Чому Церква надала такого великого статусу святу Різдва Пресвятої Богородиці? Звідки ми знаємо про дату народження Діви Марії? Чому в Україні так багато храмів присвячені цьому празнику.? Що робити якщо велике церковне свято припадає на будній день і ти не можеш піти на Службу Божу, або утриматися від важкої праці? Та як ставитися до різних прикмет, які пов’язують з тим чи іншим святковим днем?
Про це та інше розповів в інтерв’ю для «Духовної величі Львова» протоігумен Львівської провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) о. Володимир Борейко.
Розмова у відеоформаті розміщена на YouTube-каналі «Fratelli tutti?».
01:01 Чому Церква надає такого великого значення святу Різдва Пресвятої Богородиці?
03:22 Звідки відомо, що Богородиця народилася 8 вересня? Та як ставитися до альтернативних дат Її народження, одна з яких була “об’явлена” у Меджугор’ї?
06:39 Чому багато храмів в Україні присвячені саме вшануванню Різдва Богородиці?
08:08 Чому в Західній Церкві свято Різдва Богородиці не має такого високого статусу як у Східній?
09:58 Як людині виконати християнський обов’язок відвідати Святу Літургію на свято, якщо це робочий день?
12:30 Чи буде важким гріхом пропустити Літургію в неділю чи свята?
13:20 Як людина може виконати церковну заповідь: утримуватись від важкої праці в неділю та великі свята, якщо вона того дня на роботі?
15:06 Що можна (а що ні) робити в неділю та свята?
18:30 Навіщо йти в церкву, якщо маєш Бога в душі (і можеш помолитися вдома)?
21:56 Як ставитися до “народних прикмет” того чи іншого дня?
26:06 Що особливо засмічує інтернет-простір у час війни?
28:16 Чому не варто втрачати надію?
Також читайте: Коли народилася Богородиця? У Меджугор’ї кажуть, що 5 серпня
Андрій Толстой: Отче Володимире, чому Церква надає такого великого статусу святу Різдва Пресвятої Богородиці — фактично це перше дванадесяте велике свято Церкви в новому церковному році?
О. Володимир Борейко ЗНІ: Перш за все тому, що є початок церковного року — ми першого вересня відзначаємо початок церковного року, і свято Різдва Пресвятої Богородиці є першим великим святом. А чому воно має в християнській традиції таке поважне, виняткове значення? Через те, що це фактично перший крок у здійсненні Божого задуму спасіння. Богородиця стає Матір’ю Спасителя, і Її поява знаменує якраз початок цього етапу в історії спасіння.
Також Її народження є виявом втілення Божої благодаті — бо ми знаємо, що святі Йоаким та Анна не могли мати дитини, вони просили про це Бога, і Бог вислухав їхні молитви. І це якраз такий знак відповіді Бога на наші молитви — так, як ми просимо щось і Він відкликається на це, особливо хто терпить у якихось своїх проблемах, своїх болях — і отримує від Нього відповідь.
Ну і ще можна згадати третій момент, що Марія є образом чистоти і покори – таких важливих рис у християнському житті. І якраз оцей церковний рік починається, можна сказати, з такого стимулу для кожного християнина, щоби він задумався над своїм християнським життям – який воно має мати вигляд і до якого ідеалу ми всі маємо прагнути. Тому це важливе для нас свято, дуже гарно з нього починати церковний рік.
Дата 8 вересня – звідки відомо, що саме цього дня народилася Богородиця? Кілька років тому було повідомлення, начебто у Меджугор’ї Богородиця сказала комусь із візіонерів, що насправді Вона народилася 5 серпня. Виходить, що багатовікова традиція Церкви неправильно вшановувала Богородицю. Як нам ставитися до таких альтернативних дат Її народження?
Ми не знаємо, коли народилася Богородиця. Ніхто цього не знає. І 8 вересня — це просто традиція Церкви, яка відзначала саме в цей день це свято. Ми не знаємо ні дня народження Пресвятої Богородиці, ні дня народження Ісуса Христа — ми не знаємо, чи 25 грудня, чи коли Він народився. Це все традиція Церкви, де ми відзначаємо це свято. І тут, напевне, більше важливо не коли Вони народилися, а те, що Вони народилися — і ми маємо якийсь конкретний день в році, де ми з року в рік постійно це святкуємо.
