Ажіотаж навколо канонізації нещодавно померлого Папи вже розпочався, але чому?
Чи хтось в ієрархії все ще вірить, що не всі собаки і люди потрапляють на Небеса… принаймні одразу?
Після оголошення про смерть Івана Павла ІІ очевидно, що всі Святіші Отці тепер прямують службовою лінією до «дому Отця». А про Франциска вже чути шепіт «santo subito». У своїй похоронній проповіді кардинал Ре попросив Франциска «благословити весь світ із Небес», а кардинал Паролін 27 квітня запевнив парафіян, що «Папа Франциск простягає свої обійми з Небес».
Чи не було б вірніше сказати «Х помер», «Х відійшов до Бога» або що «Х вирушив на Суд Божий?», не обов’язково передбачаючи заздалегідь результат? У Євреїв 9:27 сказано: «Призначено людям раз померти, а потім же суд». Там не сказано: «Людині призначено один раз вмерти, а потім на Небеса!».
Багато Пап попереджали про «втрату відчуття гріха». Теперішні способи говорити про есхатологічні питання, здається, підтверджують їхні слова. Справді, Святе Письмо запевняє нас, що Бог люблячий. Але воно також запевняє нас, що «страшно впасти в руки Бога живого» (Євр. 10:31) — і не тільки якщо ти Гітлер чи Сталін.
Коли Ісая побачив Бога, його першою реакцією було відчуття «приреченості» через свої гріхи, аж доки його вуста і серце не очистив ангел, що приніс жаріюче вугілля (Ісаї 6:1-7). Справжня святість не породжує самовпевненості. Найбільші святі мали найтонше відчуття гріха — не тому, що були скрупульозними, а тому, що чим ближче вони наближалися, щоби бути «досконалими, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5:48), тим більше усвідомлювали, наскільки недосконалими вони були. Це і є справжнє смирення, з якого творяться святі.
Я згадав Ісаю, тому що цей епізод про його пророче покликання був переспіваний Даном Шутте та із задоволенням співається в неділю в багатьох католицьких парафіях. Окрім зухвалості співу від імені Бога (всі вірші промовляють від імені Бога), приспів вибірково кидає Ісаї 6:1-7 десь на підлогу, водночас підносячи текст із вірша 8b: «Ось я, Господи!» Іншими словами, «Я готовий і чекаю!», випускаючи почуття недостойності перед божественною святістю.
Католицька есхатологія визнає, що людина повинна бути «чистою і незаплямованою» (2 Петра 3:14), щоб постати перед живим Богом. Принаймні ми повинні бути достатньо чесними, щоб визнати вголос, що всі ми грішні (Римлянам 3:23). І як можна поєднати усвідомлення цього зі швиденьким Блаженним Видінням (Бога), пояснити неможливо.
Знову ж таки, ми надіємося, що всі люди спасуться. Але оскільки ми не можемо бути в цьому впевнені, то не повинні цього стверджувати.
Ми звикли, що є «чотири останні речі, які потрібно завжди пам’ятати»: це — смерть, суд, Рай і Пекло. Та здається, що суд тепер з’являється в нашій в короткочасній пам’яті лиш на мить, тоді як Пекло зазнало амнезії.
І немає жодних сумнівів, що ці [чотири останні] речі тісно пов’язані між собою. Поширення практичного універсалізму — «ми “сподіваємося” (підморгніть, підморгніть), що всі люди спасуться» — не є результатом великої популярності поглядів Ганса Урс фон Бальтазара чи Вацлава Гріневича. Це радше нова церковна «партійна лінія», просунута не стільки шляхом промоції, скільки шляхом замовчування, чого не скажеш про лінію «Глобального Входу» у «дім Отця».
Такі підходи – це зрада євангелізації, яка взагалі-то є місією і завданням Церкви в сучасному світі. Євангеліє Ісуса не обіцяє всім небесного трояндового саду. Воно неодноразово попереджає про суд, про відокремлення зерна від полови, пшениці від куколю, плодоносної смоківниці від безплідної. Страшний Суд представлений не як свято загальної перемоги, а як час остаточного розділення, коли одні «підуть на вічне покарання, а праведні — на життя вічне» (Мт. 25:46). Ісус застерігає від того, щоб ми [самовпевнено] не вважали, що ми з «правильної» сторони, бо саме ті, хто ліворуч, будуть вкрай здивовані, що їхня само-оцінка своєї доброти не збігається з Господнім судженням.
