12 січня 1963 року сталася справді історична подія для усієї Української Греко-Католицької Церкви – Президія Верховної Ради СРСР звільнила нашого Йосифа Сліпого й вислала його за межі «радянського пекла». 9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Риму, а наступного дня мав аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ, якого 2014 року оголосили Святим. 11 жовтня 1963 року Український Львівський Архиєпископ Його Ексцелєнція Монсеньйор Йосиф Сліпий виступив з доповіддю на зібранні ІІ Ватиканського собору. Перед очами усіх присутніх з’явився не мученик, а кремезний старший чоловік, вірний пастир власного народу, який усім своїм зовнішнім виглядом, усією силою духу уособлював Українську Греку-Католицьку Церкву – закатовану, змордовану ворогами, але ніким нескорену, воскреслу… Не просто про людину, а про живий символ незламності, чиї беззастережна довіра Господові, батьківська любов та щира опіка до свого народу і Церкви зруйнували усі підступні плани ворогів, поспілкувались із Олегом Турієм, кандидатом історичних наук, завідувачем кафедри церковної історії та проректором із програмного розвитку Українського католицького університету.
– Пане Олеже, девізом патріарха Йосифа Сліпого були слова «Per aspera ad astra» («Крізь терни до зірок»). На Вашу думку, чи можна сказати, що цей девіз став пророчим у його житті?
– Обираючи девіз, Йосиф Сліпий, напевно, висловлював певні очікування, сподівання щодо свого служіння як єпископа і майбутнього предстоятеля Церкви. Ми знаємо, що йому довелося приймати архиєрейську хіротонію за надзвичайно складних обставин. Він був рукоположений на єпископа із правами наступництва наприкінці 1939 року, коли уже важко хворий митрополит Андрей Шептицький шукав особу, яка могла би взяти на себе відповідальність за Церкву в умовах смертельної небезпеки. Адже це були часи окупації Західної України радянською владою, серед ідеологічних підвалин якої були атеїзм та боротьба з релігією. Особливо підозріливо, із ненавистю, ця влада ставилася до Української Греко-Католицької Церкви, яка була дуже тісно пов’язана як з українським національним рухом, так і зі світовою католицькою спільнотою. Тобто, з усіх цих перспектив вона вважалася небезпечною для тоталітарного сталінського режиму. А стати єпископом, взяти на себе тягар архипастирського служіння в таких обставинах було дуже сміливим кроком.
Йосиф Сліпий розумів, що його чекають оці терни терпіння й ісповідництва, але глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, що Церкву, засновану самим Спасителем, не зможе знищити ніхто, дозволили йому вибрати такий, на мою думку, оптимістичний лозунг. Адже він не втрачав надії, тому що своїм духовним зором бачив оте світло, оті зорі, які стали для нього орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань. Його життєва доля й справді стала втіленням цього девізу. Йому довелося буквально через кілька місяців після інтронізації на митрополичий престол пережити приниження арешту, несправедливого суду, де його звинувачували у зраді «совєтской родіни», якій він ніколи не присягав. А, натомість, вимагали від нього відмовитися від присяги своїй Церкві, якій він обіцяв служити до кінця своїх днів.
Митрополит Йосиф провів вісімнадцять років поневірянь по тюрмах, засланнях, був важко хворий, над ним збиткувалися усілякі кримінальні злочинці та опричники режиму – це й були оті терни, що випробовували його віру. Після того – несподіване звільнення, виїзд до Риму, участь у Другому Ватиканському соборі, але й не менш складні обставини боротьби за свою Церкву, знекровлену та переслідувану радянським режимом, приречену на мовчання у цілому світі. Життєва доля Йосифа Сліпого переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зраджує своєму покликанню та своєму служінню, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом.
Сьогодні, з перспективи нашого часу, наочно пересвідчуємося, що страждання Патріарха-Ісповідника не були даремними, що саме він заклав ті фундаменти, на яких невдовзі після його смерті відбулося славне Воскресіння Церкви-мучениці, її вихід із катакомб до сучасного динамічного розвитку та сповнення своєї місії. Головні ідеї, думки, інституції, які своїм подвижництвом покликав до життя Йосиф Сліпий, продовжують служити українському народові й Церкві в сучасних обставинах.