Щодо приватних об’явлень – вони приватні, і людина може в це вірити або не вірити. Можливо, [Вона] дійсно народилася в цей день – а, можливо, й ні – не знаємо. Християнин не зобов’язаний в це вірити. Є вчення Церкви, є традиція Церкви – і ми як вірні маємо її дотримуватися. Але це не означає, що ця особа – чи це Богородиця, чи Іван Хреститель, чи Ісус Христос – де ми їхні дні народження святкуємо – дійсно народилися саме в цей день.
Я не знаю, коли Вона народилася (сміється), але святкую разом з усією Церквою, бо мені важливіше не той день, у який Вона народилася, а те, що вона народилася – і разом це відмітити.
Можливо, це пов’язано з тим що в грудні 8/9 день Зачаття Пресвятої Богородиці, і природно, що Вона народилася через дев’ять місяців після того.
Так, звичайно, що це все підставляється одне до другого, щоб воно мало якусь логіку і не виглядало якось дивно — було би дивно, якби Вона народилася через 10 місяців чи щось тому подібне. Відповідно, вже так встановлюється, як є зараз. Але до кінця ми цього знати не будемо. І, в принципі, для справжнього християнина це не є такою важливою річчю. Важливо, що Вона народилася, і що ми вдячні за це Богові, Їй вдячні, що Вона появилася на світ і за те, що Вона зробила в своєму житті.
Багато храмів, зокрема на Заході України, присвячені Різдву Пресвятої Богородиці. З чим це пов’язано?
Я вам скажу, по світі теж багато присвячених Богородиці храмів, і Україна не є якимось винятком чи особливим місцем. Але зазвичай люди потребують цієї материнської опіки, потребують цієї любові, цієї відкритості, і саме тому, напевно, так ближче тягнуться до Богородиці. Тому так багато храмів Різдва Богородиці, і взагалі іншим святам, присвяченим Їй. У нас дуже популярне свято Покрови Пресвятої Богородиці — в Латинській Церкві його нема. Це пов’язано з тим, що коли людина страждає, є в якихось бідах, немочах – то до кого вона прибігає? До своєї матері. Саме їй першій буде жалітися, буде щось випрошувати у неї – якоїсь допомоги, щось подібне. І з цим пов’язана ця кількість храмів, присвячених Пресвятій Богородиці, а конкретно – Її Різдву.
Справді, у Західній Церкві це свято не має такого високого статусу, як у Східній. Можливо, Ви знаєте, з чим це пов’язано?
Я не думаю, що Західна Церква менше любить чи почитає Богородицю – хоча дійсно, вони з меншою помпезністю відзначають це свято, воно не входить в когорту тих найбільших свят. Але це все пов’язано з розвитком християнства – воно йшло трохи по-різному – що тут, на Сході, що там, на Заході. Тим більше це свято в нашій Східній Церкві з’явилося швидше на століття чи два. І це пов’язано з більшою прихильністю до Богородиці, можливо, в такий спосіб, щодо Її появи на світ; з богослов’ям, де Богородицю називають новою Євою – і з тим, що більше згадують Її в літургійних текстах.
Поважають, люблять, цінують, звертаються до Богородиці однаково, різниця лише в традиціях. Ми знаємо вервицю, яка походить з Латинської Церкви. Що цікаво – наша Церква з цього дуже сильно виграє, бо ми беремо і східну традицію, і все найкраще, що можна взяти зі західної традиції – та ж сама вервиця і тому подібне.
Практичне питання: в неділю та великі свята людина має християнський обов’язок відвідати Святу Літургію. Різдво Пресвятої Богородиці цього разу припадає в понеділок; часто свята випадають у робочі будні. Як людині, яка не має можливості відвідати цього дня Літургію, правильно поступити?
