Люди живі настільки, наскільки в них живе Бог, бо тільки Бог – життя.
(Святитель Микола Сербський)
Хай не бентежить жовте листя і дозимове “зачекай”, осіннє дощове розхристя… сльотою вмитий серця плай…
Осінню виповнений наш часоплин. Багряна, барвиста, безлиста, білява, брудна, бурштинова, вітряна, волога, гнила, димна, дощова, жовта, жовтозлата, золота, золотава, квітуча, кольорова, кривава, кришталева, міцна, мокра, морозяна, негодяна, непогідна, ошатна, пишна, погідна, полум’яна, прозора, сіра, сльотава, соковита, срібно злата, студена, суха, темна, тепла, тиха, туманна, тьмяно-злота, холодна, царська, червона, яскрава, ясна, яснолиста, глибока, глуха, довга, завчасна, запізніла, пізня, початкова, рання, а ще – безнадійна, безрадісна, велична, весела, гірка, дикунська, жагуча, задумана, змучена, кучерява, лагідна, навісна, наснажлива, невесела, ніжна, печальна, пишна, плодюча, прекрасна, розкішна, славна, стоголоса, сувора, сумна, сумовита, тужлива, чудова, щедра, вітролетна, жовтокоса, журнолика, рудоброва, шовк опера… І це лише маленька краплинка усіх відомих епітетів, зібраних в однойменному словнику, які допомагають нашій уяві зобразити період часу після літа й до зими, особливу пору року, у якій є все, що необхідно людині – спокій, щедрість, пам’ять, диво, вдячність, надія, святість, а щонайважливіше – Бог.
Стелажів найбільшої у світі бібліотеки замало, щоб там помістити теки з усіма написаними і записаними осінніми мотивами, і тільки у неозорій просторіні людського серця може оселитися справжня осінь.
Легка павутинка на почині осені… ниви скошені… коло золоте, та вже не те… верес цвіте… під вікном бабиного літа спілий овес…
Осінь – спокій.
Відчути осінь у собі – це йти м’яко і тихо тепло-холодними нотками золотої пори і чути, як стихає мелодія бабиного літа, як батута Осені вимальовує у просторі нові акорди – прохолодні, вітряні, жовтогарячі, солодкі, наче достиглі яблука… З-під клавіш хвацько вистрибують нотки зазимника, щоб розчинитися у піанісимо падолисту… Темпоритм краплин дощу, а до кінця партитури ще далеко… Не близько…, але ж на все свій час і свої дороги…
Треба пройти крізь шалену негоду, щоб заслужити у серці погоду… Поки ж дощить до безвітря лиш вічність – впіймана мить, мов сніжинка у січні…
Дощ за вікном і по щоці… краплини… прозорий світ маленької людини…
Осінь – щедрість.
Солодкі яблука Спаса, відчуття воскресіння й радості Першої і приємна сльотавість Другої Пречистої, м’якість і надійність Покрову Божої Матері – святкова українська осінь.
Пречиста осінь у Різдві… і вирій тихий над полями… молитви паростки живі… розквітли айстрами для Мами…
Всиха сльоза сльоти посеред осені… перезва дяки… зігріває кров… землі акорди… світлом свята зрошені… М’який і теплий, Мамо, Твій Покров…
День батька восени, День матері – у травні… Солодкі ніжні сни і дощ не холодить… як добре, що завжди через життєві плавні… невидимо веде батьків любові нить.
Осінь – пам’ять.
Осінь – це відлуння «кру…кру… кру…» і дзвінка, гостра та міцна, мов струна, пам’ять про рідних птахів, які передчасно і вчасно відлетіли у вирій… Війна, голодомор, знову війна… Смерть не осінь. Осінь – любов.
Гаряча неспокійна осінь пече пелюстками жоржин. Птахи крильми колотять просинь… Вже вирій… відстань із хвилин… Межу перейдено… до дому… На крилах впіймані зірки… Йому там добре, як нікому… Залатано душі дірки… Він там не сам, серед крилатих… сміливих соколів-орлів… Є час іти і час літати… Ми ідемо… він полетів…
Осені дні… в пам’яті… спогади трішки прим’яті, але цвітуть маками і колоски довкіл… Серед доріг прип’яті, писані Неба знаками… Книга ціла, начебто, а сторінки – навпіл… Після і до… віримо… були і ще… будемо. Майже… знайшли… впорались… і знову перший крок… щоби цвісти з маками або серед зірок…
Осінь – диво.
Незвична для нашого усталеного уявлення про природу одноЧАСність, а водноЧАС дивна своєЧАСність Розквіту і Народження під сонячно-дощовою ковдрою зазимника каштанів чи нарцисів – хіба не нагода радіти кожній хвилині швидкоквітного життя?
Нарцис розквіт на підвіконні ще в доосінньому осонні… Сумління чисті пелюстки… Весніють задумів рядки…
Сторінка… всесвіт… шлях… віконце… біжу… в долоні миті дня. Й негоду зігріває сонце – гаряча осені весна
Осінь – вдячність.
Це настояна пора усвідомленої потреби сповіді… Ще дозимове намислене і намолене мовчання… і вже передвесняне чекання щонайшвидше віднайти себе для Бога і Бога у собі. Осінь – це молитва, сторінки прочитаного і прожитого, сподівань і віри, це неабияке терпіння і вдячність за кожен відірваний листочок, доспіле яблуко, горіхове зернятко, за сіре захмарене і прошите холодним сонячним променем небо.
Періщить дощ безперестанку… думки не висохнуть до ранку… від хвищі… холодом пройма… від осені в думках… зима…
Один… кленовий … по воді пливе, бо ще зелений і ще має сили… Спасибі Богу за усе живе, за верхи й діл, за мить, яку прожили…
Осінь – надія.
Пожовкле листя нагадує плинність часу, великі і важкі краплини дощу –біль, пронизливі звуки вітру і розсипані на друзки зелені голчасті скельця каштанів – докори сумління… Не встигла, не зуміла, не змогла… Зупинитися… пробачити… іти…
Ангелик пише осені рядки. В його руці відірваний листочок…
Багряний денник – вирію думки в краплині смутку – осені шматочок.
Перо легке з м’якенького крила занурив стиха в золоте чорнило,
З осінніх снів, гарячо-жовтих слів уже кружляють рими білокрило…
Тремкий, тривалий витривалий невпалий осені листок… Несила втриматись надалі на вітті… вітер… далі… крок…
– Нелегко, Боже, далі… не піду… Холодний дощ сльозами світ вмиває… Слова без коми… крапки не знайду… Перегортаю сторінки – минає…
– Не поспішай летіти стрімко ввись… Негоди сльози не безкрає море. Неси свій хрест смиренно і молись… Гроза позаду – ген димляться гори…
Осінь – святість – Бог.
Осінь – це крила для виснажливого, але водночас вимріяного щоденного лету і наближення до горизонту.
День – павутинка… нотостан… Прилипло сонце до мелодій… дзвінкого літа… зелен лан прошитий квітками рапсодій… Достигло й солодко звучить… народжена у серці осінь… Мов павутинка, ніжна мить… зігріта сонцем Божа просинь…
До листопада залишивсь акорд… і гуснуть хмари – покривало місту. Дощавий тризвук… осені… кросворд… Слова доспіли вже до падолисту…
Коли, здається, вилилось за край… А ще ген-ген… стрімка у даль дорога… Спини неспокій, стиха зачекай… в думках, у серці, у молитві Бога…
Ірина Кметь
Повязані записи