– Як Ви вважаєте, в чому проявлялися найбільш сильні моральні риси Йосифа Сліпого як людини, і як духовного лідера, а в чому слабкі сторони його особистості?
– Характеризуючи особистість патріарха Йосифа, мушу насамперед зазначити, що деякі риси його вдачі можна водночас назвати як сильними, так і слабкими сторонами. І тут йдеться навіть не так про сам характер, як радше про його сприйняття іншими. Сліпий, без сумніву, належав до людей із надзвичайно сильним, твердим характером. До речі, митрополит Андрей Шептицький перед призначенням свого наступника, роздумував над тим, хто мав би стати його помічником і перебрати на себе провід Церкви. В своїй номінаційній грамоті для кир Йосифа він так і писав, що в обставинах, коли ми очікуємо від ворога переслідувань, а навіть і знищення Церкви, потрібна особа, яку б не зламали жодні випробування. Безкомпромісність і незламність були тими рисами, які визначали поставу майбутнього патріарха і за які його високо цінував митрополит Андрей та інші люди.
Але, водночас, ця безкомпромісність його характеру, непоступливість чи навіть впертість, часто заважала йому в обставинах, коли треба було не просто обороняти якісь позиції, а шукати співпраці, злагоди, порозуміння – тоді вона ставала незручною, обтяжливою. З такою людиною було важко контактувати тим, які звикли до іншого стилю спілкування. Найближчі співробітники поважали і любили патріарха, але також знали і не рідко досвідчували, що коли йому щось не подобалося, то він міг про це сказати досить гостро.
Щодо таких суто людських слабкостей, то можна згадати, що Йосиф Сліпий дуже любив природу. І коли Ви переглянете його спогади про дитинство (ці «Спомини» нещодавно вийшли друком у Видавництві УКУ за редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої), то просто будете здивовані, як колоритно він описує околиці рідного села, деталі ландшафту, розмаїття фауни і флори. Навіть перебуваючи на засланні, митрополит у своїх листах дуже часто і дуже зворушливо розповідав про сибірську природу, багатства тієї землі. Після приїзду до Риму, як розповідають, він створив у своїй резиденції цілий природничий музей, а чи не найкращим подарунком для нього було, коли хтось приносив засушеного метелика або й опудало якогось більшого звіра чи плазуна… Це цікаво, що навіть людина із таким твердим характером та незламною силою волі мала певні сентименти.
– Чи могла радянська влада передбачити, що, звільнивши хворого і немічного, на їхню думку, митрополита, вони випустили на волю, духовного лідера, патріота, який буде робити все, щоб відродити українську Церкву, і що ця людина може становити для них справжню загрозу?
– На мою думку, визволення предстоятеля УГКЦ – ще один доказ того, що Боже провидіння діє попри людські калькуляції та розрахунки. Очевидно, що ми не маємо доступу до таємних архівів комуністичної партії чи радянських спецслужб того часу, щоб достеменно довідатися про справжні наміри влади. До речі, Йосиф Сліпий і сам дуже мало говорив про своє ув’язнення, тому що однією з умов його звільнення було якраз те, що він не буде публічно виступати із критикою радянського ладу та не розголошуватиме деталей свого перебування в неволі. Зрештою, він взагалі не любив розповідати про свої поневіряння. А якщо й говорив – то радше з жалем і прикрістю, адже вважав ці вісімнадцять років втраченим часом. Але після звільнення Господь дарував йому більш як двадцять років, щоб гуртувати у Церкві «в розсіянні сущих» та домагатися визволення тих, що опинилися «в домі неволі».
Це справжнє диво, що людина, яку безбожний режим випускав, небезпідставно сподіваючись на його обмежену дієздатність чи навіть швидку смерть, зміг ще так довго прожити і присвятити ці роки служінню своєму народові та Церкві. Адже перебування в ув’язненні, всі оті «таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом», про які він згадував у своєму «Заповіті», не могли не позначитись на його здоров’ї: митрополит мав обморожені ноги, переламані кості, хронічне запалення легенів та інші хвороби. Якщо почитати його листи із заслання до сестер милосердя зі Згромадження св. Вікентія, то там більшу частину займають прохання надіслати якісь ліки.