Знаєте, Церква ніколи не була мачухою для своїх дітей. Вона завжди була розуміючою – та, яка приймає ті реалії, які є. Мусимо розуміти, що людина мусить працювати, щоб забезпечувати свою сім’ю, власне утримання і тому подібне. І так – є різні моменти, де людина в понеділок, на свято, в яке вона ніби зобов’язана відвідати богослужіння, працює і нема фізичної можливості – тут необхідно увійти в її положення, це перш за все: ніхто таку людину засуджувати не буде. Але одночасно треба звертатися до сумління цієї особи, до її християнського виховання – про те, що якщо є можливість піти швидше на богослужіння (бо багато храмів пропонують, особливо в містах, ще до робочого часу богослужіння, є також увечері) – дуже важливо вміти не полінитися, знайти той храм і піти на цю Літургію.
Якщо ж такої можливості немає, можна, наприклад, взяти участь онлайн. Якщо і такої можливості нема, бо весь час зайнятий, працюєш – то можна виділити просто якийсь час на приватну молитву, на читання Святого Письма, на акафіст і тому подібне. В крайньому випадку можна в інший день, якщо ви не працюєте, піти і подякувати Богові за це свято, за власне життя, за те, що Він опікується. Тобто вихід завжди можна знайти, головне – щоб людина цього прагнула і бажала.
Але пропуск Літургії в неділю і свято вважається тяжким гріхом – чи має людина сказати про це на сповіді?
Напевно, не до кінця тяжким – тут залежно від обставин. Тобто якщо ці обставини не залежать від людини – вона не має можливості, і це не залежить від неї – то це не рахується гріхом. Якщо людина свідомо має можливість, чи не шукає цієї можливості і не відвідує цього храму, лінується – то це буде гріхом, бо вона зобов’язана. Але якщо обставини від неї не залежать і вона ніяк не може прийняти участі – то тут немає гріха.
Церква також забороняє важку роботу в день свята. Тому якщо людина працює і не має можливості взяти вихідного, то чи праця в цей день теж не буде важким гріхом?
Дивіться, наприклад, наші рятувальники, які працюють в неділю і треба долати наслідки ворожих атак чи щось подібне – вони працюють [за потреби] важко в неділю, це їхній обов’язок, і їх ніхто осуджувати за це не буде. Є різні обставини, різні моменти. Чи наші військові, які теж мають доступу до богослужіння і важко «працюють», захищають нашу свободу і волю – то ніхто їх не буде звинувачувати.
Я не думаю, що Бог сидить з якимось зошитом і записує, де ми там що зробили не так, десь відступили на п’ять хвилин чи п’ять метрів не в ту сторону – щоб за це нас покарати. Звичайно, це все питання свідомості людини. Бо якщо є можливість – тоді людина має її використати, це її обов’язок. Якщо немає можливості і так обставини складаються – то від цього нікуди не дінешся. Кажу – Церква не є мачухою, Бог не є злим батьком, який нас заставляє до якихось зобов’язань. Вони нам пропонують [багато речей] задля нашого добра, а як вже ми відповідаємо на це — залежить від нас.
Я питаю про це, бо часом людину, яка не є рятувальником чи медиком, мучить сумління – з іншого боку, вона не може змінити обставин свого життя, а іноді навіть забобонно боїться – наприклад пришити ґудзик чи вишивати у свято, начебто за це Бог покарає. Як знайти рівновагу між вседозволеністю і надмірною скрупульозністю?
Совість людини зазвичай є дуже гарним мірилом, чи ми щось добре робимо, чи не до кінця добре. І людині варто прислухатися до своєї совісті. Бо якщо совість промовляє — значить, десь щось ми не врахували, десь щось неправильно зробили. Якщо людина пропустила Літургію, і вона чує, що її совість про це говорить – що ти не виконала чи не виконав свій обов’язок – напевно, що була якась можливість, і совість про це говорить. Бо якщо людина чітко каже: я не мала можливості, і це дійсно так є – то це вже інше питання.
