Слово Папи Бенедикта XVI на загальній авдієнції, яке він виголосив у середу, 3 лютого 2010 року, про святого Домініка де Ґусмана, засновника Ордену Проповідників. Сьогодні, 8 серпня, Католицька церква вшановує пам’ять цього великого святого.
Дорогі брати і сестри,
Минулого тижня я представив вам яскраву постать Франциска Ассизького; сьогодні я хочу розповісти про іншого святого того ж періоду, який зробив фундаментальний внесок у відновлення Церкви свого часу: святого Домініка, засновника Ордену Проповідників, (також відомого як домініканці).
Його наступник на чолі Ордену, блаженний Йордан Саксонський, дає повне уявлення про святого Домініка в тексті відомої молитви: «Твоя сильна любов палала небесним вогнем і Бого-подібною ревністю. З усією ревністю палкого серця і з прийняттям досконалої бідності ти присвятив себе повністю апостольському життю» і проповідуванню Євангелія. Саме ця фундаментальна риса в свідченні Домініка підкреслюється: він завжди говорив з Богом і про Бога. Любов до Господа і до ближнього, пошук Божої слави і спасіння душ у житті святих завжди йдуть рука в руку.
Домінік народився в Калеруезі, Іспанія, приблизно в 1170 році. Він належав до знатної родини Старої Кастилії і, за підтримки свого дядька-священника, здобув освіту в знаменитій школі в Паленсії. Він відразу ж виділився своїм інтересом до вивчення Святого Письма і любов’ю до бідних, аж до того, що продавав свої книги, які в його час були дуже цінним надбанням, щоб за виручені гроші підтримати постраждалих від голоду.
Висвячений на священника, він був обраний каноніком соборної капітули в Осма, своїй рідній єпархії. Хоча він, можливо, і думав, що це призначення принесе йому певний престиж у Церкві та суспільстві, та розглядав це не як особистий привілей або початок блискучої церковної кар’єри, а скоріше як служіння, яке слід виконувати з відданістю та смиренністю. Хіба кар’єра і влада не є спокусами, від яких не застраховані навіть ті, хто виконує керівні та управлінські функції в Церкві? Я згадав про це кілька місяців тому під час висвячення кількох єпископів: «Ми не прагнемо влади, престижу чи шанування для себе… Ми знаємо, як у громадянському суспільстві, а часто й у Церкві, щось страждає через те, коли багато людей, на яких покладено відповідальність, працюють для себе, а не для спільноти».
Єпископ Осми, справжній і ревний пастир на ім’я Дідак, невдовзі помітив духовні якості Домініка та захотів скористатися його співпрацею. Разом вони вирушили до Північної Європи з дипломатичними місіями, дорученими їм королем Кастилії. Під час своїх подорожей Домінік усвідомив два величезні виклики для Церкви свого часу: існування людей, які ще не були євангелізовані на північних кордонах європейського континенту, та релігійний розкол, який підривав християнське життя на півдні Франції, де діяльність певних єретичних груп створювала заворушення та віддаляла людей від істини віри. Тож місіонерська діяльність для тих, хто не знав світла Євангелія, та робота з реєвангелізації християнських громад стали апостольськими цілями, яких Домінік вирішив досягти.
Саме Папа, до якого єпископ Дідак і Домінік звернулися по пораду, попросив Домініка присвятити себе проповіді альбігойцям – єретичній групі, яка підтримувала дуалістичне уявлення про реальність, тобто з двома однаково потужними принципами сотворення — Добром і Злом. Відповідно, ця група зневажає матерію, як таку, що походить від принципу зла. Вони навіть відмовлялися від шлюбу, доходили до того, що заперечували Воплочення Христа і Таїнства, в яких Господь «доторкається» до нас через матерію, і воскресіння тіл. Альбігойці цінували бідне та аскетичне життя, у цьому відношенні вони були навіть зразковими, та критикували багатство духовенства того часу. Домінік з ентузіазмом прийняв цю місію та виконував її на прикладі власного бідного та суворого існування, проповіді Євангелія та публічних дискусій. Решту свого життя він присвятив цій місії проповіді Доброї Новини. Його [духовні] сини також мали здійснити інші мрії святого Домініка: місію ad gentes, тобто до тих, хто ще не знає Ісуса, та місію до тих, хто жив у містах, особливо в університетських, де нові інтелектуальні тенденції кидали виклик вірі культурних людей.
Цей великий святий нагадує нам, що в серці Церкви завжди має горіти місіонерський вогонь. Він має бути постійним стимулом для першого проголошення Євангелія та, де це необхідно, нової євангелізації. Христос справді є найціннішим добром, яке чоловіки та жінки кожного часу та кожного місця мають право знати та любити! І втішно бачити, що в Церкві також і сьогодні є багато пастирів і мирян, членів давніх чернечих орденів та нових церковних рухів, які радісно присвячують своє життя цьому найвищому ідеалу, проголошуючи та свідчачи про Євангеліє!