Більше того, з розповідей осіб, які були свідками приїзду Йосифа Сліпого до Риму, він прибув туди важко хворим. Італійські лікарі навіть не могли встановити діагноз, що це за хвороба. Існують навіть припущення, що ієрарха офіційно забороненої в СРСР греко-католицької Церкви навмисно отруїли чи інфікували, щоб він довго не прожив. Але все-таки його міцна статура, воля до життя та Божа опіка, на яку він найбільше покладався, дозволили йому не лише одужати, але й продовжити своє архипастирське служіння. Радянська влада вважала, що звільнення митрополита Йосифа буде своєрідним хабарем Заходові для того, щоб здобути якісь політичні дивіденди, натомість, воно стало новим початком у його безнастанній діяльності, спрямованій на захист прав та відродження «мовчазної Церкви» і, зрештою, на розвал усієї тоталітарної безбожної системи.
– Як Ви вважаєте, чому для Йосифа Сліпого настільки важливим було створення університету, видавництво книг, розвиток науки й освіти?
– Щоб дати відповідь на це питання, треба звернути увагу і на біографію самого патріарха, і на ширший історичний контекст його діяльності. Якщо говорити про особисту долю цієї людини, то перед Йосифом Сліпим ще в дитинстві поставали дві альтернативи: священиче служіння і наукова кар’єра. Є свідчення що на вибір життєвого шляху свого майбутнього наступника на престолі вплинув сам митрополит Шептицький. Коли той перебував з візитацією у рідних краях Сліпого, то звернув на нього увагу, оскільки юний школяр успішно відповів на досить складне богословське запитання про «сопричастя святих». Це напевно приємно здивувало і надовго запам’яталося кир Андреєві, бо при співбесіді зі Сліпим під час вступу до семінарії він, посміхаючись, задав йому те ж саме питання та ще й порозпитував про знайомих священиків з малої батьківщини здібного кандидата. Очевидно, що молодий Йосиф без проблем вступив до семінарії, обрав душпастирський шлях, а згодом отримав ієрейські свячення з рук митрополита Шептицького. А вже під час навчання його викладачі і сам Шептицький ще більше пересвідчилися в його особливій старанності та прихильності до науки, а тому рекомендували на подальші студії за кордоном (в Інсбруку та Римі), де він успішно захистив дві дисертації.
Уся подальша доля Йосифа Сліпого так складається, що він працював на цих двох нивах, усюди мав певні досягнення, але нігде йому так і не вдалося вповні насолодитися тією чи іншою діяльністю. Що я маю на увазі? Наприклад, Сліпого і досі вважають одним із найавторитетніших дослідників дуже гострої у православно-католицьких суперечках проблематики «філіокве», оскільки він написав на цю тему дуже ґрунтовну габілітаційну працю та низку статей. Однак після повернення в Галичину (1921 р.) він вже не зміг продовжити свої фундаментальні богословські дослідження, бо митрополит Андрей попросив його взятися за реформування семінарії, яку він з 1926 року очолив як ректор. У тому ж часі о. Йосиф Сліпий зорганізував українське Богословське Наукове Товариство, першим і незмінним (аж до самої смерті) головою якого його було обрано. У 1928-1929 роках він реорганізовує семінарію у Львівську Богословську Академію з наміром перетворити її в майбутньому в Український Католицький Університет. Тобто, майже впродовж усього міжвоєнного періоду Сліпий був радше адміністратором, аніж науковцем, мусів займатися не так дослідницькими й творчими, як виховними та господарськими справами. Тобто, не маючи особисто нагоди працювати науково, творив такі нагоди для навчання і наукової діяльності інших.
Подібно, займаючись адміністративними справами, о. Йосиф Сліпий не мав надто багато часу для душпастирського служіння, але саме завдяки його зусиллям, було виховане ціле покоління священиків, які своєї працею здобули беззаперечне визнання і авторитет для Української Греко-Католицької Церкви серед населення краю. А коли він став єпископом і невдовзі митрополитом, то, знову ж таки, дуже коротко міг виявляти і практикувати свій архиєрейський статус. Спершу – через війну та окупації (радянську й нацистську), а невдовзі після війни – через арешт та офіційну ліквідацію УГКЦ сталінським режимом. Тож значну частину свого архипастирського служіння він провів в ув’язненні та на засланні. Тобто, знову бачимо оцей парадокс, що історичні обставини не дозволяли кир Йосифові вповні виконувати те, до чого він був покликаний і що готовий був робити.
