Я не дуже розумів поезію Івана Франка. Не те, щоб не шанував класика чи не прагнув зрозуміти – просто напружений ритм та монументалізм образної мови дещо віддаляли громадсько-політичну лірику без сумніву геніального поета від мого світосприйняття, формували асоціативний ряд скоріше зі соціал-реалізмом, ніж власне християнським революціонізмом. Багато рядків про “дух, що тіло рве до бою” та “огонь, щоб ним слово налити” видавалися надто патетичними, “зіпсутими” кількадесятлітніми цитуваннями та нашаруваннями епохи, коли видатні українські лицарі слова ставали знаряддям утвердження ефемерних ідеалів “жовтня”, виправдання репресивного режиму та боротьби з християнством взагалі і з Православною Церквою зокрема. Читаючи твори самого Франка та його критиків, вивчаючи доробок львівського франкознавства, часто задумувався над тим, якою мірою віра могла впливати на світогляд Каменяра, чи був цей вплив, і чи може його полум’яне слово так само, як в епоху визвольних змагань, запалити сучасну людину, християнина, до нової боротьби – духовної, інтелектуальної, в умовах нинішнього релятивізму. І завжди бракувало мені аргументів. До певного часу…
Митрополит Євсевій був моїм Ректором – і в значенні символічному, як організатор духовних шкіл у незалежній Україні, і в прямому – мав честь навчатися на заочному секторі і складати іспити богослову протоієреєві Віталію Політилові. Спілкування зі священнослужителем завжди було наукою та приємністю – він ніколи не був людиною настрою, натомість у його характері та світогляді органічно поєднувалися високий рівень духовної зрілості, богословської ерудиції та “світського” інтелектуалізму. Саме т. зв. світського інтелектуалізму – ієрарх ніколи не протиставляв наукового знання духовності, навчаючи студентів, що саме цими дарами Творець озброїв своє творіння – людину, покликав її до спасіння та воцерковлення світу. Із болем реагував священик на судження декого зі співслужителів, що зневажливо висловлювалися про здобуття семінаристами світської освіти, або прихід до церкви людей “з миру”. Сам був свідком, коли Ректор вдалим дотепом та коректним зауваженням присоромив одного активного диспутанта цієї теми. Із болем реагував Ректор і Владика на багато інших речей… Але назовні ми завжди бачили зосередженого суворого адміністратора – впевненого і незламного, здатного найскладнішу ситуацію розв’язати за допомогою коректного жарту, кумедної приповідки чи глибокої притчі. Суворість керівника виконувала послідовну педагогічну мету – Владика ніколи не нагадував винуватцеві про зроблені колись зауваження чи закиди.
Особистий студентський епізод: Ректор призначив зустріч на визначену годину. Піднімаючись на третій поверх до робочого кабінету о. Віталія, затримуюся поверхом нижче для розмови із викладачем, який цікавиться джерелознавством. За кілька хвилин піднімаюся до о. Ректора пояснюю запізнення тим, що затримав мене високоповажний викладач. “То не він Вас затримав, а Ви затрималися йому”, – з притиском каже священик, відразу ж переходячи до предмету розмови.
Вражала і неабияка ерудиція наставника – найбільше блискуче і ґрунтовне володіння текстами Святого Письма. На іспиті з екзегетики о. Ректор задає фрагмент Старозаповітньої книги, визначає час для підготовки і пропонує висловити своє розуміння і пояснення. Виправляє коректно, вказуючи на неточності, іноді іронічно жартує на спроби продемонструвати володіння спеціальною літературою: “Для професора історії чудово, а для богослова треба читати так…”. Отець Віталій цитує великі фрагменти тексту, пропонує знайти паралельні місця. Ловлю себе на думці, що непомітно намагаюся відстежити порядок цитування Біблійної книги і захоплююся вражаючою пам’яттю о. Політила, яка дозволяє вже старшому чоловікові дослівно відтворювати цілі сторінки.
Як студент духовної академії і викладач історії мав приємність спілкуватися з о. Ректором і Владикою неформально – Він міг зателефонувати і запросити для обговорення якоїсь книжкової новинки, журнальної публікації, телепрограми на релігієзнавчу тематику. Іноді, мабуть, трохи вдавав, що погано зрозумів якусь тезу, але завжди із зацікавленням дослухався до різних, навіть взаємно протилежних думок, формував свій підхід і допомагав сформувати його іншим. Він дуже багато читав богословської, наукової літератури, публіцистики, любив обговорювати та декламувати українську поезію. Охоче ділився спогадами про минуле – своє служіння, історію Церкви. Саме за спогадами Владики Євсевія вдається встановити багато цікавих епізодів та взаємозалежностей у діяльності Львівсько-Тернопільської єпархії РПЦ, відродженні УАПЦ та становленні УПЦ Київського Патріархату, біографічних даних священнослужителів та ін. З великою пошаною ставився Владика Євсевій до Святійшого Патріарха Філарета, завжди рекомендував читати нові видання Його Святості, наголошував на важливості Його духовно-патріотичного служіння Церкві, ставив у приклад послідовність у побудові Української Помісної Православної Церкви. Священик завжди підтримував творчі ініціативи викладачів та студентів, спрямовані на активізацію навчальної та місіонерської діяльності. З приємністю згадую співпрацю з о. Ректором у підготовці циклу конференцій, присвячених 360-річчю Львівської православної єпархії та 2000-річчю Різдва Христового.