Виключний наголос на практичній впевненості у спасінні грає на руку ще одній сучасній концепції: відмові зважати на смерть. У проміжку між голгофським «Звершилось!» і «поки не» Останнього Дня (див. Ів. 19, 30; 1 Кор. 15, 25-26; 55-56) смерть, можливо, і втратила своє жало, але ще не остаточно. Ми робимо нашим братам і сестрам погану послугу, вдаючи, що — без Божої благодаті — можемо просто обійняти «сестру смерть» і відійти «до Отця». Святий Павло чітко говорить: «Останній ворог, який буде знищений, – це смерть» (1 Кор. 15:26). Для апостола народів смерть — ворог, а не родич. Можливо, наступникам апостолів варто почати говорити так само?
Як зауважив Іван Павло ІІ, парадокс культури смерті полягає в тому, що, будучи готовою примиритися зі смертю, вона продовжує приховувати смерть від очей громадськості. Ми називаємо аборт «правом», але зазвичай не хочемо вживати слово на букву «а», описувати «процедуру» у графічних деталях чи запитувати, куди діваються тіла [дітей, які загинули під час аборту]. Ми придумуємо евфемізми, щоб слова лікарів, які вбивають пацієнтів, звучали медично. Ми обговорюємо, чи варто «травмувати» маленького Андрійка чи Марійку тим, що їх візьмуть на похорон.
І ми чомусь не наважуємося просто сказати, що «Папа помер».
Смерть і суд — це передпокій до Раю чи Пекла. Вони не є тим, що можна оминути. Вони змушують нас зважати на правду — добру, погану і потворну — про те, ким ми є. Досвід, який ми переживаємо на етапі смерті та суду зазвичай не допомагає нам зосереджуватися на коротких шляхах до святості, і ми «спрямовуємо наші очі на Господа, благаючи про Його милосердя» (Пс. 123:2).
З цієї причини я рекомендую мудрість традиційного підходу Церкви, який вимагав п’ятдесяти років, перш ніж перейти до канонізації. Півстоліття — це час, щоб перевірити, чи фокусування на конкретній особі є справжнім культом благочестя, чи це миттєвий сплеск популярності. Те, що є правдивим — залишається. Це також зміцнює віру в «сопричастя святих», адже справжній, але ще неканонізований, святий з Божої волі і милосердя по-особливому активний у світі.
Насамкінець дозвольте мені провести паралель зі суспільного життя. І політики, і священнослужителі схильні відзначати свої «досягнення», наносячи свої імена на громадські об’єкти, такі як автостради та будівлі. Раніше вважалось, що цього не слід робити, аж доки хтось не піде у відставку, а може, й помре (старе правило полягало в тому, що нічиє обличчя не могло з’явитися на американській марці менш ніж через п’ять років після смерті).
Коли на зміну смиренності прийшла гординя, я бачив, як посадовці у церкві і в державі «прославляли» свою «роботу», називаючи щось своїми іменами. Пізніше я також бачив, як мулярі, які приходили після Фараона, домагалися, щоб ім’я тієї постаті на глиняних ногах було «видалено з кожної книги і скрижалі, з кожного пілона і обеліска Єгипту».
То може не варто робити «санто» таким «субіто»?
Я розумію і зі симпатією ставлюся до того, чому в останні роки Церква прискорила канонізацію. Важливо, щоб люди усвідомили, що святість не є чимось екзотичним, рідкісним і далеким. Водночас справжня святість — святість «без плями і зморшки», допущена до Блаженного Видіння — є рідкісною («вузька та дорога, що веде до життя», Мт. 7:14) і цілком можливо, що у багатьох із нас вона вимагатиме божественного виправлення через очищення в Чистилищі (наш «стрибок» відразу до Блаженного стану відсунув також на другий план Чистилище: і немає вже потреби в протестантських запереченнях його «небіблійної новизни», коли ми самі уникаємо говорити про нього).
Так, гріха всюди є вдосталь, але благодаті ще більше (Римлянам 5:20) — хоча, можливо, зовсім не в тому сенсі, що ми думаємо, коли говоримо, що «всі собаки і люди потраплять до Раю».
Автор: Джон М. Грондельскі (доктор філософії, Фордхем) – колишній заступник декана факультету богослов’я Університету Сетон-Холл, Південний Орандж, штат Нью-Джерсі. У цій статті автор висловлює власні погляди.
Також читайте: «Пекло є»: Свята Фаустина Ковальська описала, як там
Свята Фаустина дізналась, що найбільше завдає страждань душам в Чистилищі
Позиція: Папа помер. Хай живе папство
Повязані записи
