьої хвилі пандемії?
– Перш за все, не впадати у відчай. Треба вигнати із свого серця страх. Просто сприймати усе як волю Божу. І пам’ятати, що Господь нікому з нас не хоче прикростей. Бо ми його творіння. Час посту є прекрасною нагодою для духовного збагачення. Ми дуже часто служимо своєму тілу. Не досипаємо, працюємо фізично, розумово, купуємо дорогі речі, парфуми. А треба послужити для душі, яка безсмертна. Треба покладатися на Бога, ставати кращими, допомагати ближнім, яких мусимо підтримувати справами милосердя, добрим словом. Ніхто з нас не буде жити безкінечно. Страху перед хворобою не буде тоді, коли людина чітко усвідомить, що немає нікого,хто би народився і не вийшов згодом із цього світу через браму смерті. Вона чекає на кожного з нас. Якщо завжди будемо пам’ятати про це, то будемо жити за християнськими законами. Тоді ми побачимо як змінюємося.
Розмовляла Оксана Бабенко, фото надані співрозмовником
Повязані записи