Плюс, я кажу – є різні можливості: є позаробочий час, і людина вже не може відвідати богослужіння, бо можливості немає – але може почитати Святе Письмо, до чого Церква і закликає. В крайньому випадку може навіть подивитися онлайн-трансляції, які є в записі – і таким чином побути на тому богослужінні. Тобто можливостей є багато й різних.
Щодо таких «легких» гріхів, як вишивання в неділю: якщо для людини це є хобі, якщо їй це приносить моральне задоволення, вона відпочиває, коли це робить – і при цьому вона відвідала богослужіння, то спокійно це може робити. При цьому вона може собі молитися – є якраз можливість використовувати час в такому ключі.
Якщо [треба] пришити ґудзик – бо є обставини різні, завтра зранку треба раненько встати і йти на роботу, а інших можливостей нема – негарно, як людина буде без ґудзика йти розтріпана, чи щось тому подібне – до того всього треба досить так адекватно і тверезо підходити, не робити якихось перегинів ні в одну, ні в другу сторону. Мати золоту середину. І тоді, якщо людина живе в правді зі собою і з Богом, совість буде підказувати, як правильно в тій чи іншій ситуації поступити.
Сьогодні все більше людей запитують себе: навіщо взагалі йти до храму, я можу помолитися вдома, священники такі ж люди, як я. Що би Ви сказали на поширену думку: «я маю Бога в душі, навіщо мені йти в храм»?
Знаєте, ця історія починається з самого початку, тому що якби Бог хотів цієї самотності, то, по-перше, не творив би Адама (бо Він створив чоловіка, щоби мати спілкування з ним), і також не творив би йому Єви. Адам би міг собі спокійно жити сам. Але Бог творить оцю першу спільноту. І потім, коли, бачимо, Він навіть приходить у тілесному вигляді на землю: не ходить сам, не навчає сам — [мовляв], ви собі живіть кожен окремо, живіть самі, так має бути правильно; Ні, Він творить спільноту апостолів. І з цієї спільноти апостолів він творить Церкву, щоби вона разом спасалася.
Звичайно, що в Бога можна вірити і в душі, і в ду́ші, як кажуть, жартуючи, і тому подібне, але дуже важливо, щоби ми пам’ятали, що ми є спільнотою, яка рухається до Царства Божого, і цей рух не є тільки моїм особистісним рухом – бо це дуже егоїстично – але є також рухом усієї спільноти. Я приходжу на богослужіння, щоб помолитися, в тому числі, за інших осіб – за мою спільноту, за нашу державу, за наших військових, за владу, щоби вона приймала нормальні, адекватні, хороші рішення – і ця сила молитви набагато більша, ніж якщо ми будемо тільки приватно молитися. Це молиться ціла Церква, ціла спільнота. В часі цієї молитви і за мене в тому числі моляться – це дуже важливо.
Плюс важливим моментом є те, що ми творимо цю спільноту. Ми бачимо інших людей, ми бачимо інших християн. Дуже гарно, коли є невеличкі спільноти, як, наприклад, у Львові на Франка – в нас невеличкий храм, потім ці люди, які приходять на богослужіння, фактично знають одне одного; після богослужінь вони одне з одним поспілкуються, поділяться чимось, порадіють одне за одного. І це важливий елемент нашого суспільного і культурного життя.
Тому можна, звичайно, вірити в Бога самому, самому молитися – але тоді людина сама себе обмежує. Вона відкидає те, що Бог їй пропонує для кращого спасіння її душі, її адекватнішого, більш наповненого життя. Це просто в деякій мірі самобичування. Людина сама себе обмежує в чомусь і сама відкидає ті дарунки, які Бог пропонує.
Часто на велике свято можна побачити в інтернеті «народні прикмети» цього дня. Як що цього ставитися? Наприклад, одна з прикмет на «Другу Пречисту» (народна назва свята Різдва Богородиці): якщо дівчина вмиється до сходу сонця, то цього року її обов’язково посватають. Подібних прикмет, часом дуже дивних, на кожне свято дуже багато.