Напевно саме тому, перебравшись на Захід, до Риму, Йосиф Сліпий вже у 1963 році свої перші декрети видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського Католицького Університету й Собору Святої Софії. І в цьому факті маємо найпереконливіший доказ його великої любові та пошани як до Церкви, так і до науки. Опинившись у вільному світі, як і багато інших повоєнних скитальців, Патріарх-Ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість, на асиміляцію тощо. Тому його лозунг: «Будьмо собою» віддзеркалився і в церковній, і в освітній площині через творення цих інституцій.
Ідея Українського Католицького Університету, яку висунув ще Митрополит Андрей Шептицький під кінець австрійського панування, не мала шансів на реалізацію під польською владою та в умовах нацистського терору і сталінських репресій. Тому заснований у Римі УКУ був насамперед спробою втілити в життя цю давню мрію. Водночас, мусимо розуміти, що ця інституція довший час сама залишалася такою мрією, прототипом майбутнього університету. Адже УКУ в Римі не мав ні стаціонарних студентів, ні діючих кафедр чи інститутів, ні офіційного визнання Італійської держави або Ватикану. Тому найбільш активними і плідними в діяльності університету були літні богословські курси, видавнича справа та функціонування бібліотеки й архіву. І вся ця діяльність була насамперед спрямована на те, щоб всіма можливими способами допомагати Церкві та одновірцям на Батьківщині з надією повернутися туди, як тільки з’явиться така можливість. Розповідають, що патріарх Йосиф навіть частину накладу опублікованих видань відкладав для того, щоб згодом передати їх до України.
Подібним чином і храм Святої Софії у Вічному Місті мав стати символом невмирущості української духовно-релігійної традиції, майже знищеної та переслідуваної атеїстичним радянським режимом на рідних землях. Водночас він покликаний був згуртувати тих людей, які опинилися після війни за межами України, на різних континентах, зневажені, розпорошені, без майна, без громадянства, а іноді навіть без надій на краще. Величний Собор Премудрості Божої у самому серці Вселенської Церкви мав також продемонструвати історичний зв’язок українських греко-католиків і з Києвом, і з Церквою-матір’ю в Константинополі, засвідчуючи їхню готовністю сповняти свою місію – служити єднанню усіх християн.
– Пане Олеже, чи можна назвати постать Йосифа Сліпого екуменічною?
– Звісно, але з певними поясненнями. Адже уявлення Патріарха Йосифа про природу розколів Церкви та його ідеї щодо відновлення християнської єдності пережили певну еволюцію, вони змінювалися в різних обставинах. Якщо ми візьмемо початковий період його наукової діяльності, а згодом і праці в Богословському Науковому Товаристві та Богословській Академії, то побачимо, що він представляв консервативну течію богословської думки, яка була радше закрита до проявів тогочасного екуменізму, який тоді переважно розвивався у протестантському середовищі. З іншого боку, о. Сліпий вже в тих часах був відкритий до глибшого пізнання догматичних засад Православних Церков, досліджував їх, намагався зрозуміти причину непорозумінь між Сходом і Заходом. Тобто, можна сказати, що на богословському рівні він шукав цих спільних коренів, але тодішні обставини не дозволяли йому практикувати ту форму екуменізму, яка стала поширеною в Католицькій Церкві після Другого Ватиканського собору.
Коли ж сам митрополит Йосиф, репресований радянською владою, опинився в ув’язненні, де поруч із ним страждали представники різних християнських конфесій, а також інших релігій, то досвідчив «екуменізм ҐУЛАҐу» – солідарність людей, які терплять за віру і яких переслідують за вірність своїм переконанням. Тому, коли він прибуває до Риму, а згодом починає відвідувати українські громади у різних куточках світу, ми вже бачимо його як великого ентузіаста і промотора екуменічних ідей Другого Ватиканського собору. Захищаючи права своїх вірних, він стає голосом усіх переслідуваних комуністичними режимами віруючих. Домагаючись патріаршого статусу своєї Церкви, він вимагає належного пошанування традиції усього християнського Сходу. Піклуючись про майбутнє свого народу, він твердить що між українськими католиками і православними немає різниці у вірі. У цьому сенсі його погляди декому навіть сьогодні можуть видаватися «занадто екуменічними».
