Важкі події, які переживаємо, змушують замислитись про багато речей. Війна – це не лише наслідок наших зовнішніх проблем у рамках життя країни, але також «плід» внутрішніх конфліктів і непорозумінь.
Прагнення написати цей блог виникло після прочитання чергової статті про храм Собору Пресвятої Богородиці УПЦ села Велике Поле Яворівського району, який згорів ввечері 14 червня. Не хотів би, щоб мої думки сприймали виключно крізь призму того, що я є священиком вказаної конфесії, лише, як християнина, якому болять подібні ситуації. Не хотілося б когось звинувачувати – така воля Господня, і ми мусимо її прийняти! Проте постає, можливо, риторичне запитання – скільки ще кар Господніх ми повинні понести, щоб нарешті схаменутися і правдиво полюбити своїх ближніх?
Ми вже майже два роки спостерігаємо, як Україну роздирають наші вороги, але, на жаль, не без нашої активної співдії! Часто видається, що наш народ справді маніпулятивно ділять на «сорти», адже ми звикли довіряти то одним, то іншим кумирам. Самі не усвідомлюючи цього, звикли до самокласифікації на фашистів, москалів, бендерівцві, уніатів, агентів Кремля чи укропів… На жаль, ці «наліпки» ніяк не вдається «стерти» не лише з наших облич, але найгірше – з наших сердець!
Якби ми мали дійсно любов і поважали б один одного, чи могли б нас розділити, а очі наповнити ненавистю? Переконаний – ні! Але прийшла біда – знак Божий, який показав, чого нам бракує, і без цього ми ніколи не побудуємо ні Царства Небесного у своїх серцях, ні Царства земного в своїй країні! Прийшов час схаменутися, бути єдиними, тому не можемо його проґавити! І замість того, щоб усім зупинитися на одну мить і покаятися в своїй ненависті, ми її дедалі більше сіємо! Ось і прийшов час нести нове покарання – згорів вщент храм, в якому молилися дві громади – УПЦ і УГКЦ! Більше 20-років мешканці цього села знаходили там прихисток від життєвих негараздів. Проте нам інколи набридає жити в мирі і любові! Є багато «гарячих голів», які приходять до Церкви і намагаються навести там свої порядки. На превеликий жаль, саме храм став мішенню протистояння поглядів. І після чергового протистояння, чи провокації навіть – Господь забрав цю древню святиню. І ви навіть не повірите, чим це закінчилось… Замість сліз покаяння і пошуку причини, чому Небесний Отець так допустив – почали шукати винного (не конкретну особу, яка ймовірно вчинила підпал), а шукати знову тих міфічних москалів, агентів чи уніатів! Тобто ми знову повертаємось по колу.
Провокатори сіють ненависть там, де її апріорі бути не повинно, а ми ж купуємось, бо навіщо нам воля Творця, ми ж самі наведемо лад в головах інших людей, але ніколи не зробимо цього в своїй!
Ми недооцінюємо часто поняття любові, нам здається що це щось романтичне, а насправді це основа життя християнина і її відсутність нам занадто дорого коштує!
Звичайно, ми не дізнаємося ніколи правди щодо причини займання, оскільки ніхто зараз не почне відкривати кримінальну справу – це не на руку, що ж, жираф великий – йому видніше. Проте головний урок – очевидний і найкраща панацея – не ставати на ті ж граблі. Маємо навчитись цінувати особистість лише через те, що вона такий же об’єкт любові Божої, як і кожен із нас!
Прагнемо до європейської спільноти, але з нашим варварським підходом до інтересів і потреб нашого ближнього – самі себе відкидаємо від тих ідей, які плекає ця культура у рамках стосунків між людьми, у межах релігійних чи моральних потреб кожної особистості зокрема! Тому нехай ця подія змусить замислитись кожного із нас про своє духовне життя у персональному вимірі і житті всієї країни. Потребуємо єдності, проте розуміємо, що маємо докласти зусиль і відкрити серця, щоб її досягнути!
о.Маркіан (Каюмов), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ
Повязані записи