Багато інших чоловіків потім приєдналися до Домініка де Ґусмана, приваблені тим самим прагненням. Таким чином, після першого заснування в Тулузі поступово виник Орден Проповідників. Домінік, фактично дотримуючись директив Пап свого часу – Інокентія III та Гонорія III – використовував давнє Правило Святого Августина, адаптуючи його до потреб апостольського життя, що спонукало його та його супутників проповідувати, подорожуючи з одного місця в інше, але потім повертаючись до своїх монастирів та місць навчання, до молитви та громадського життя. Домінік хотів надати особливого значення двом цінностям, які він вважав необхідними для успіху євангелізаційної місії: убоге життя в спільноті та навчання.
Перш за все Домінік та брати-проповідники представляли себе як жебраки, тобто без великих маєтків, якими потрібно було управляти. Це робило їх більш доступними для навчання та мандрівної проповіді та являло собою практичне свідчення для народу. Внутрішнє управління домініканськими монастирями та провінціями було побудовано на системі капітул, що обирали своїх настоятелів, яких згодом затверджували вищі настоятелі; таким чином, це була організація, яка стимулювала братнє життя та відповідальність усіх членів громади, вимагаючи сильних особистих переконань. Вибір цієї системи народився саме з того факту, що як проповідники Божої істини, домініканці повинні були бути послідовними в тому, що вони проповідували. Істина, вивчена та розділена в любові з братами, є найглибшою основою радості. Блаженний Йордан Саксонський сказав про святого Домініка: «Усі люди були огорнені обіймами його милосердя, і, люблячи всіх, він був усіма улюблений… Він вимагав свого права радіти з тими, хто радіє, і плакати зі засмученими» (Libellus de principiis Ordinis Praedicatorum autore Iordano de Saxonia, ed. H.C. Scheeben). [Monumenta Historica Sancti Patris Nostri Dominici, Romae, 1935).
По-друге, Домінік був сміливий у тому, щоб його послідовники здобули ґрунтовну богословську підготовку, і не вагався відправляти їх до тогочасних університетів, хоча чимала кількість духовенства ставилася до цих культурних установ з недовірою.
Конституції Ордену Проповідників надають великого значення навчанню як підготовці до апостольства. Домінік хотів, щоб його брати присвятили себе цьому беззастережно, старанно та з побожністю; навчанню, заснованому на душі всіх богословських знань, тобто на Святому Письмі, та з повагою до питань, що ставляться розумом. Розвиток культури вимагає від тих, хто виконує служіння Слова на різних рівнях, якісної підготовки. Тому я закликаю всіх, як пастирів, так і мирян, плекати цей «культурний вимір» віри, щоб краса християнської істини могла бути краще зрозуміла, а віра справді живилася, зміцнювалася та захищалася. У цьому Році Священника я прошу семінаристів та священників цінувати духовну цінність навчання. Якість священницького служіння також залежить від щедрості, з якою людина присвячує себе вивченню об’явлених істин.
Домінік, який бажав заснувати чернечий орден богословів-проповідників, нагадує нам, що теологія має духовний та пастирський вимір, який збагачує душу та життя. Священники, богопосвячені особи, а також усі вірні можуть знайти глибоку «внутрішню радість» у спогляданні краси істини, що походить від Бога, істини, яка завжди актуальна та завжди жива. Більше того, девіз Братів Проповідників «contemplata aliis tradere» («Передавати іншим плоди контемпляції (споглядання, роздумів)», ред.) допомагає нам відкрити пастирське прагнення до споглядального вивчення цієї істини через потребу передавати іншим плоди власного споглядання.
Коли Домінік помер у 1221 році в Болоньї, місті, яке оголосило його своїм покровителем, його справа вже мала широкий успіх. Орден Проповідників за підтримки Святого Престолу поширився на багато країн Європи на благо всієї Церкви. Домінік був канонізований у 1234 році, і саме він своєю святістю вказує нам на два незамінні засоби для того, щоб апостольська діяльність була ефективною. По-перше, це Марійна набожність, яку він ніжно плекав і залишив як цінну спадщину своїм духовним синам, які в історії Церкви мали велику заслугу в поширенні молитви Святого Розарію, такої дорогої християнському народу та такої багатої на євангельські цінності: справжньої школи віри та благочестя. По-друге, Домінік, який опікувався кількома жіночими монастирями у Франції та Римі, беззаперечно вірив у цінність молитов заступництва для успіху апостольської справи. Тільки на Небесах ми зрозуміємо, наскільки ефективно молитва монахинь-затворниць супроводжує апостольську діяльність! До кожної з них я звертаюся з вдячністю та ніжністю.
Дорогі брати і сестри, нехай життя Домініка де Ґусмана спонукає всіх нас бути палкими в молитві, мужніми у житті вірою та глибоко люблячими Ісуса Христа. За його заступництвом просімо Бога завжди збагачувати Церкву справжніми [автентичними] проповідниками Євангелія.
Також читайте: О. Ігор Ґнюс OP: «Я вірю, що святий Домінік ще нас здивує»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Правдива переміна світу походить не від революцій, але від святих»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «У своїх книгах Папа Бенедикт XVI говорить Божою мовою»
Повязані записи