Я думаю, напевно, цю прикмету придумали батьки, де дівчата допізна гуляли, і щоб вони зранку вставали, то батьки таку прикмету придумали, щоби довго не спали. До світанку сонця – це ж треба зранку ще встати. Знаєте, коли є якісь свята, переглядаю інтернет чи готуюся до проповіді – теж потрапляють такі заголовки наших новинних сайтів; я не знаю, чи це огляд релігійний, чи більше культурний. Це все таке нашарування на нашій християнській культурі, яке більше має якесь культурне значення.
Якесь вірування – воно ще з язичництва до нас тягнеться – що ми будемо робити якісь видимі знаки – і нам Бог в цьому буде допомагати, що ми потребуємо. Воно, на жаль, так не працює. Бо якби все було так просто, то всі дівчата ходили б заміжніми – я думаю, що вони б вставали тоді раз на рік зранку (сміється). Я думаю, якби воно працювало, то одні одним би передавали таку конкретну традицію. Але так не працює. Це є навіть не стільки забобони, як такий культурний пласт, який є, якісь вірування і тому подібне. Воно шкідливе для християн в тому, що іноді людина може в це вірити.
Треба вірити в Бога, в Його провидіння, Його допомогу, Його бажання для нас добра – чи ми встанемо зранку, чи не встанемо, чи вмиємося, чи не вмиємося. Звичайно, краще встати зранку і вмитися – але Божа благодать так не працює, вона так не діє в нашому житті. Треба молитися, просити Бога – Бог завжди нам дає те, що нам потрібно. Тільки ми не до кінця це усвідомлюємо, не до кінця це розуміємо.
Шкода, що деякі люди в це вірять, цим переймаються. Навіть елементарно: є свято, яке ми недавно святкували – Усікновення чесної глави Івана Хрестителя. Що в нас говорять? Не можна ніж до рук брати, не можна різати капусту, чи кавун, чи круглий хліб… Забобони – вірять люди в це; не знаю, яка причина цього – але людина хоче вірити, і, напевне, в це набагато легше повірити, ніж в Боже милосердя, Боже провидіння і Божу любов. Тому так є. Але я би радив християнам цим не перейматися. Інтернет цікавий тим, що на телефоні можна пальцем прогорнути, а на комп’ютері можна мишкою прокрутити, і навіть таке не читати, бо воно несе просто якусь історію розважального характеру.
Особливо в цей час війни дуже поширене явище – ворожки, астрологи і тому подібне, які засмічують інтернет-простори, і люди, втрачаючи надію і шукаючи якоїсь підказки, попадають на цей гачок, де вони з року в рік кожного місяця обіцяють, що вже закінчиться війна. І найгірше, що, бачачи їхню неправдивість, неправдомовність, продовжують дальше це дивитися і накручують їм підписників, переглядів, тому подібне. Нічого не змінилося – люди хочуть хліба і видовищ. Бо з Богом треба багато працювати, перше за все, над собою, над своїм внутрішнім станом, над своєю поведінкою. А так легше десь щось побачити, не взяти ніж в той день чи не порізати капусту, чи вмитися – і вже людина думає, що вона все виконала, і їй тільки мають все принести на тарілочці. Так, на жаль, немає. Але той, хто живе з Богом, той, хто надіється на Нього, той, хто відшукує в різних подіях, словах і людях Його провидіння – то ніколи не буде розчарований.
Дякую за розмову, отче. Моліться за нас, нашу державу, також за людей, які виїхали з України – бо для них, можливо, ці свята – це також зв’язок з рідною землею і рідною Церквою.
Дякую теж за розмову. Хочу сказати всім, щоб не розчаровувалися, не втрачали віри , надії – Бог за нас пам’ятає, Бог нас провадить, можливо, дивними способами – але Він завжди є з нами. Головне Йому довіритися – і все в нас буде насправді добре.
Спілкувався Андрій Толстой.
У підготовці матеріалу допомагала Марія Цьомик.
Також читайте: О. Володимир (Борейко): «Життя вартує того, щоб жити ним вповні і не шкодувати»
«Матір Безнастанної Помочі»: Богородиця в житті владики Василія Величковського
Обитель Ізбавителя: свідчення монастиря редемптористів на вулиці Франка
Повязані записи