З початком архієрейського служіння Владики Євсевія зустрічатися довелося рідше, але кожен лист чи телефонний дзвінок залишався подією й уроком взаємоповаги та етикету.
Життя Митрополита було насиченим подіями, хвилюваннями, стресами, отож здоров’я фізичне іноді не витримувало. Кілька важких сердечних приступів, наслідком яких стали складні операції, що визначили й місце наших наступних зустрічей – у хірургії обласної клінічної лікарні. Виконуючи вимоги медиків земних, Митрополит не піднімався з ліжка, але навіть у складний для фізичного стану 80-річного старця період, більшою мірою покладався на Цілителя душ людських. Митрополит і тут зберігав властиве йому почуття гумору, впевненість та спокій стосовно майбутнього. Із живим інтересом розпитував, часто повертаючись до попередніх розмов, як оцінюю певні церковні події, що діється у науковому житті, про мою родину, згадуючи спільно пережиті важкі роки та церковне служіння мого батька – диякона-псаломника Федора. Владика висловлював подяку Богові за уроки смирення, даровані з хворобою, і жартами перебивав розмови про складний стан здоров’я. Водночас пояснював, як правильно християнам належить готуватися до життя вічного. Оптимізм Владики вражав, а питання, які він задавав, виявляли постійні зацікавлення духовним життям суспільства у всіх його проявах, глибоку турботу і любов до ближніх і довколишнього світу. Часто питав Владика про те, як ми, православні миряни, розуміємо нашу ціль і призначення у світі, підтримував ідею відданого служіння Церкві та здійснення євангельської місії у щоденній діяльності, хоча висловлював думку про розширення можливостей церковного служіння шляхом залучення до числа священнослужителів освічених вірних, що мають досвід науково-педагогічної чи іншої професійної діяльності.
Одного разу, коли, отримавши благословення, мав уже виходити з палати, затримався на голос Владики:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені! – розбив лікарняну тишу хриплуватий заклик.
Справді, вірою та служінням, Владика упродовж всього життя черпав сили та наснагу з рідної землі, шануючи та популяризуючи її культуру. Уродженець козацького краю, ієрарх своїм служінням втілив глибоку ідею соборності, несучи послух перед Церквою чи у Львові, чи то у Полтаві, чи у Рівному, чи серед українців далекої Канади. Здавалося, що рідна земля і справді своїм словом, молитвою та мистецтвом надихали Владику у найскладніші хвилини – навіть в останні свої дні Митрополит цитував Біблію, твори святих Отців і повністю “Кобзар” Тараса Шевченка! Саме рядки “Кобзаря” супроводжували ієрарха у його келейному спілкуванні. Старець не просто “тренував пам’ять”, це була внутрішня потреба православного ієрарха у тій краплі, що й справді давала можливість “сильніше стояти” у боротьбі за духовну та національну ідентичність, чого Він і навчав інших.
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Любов до людей була ще одним життєвим уроком ієрарха. Велику частину свого життя Владика присвятив адміністративному служінню Церкві. Впливовість і авторитет священика відобразилися у львівському фольклорі кінця ХХ ст., який стверджував, що реальну церковну політику в Галичині здійснює “трійця”: Войтило (папа Іоан Павло ІІ), Решетило (тодішній уповноважений у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Львівській області) і Політило. А це означало, що доводилося часто брати на себе відповідальність інституційну й особисту, це означало можливість прийняття непопулярних, незрозумілих багатьом рішень. Це означало й усвідомлену готовність єпархіального секретаря, Ректора, Митрополита до ймовірних помилок та потреби їх виправлення. “Найстрашнішими завжди є люди, а особливо священики, ні холодні, ні гарячі – байдужі”, – повторював Наставник. Мабуть, хтось і тепер згадуватиме якісь кроки Владики, як надто відверті, якісь судження, як надто категоричні, та в усіх випадках своєї пастирської діяльності ніхто не зможе закинути ієрарху-адміністратору неповаги до ближнього – до співслужителя, якому міг прямо і відверто висловити незгоду з певним вчинком чи твердженням, до викладача, якому вдалим жартом чи коректним натяком міг вказати на помилку, до студента, якому могло й добряче діставатися за недисциплінованість чи неуспішність, до віруючого, якому вишуканим риторичним зворотом могли бути висловлені глибокі духовні поради. На урочистій академії, присвяченій пам’яті митрополита Львівського і Тернопільського Миколая (Юрика), якого вважав одним зі своїх духовних вчителів, Владика Євсевій у публічному виступі особливо наголошував на ставленні покійного ієрарха до ближніх, вказуючи навіть на таємну виплату “пенсій” вдовам священиків – і православних і греко-католицьких (на той час підпільних). Адже колишній єпархіальний секретар пам’ятав, що за кожним підписаним документом завжди ховається доля людини.
