Асистоване самогубство, яке подають як практичний і милосердний спосіб позбутися страждань, тепер широко сприймається як різновид «медичної допомоги». Нічим хорошим це не закінчиться.
Менш ніж за два тижні до Різдва Христового штат Іллінойс тихцем перейшов черговий моральний Рубікон. 12 грудня він став 12-м штатом (разом із округом Колумбія), який легалізував асистоване лікарем самогубство, що тепер подається під заспокійливою вивіскою «медичної допомоги при помиранні» (MAID – Medical Aid in Dying). Та з настанням нового року ця подальша зміна у сприйнятті американцями життя і смерті залишилася майже непоміченою (що вже казати про Україну, – ред.).
Дехто стверджує, що ніколи б не вдався до цього сам, водночас запевняючи, що розуміє тих, хто через відчай наважується вкоротити собі віку. Невиліковні хвороби, депресія, фінансовий тягар, а також сімейні й робочі негаразди здатні спричинити таке сум’яття й нестабільність, що немислиме починає здаватися цілком прийнятним виходом.
Випадковість це чи ні, але дебати навколо асистованого самогубства — це питання не стільки законодавче, скільки економічне: йдеться про зростання витрат на охорону здоров’я та стрімке збільшення державного дефіциту.
За всією цією риторикою губиться пряма відмінність між убивством і природною смертю. Така політика не бере до уваги тих, хто живе повноцінним життям завдяки лікуванню. Державна політика ніколи не буває нейтральною, і коли медичне самогубство стає легітимним вибором, шальки терезів зміщуються. Те, що колись було немислимим, стає альтернативою, яка через високу вартість медицини перетвориться на стандартний варіант.
Справжнє співчуття означає супровід, а не залишення напризволяще — це коли гідність захищають не шляхом припинення життя, а огортаючи стражденного турботою та повагою. Така етика кидає виклик культурі, що дедалі більше піддається спокусі сприймати хворих, літніх і неповносправних як тягар, а не як особистостей, гідних терпіння й захисту.
Також читайте: Які гріхи Церква називає «чужими», і чому відповідаємо за них ми?
«Чи хотіли б ви так жити?» — це питання, яке здорові люди в жодному разі не повинні ставити, виносячи вирок хворим.
MAID ховається за евфемізмами про автономію, вибір і співчуття, аби приховати аморальну реальність: це навмисне припинення життя, загорнуте в термінологію турботи.
Співчуття, що подається як право вибору, — хіба хтось наважиться виступити проти цього?
MAID просувають як вибір, а не як злочин. Це дозволяє лікарям виписувати пацієнтам смертельні дози препаратів. У 1994 році виборці Орегону схвалили «Закон про гідну смерть», перетворивши злочин асистованого самогубства на «медичне лікування».
Це ідеальна подача для нашої авангардної, секулярної доби, де ми всі — лише продукти еволюції, а уряд визначає нашу цінність і те, кому жити. Це остаточний тріумф гуманістичного, атеїстичного світогляду.
Коли самогубство перейменовують на медичну допомогу, вбивство стає лікуванням, а смерть — засобом зцілення. З часом ця лінгвістична зміна трансформує культурні засади, нормалізуючи те, що колись було немислимим, і впевнено переосмислюючи роль лікаря з цілителя на ангела смерті.
Така «реформа охорони здоров’я» є загрозою для людської гідності та права кожної людини на життя. MAID ще не став загальнонаціональною практикою, але кампанія з його популяризації та здобуття симпатій набирає обертів із космічною швидкістю.
З огляду на «контроль над витратами» і той факт, що половина всіх медичних видатків припадає на останні шість місяців життя, поняття «раціонування допомоги» набуває нового змісту. Уряд вирішуватиме, які послуги в рамках Medicare мають цінність, а які — ні. Багаті зможуть дозволити собі лікування. Тоді як бідним і літнім людям запропонують смертельну дозу «смачних» барбітуратів.
MAID перекреслює вибір та ігнорує той факт, що ми живемо в епоху вибухового розвитку медичних можливостей. Змушувати людей відчувати, ніби їхнє життя не має цінності, і навіювати думку, що смерть — це милосердя, є справді диявольським.
Тенденція до розширення сфери дії цих законів зберігається, і цей слизький шлях неминуче веде до вбивства. Саме це вже відбувається в Європі та Канаді.
Про суспільство судять із того, як воно ставиться до своїх найслабших членів. Коли ж настане той момент, коли так зване «право на смерть» перетвориться на «обов’язок померти»?
Наближаючись до свого 250-річчя, Сполучені Штати змушені отримати сумне нагадування: жодна нація не може процвітати, якщо вона приймає смерть.
Автор: Грег Мареска — багаторічний публіцист, католик від народження, який мешкає у «глибинці» штату Пенсильванія.
Джерело: Crisis Magazine
Також читайте: «Здоровому легко бути проти евтаназії». Але евтаназія — це завжди поразка любові, — о. Яцек Салій OP
Французький єпископат закликав вірних зупинити «євгенічну» ініціативу Макрона
Яким чином людина порушує Божу заповідь «Не убий!»
Повязані записи