Ще один важливий висновок – Йосиф Сліпий, попри згадану вже твердість характеру, не боявся переглядати і коригувати свої власні погляди. До кінця життя він продовжував працювати над собою і готовий був вчитися від інших.
– На яких основних принципах базувався християнський патріотизм у розумінні Йосифа Сліпого?
– Корені концепції «християнського патріотизму» в УГКЦ ми знайдемо ще в працях митрополита Андрея Шептицького, який чітко обстоював ідею любові до свого народу, базованої на Божих заповідях. І суть цієї концепції полягає в тому, що кожна людина, яка належить до певної спільноти, вже самим фактом цієї приналежності покликана до того, щоб бути її патріотом. Це означає, що вона любить та шанує своє більше, аніж чуже. Але така любов у жодному випадку не повинна перетворюватися у ненависть до іншого. Тобто, християнський патріотизм ґрунтується на євангельській заповіді любові до ближнього, бо наш ближній за визначенням є іншим і має право таким бути. А ми не маємо жодних підстав не любити його за те, що він є іншим. Можемо провести аналогію із материнською любов’ю: кожна мама любить своїх дітей не тому, що ненавидить інших, а просто тому що це її власні діти, якими б вони не були. Така сама ситуація і з патріотизмом: ми повинні любити своє не тому що воно краще, не тому що інше є гіршим, а тому що воно наше. Навіть якщо воно має якісь недоліки, якщо з ним є якісь проблеми, ми маємо його любити, бо ми належимо до нього і несемо відповідальність за те, яким воно є і яким може бути.
– Чи є зараз УГКЦ такою, якою її хотів би бачити Йосиф Сліпий або можливо нам бракує такої людини, як він, сьогодні?
– Очевидно, що Патріарх Йосиф вболівав за майбутнє своєї Церкви і народу. Це особливо відчутно, коли перечитуєш його знамените «Завіщання». Звісно, що він бажав, аби вона була сильною і процвітаючою, щоб могла відповідати на виклики часу й потреби людей. І ми напевно погодимось, що його мрії значною мірою справдились. Більше того, до їх реалізації спричинилися люди, яких він виховав, та інституції, які він заснував. Водночас, сьогоднішня УГКЦ є не лише трохи іншою, аніж в часи Йосифа Сліпого, але й дещо іншою, ніж він міг тоді собі уявляти. І це – нормально, життя завжди коригує наші бажання: практично нічого не стається точно так, як ми цього хочемо… Це не означає, що не маємо будувати планів чи чогось остерігатися. Просто мусимо бути готовими до того, що реальність перевершить наші сподівання: чи в позитивний, чи в негативний спосіб.
Я також не вважаю, що нашій Церква бракує лідерів. Господь без сумніву любить її та тримає в своїй опіці, бо дарував їй прекрасних предстоятелів, кожен із яких по-своєму, у різний спосіб, відповідав тим вимогам і викликам, які перед ними і цілою Церквою поставали. Це і Мирослав-Іван Любачівський, якого багато-хто вважав дуже тихим, непоказним предстоятелем, але не забувайте, що саме він зумів повернути осідок предстоятеля в Україну та розбудувати структури УГКЦ після радянських переслідувань і виходу з підпілля. А його наступники – і Любомир Гузар, і теперішній Отець і Глава Церкви Святослав Шевчук – є дуже потужними постатями, кожен з яких по-своєму вплинув і продовжує визначати сучасне обличчя нашої Церкви. Отож фундаменти, закладені Андреєм Шептицьким і Йосипом Сліпим, настільки міцні, що на них УГКЦ ще довго може спиратися у своєму розвитку.
Завжди можна поскаржитися, що нам чогось бракує. Напевно, що в якомусь сенсі нам тепер також не вистачає такої людини, якою був патріарх Йосиф Сліпий. Але якщо нам його справді бракує, то це наш виклик і наше завдання – пізнавати його ідеї та вчинки, вивчати той досвід, який мала Церква у його час і думати, як його застосувати сьогодні. Я переконаний, що ми не маємо підстав нарікати, а повинні бути вдячними і маємо робити все, щоб ті дари, якими Господь обдарував наш народ у минулому через служіння наших церковних достойників, допомагали нам краще жити тепер і сміливо рухатися вперед.
Розмовляла Лідія Батіг
Фото: Архів Інституту Історії Церкви УКУ
Повязані записи