Митрополит пам’ятав і любив кожну громаду, у якій довелося служити, цікаво розповідав епізоди з пастирської практики та оздобив інтер’єр свого помешкання зображеннями усіх храмів, де був настоятелем. Він розповідав і про Свято-Успенський храм с. Корчин Радехівського району, і церкву Різдва Пресвятої Богородиці с. Солонки Пустомитівського району, і громаду церкви Вознесення Господнього смт. Янів Яворівського району, і церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці у Львові, якої давно вже не існує. Двадцять вісім років о. Віталій служив настоятелем Свято-Успенської церкви м. Львова.
Митрополит мав що сказати кожному, а це так важливо у час та у середовищах, де не прийнято висловлюватися відверто…
Ієрарха також любили і поважали. Пригадую один із перших візитів тоді єпископа Полтавського Євсевія до Львівської духовної академії. Відбувалася академічна урочистість у храмі Святого Іоана Золотоустого. Після Божественної літургії розпочалася конференція, з кафедри виступали доповідачі… І в якийсь момент прочинилися двері і до храму увійшов Єпископ. В одну мить усі присутні в храмі піднялися і з піднесенням зустрічали Владику, одна урочистість на хвилю була замінена іншою – Академія вшановувала свого засновника і першого Ректора, свого Золотоуста…
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страсть!
Здавалося, стіни лікарняної палати розступаються і вся повнота Церкви заслуховується словами полум’яного проповідника. Владика не просто засновував навчальні заклади, що окреслювалися мурованими стінами і штатними розписами особового складу – він творив нову церковну дійсність, формуючи саму систему церковної проповіді і спілкування. Під його керівництвом укладалися програми предметів та літургійних практик для студентів і вихованців, високим богословським та методичним рівнем відзначалися лекційні курси Ректора, передусім догматичне богослов’я, пастирське богослов’я, гомілетика, патрологія, церковне право. Сформовані Владикою концептуальні підходи до навчання словом та володіння риторикою дозволили побудувати унікальну гомілетичну систему, коли тематично об’єднані блоки екзегетичних бесід, побудованих на тлумаченні недільних Євангельських читань, охоплюючи тривалі проміжки часу (упродовж літургійних циклів, наприклад, Великого Посту), зберігаючи тісний зв’язок із богослужінням, стають важливою формою катехизації, сприйнятною для різних вікових та соціальних категорій вірних. Корабель Православної Віри, що закликав християн у важку подорож Неділями посту та покути від дня до дня, від тижня до тижня, приводив нас до найвеличнішого внутрішнього відродження у Торжестві Христового Воскресіння. А потім, під духовним керівництвом Наставника, ми поглиблювали розуміння церковного вчення, пізнаючи Літургійний цикл не стільки у календарно-хронологічних, як в сотеріологічних категоріях.
Але, мабуть, найголовнішим уроком ієрарха можна вважати його працелюбність. Незважаючи на життєві складнощі та випробування, витримати які небагатьом було б під силу, Він знаходив час і можливість щось продовжувати, а щось починати спочатку, завжди – діяти! Не ремствувати, а справді діяти, вірячи Божественному Провидінню та не занедбуючи дарованих нам талантів.
Короткі періоди вільного часу невтомний Архієрей присвячував своєму захопленню пасікою, пригощаючи медом жартував, що саме від бджіл черпає сили й наснагу, бере приклад у постійному служінні Богові та Церкві.
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам – в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати.
В праці сконать!
Могутній голос та яскравий жест рукою остаточно розвіяли сумнів у тому, що тілесна неміч може здолати цей дух і волю до істинного Життя:
– Біжи, сину, тобі пора до праці, а мені час молитися самому, – несподівано стишено сказав Митрополит.
Цього дня я перечитав Франкову збірку “З вершин і низин”, а кожен рядок Каменяра, який за різних обставин трапляється читати, сприймаю саме так, як читав його Владика. Я став читати лірику Франка…
24 жовтня 2012 р. Митрополита не стало, Владика пішов за покликом Творця до оселі вічної. Але він не упустить стерна того величного Корабля, трапом якого звів нас на палубу, і курсом якого, з вітрилом подарованого Владикою вишитого рушника, моя родина, разом з іншими богомольцями Його Високопреосвященства, рушає шляхом спасіння. За апостольським повчанням, пам’ятатимемо наставників наших, які проповідували нам Боже Слово, і, дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуймо віру їхню (Євр. 13, 7).
У пам’ять про Високопреосвященного Митрополита Євсевія разом із онуком владики відзняли до першої річниці фільм про цього видатного православного Ієрарха, Вчителя та Наставника.
Василь Кметь
Повязані записи
