Сьогодні ми спілкуємося з отцем Михайлом Сиваком вже у новій ролі: 7 листопада 2025 року отець Михайло був затверджений Священним Синодом Православної церкви України як ректор Львівської православної богословської академії.
Ми обговорили багато цікавих питань про духовну освіту минулого та про її особливості в сучасному світі. Про те, чому у Львові дві православних семінарії та яким має бути студент духовного навчального закладу і священник сьогодні? Торкнулися питання соціального захисту священнослужителів та стереотипів, якими переповнене наше суспільство. Дізналися, чи працюють соціальні ліфти в українській Церкві і що зробило студентів ЛПБА щасливішими.
Переглянути інтерв’ю можна на YouTube-каналі «Fratelli tutti?».
Пропонуємо вашій увазі також дещо адаптовану текстову версію.
Андрій Толстой: Отче, минуло вже 40 днів «з хвостиком» від Вашого затвердження. Як Ви почуваєте себе в новій ролі? На якому Ви вже етапі входження у своє ректорство?
О. Михайло Сивак: Слава Ісусу Христу! Щиро дякую за представлення – справді, у моєму житті відбулися зміни. Зараз я очолив Львівську православну богословську академію, вже більше місяця часу. Почуваюся, слава Богу, нормально, уже вбувся, «втягнувся» у це нове служіння. І, слава Богу, ми працюємо. Академія функціонує, всі інституції академічні також працюють. Тому ведемо далі наукову та навчальну діяльність.
Яка різниця між духовною семінарією і духовною академією?
Історично академія – це є вищий духовний навчальний заклад, а семінарія – трошки нижча за рівнем. І коли в Україні вже почалася реформа освіти світської, то духовні навчальні заклади також цю реформу підтримали; і зараз у нас так само, як і в інших навчальних закладах, є рівень бакалаврату і рівень магістратури. Якщо брати ті історичні категорії, то семінарія – це рівень бакалаврату, академія – це рівень магістратури. У нас є Львівська православна богословська академія, де є можливість навчатись на бакалавраті і продовжити навчання у магістратурі.
Бакалавр або магістр – чого саме?
Богослів’я – вже є така спеціальність серед переліку спеціальностей – «богослів’я», і студенти мають можливість здобувати цю спеціальність.
Ви маєте на увазі – в державному реєстрі?
Так, є в державному реєстрі.
Скільки студентів і викладачів у Львівській православній богословській академії?
Станом на зараз студентів є більше ста, викладачів – у межах тридцяти осіб.
Йдеться про очну і заочну форму навчання?
Так, в нас є і очне навчання, і заочне. Але заочне навчання є обмежене, тому що священник, як і лікар, повинен навчатись на стаціонарі. І тому заочне відділення не дуже вітається, але все ж таки воно в нас є для тих студентів, які перебувають у церковному сані і змушені звершувати своє служіння на парафіях; і також заочне відділення може бути для тих студентів, в яких є певні життєві обставини – наприклад, догляд за хворою людиною – хто повинен бути вдома і виконувати це своє сімейне, родинне служіння. Тому в нас допустима така форма, хоча перевага надається все-таки стаціонарному навчанню.
Скільки років існує вже духовна академія у Львові, і скільки випускників за цей час ви випустили?
Наша академія існує 35 років – якраз цього року ювілейний рік. Хоча ми себе вважаємо історичними спадкоємцями Львівської братської школи, яка вже 400 років тому була тут. А відновлена академія якраз 35 років тому. За цей час академія випустила більше півтори тисячі випускників, з яких, знову ж таки, більшість служать у церковному сані.
У Львові є ще одна православна семінарія – не академія, а семінарія – Львівської єпархії, на вулиці Федоровича-Руській. Як так склалося, що в одному місті дві православні семінарії?
Насправді ми дуже близькі з Львівською духовною семінарією святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, підтримуємо дружні відносини, разом організовуємо різні наукові заходи. І фактично в нас спільні родоначальники – ми ведемо свою історію також 35 років, відколи було утворено у Львові вищий духовний навчальний заклад, але історично через юрисдикційні розділення ця семінарія розійшлася. Семінарія і академія розійшлися, і тому зараз справді у Львові є два навчальні заклади, але стосунки в нас дуже добрі.
Взагалі ось така форма підготовки майбутніх священників як семінарія – вона ж не завжди існувала. Тобто Ісус Христос чи апостоли (ми не читаємо такого в Біблії) не засновували семінарії.
В часи Ісуса Христа справді не було ніяких духовних навчальних закладів, і обирали кандидатів на єпископа і священника – пресвітера – серед парафіян, членів громади, хто був цього достойний, хто мав хист, хто був побожною людиною. І фактично така традиція велася багато-багато століть, що обирали кандидатів на священство серед громади. Сама громада визначала, хто найбільш до цього схильний. І, відповідно, тому й виникали в історії канони про вік священників – що повинен досягти певного віку, і тільки тоді ставати священнослужителем.
Хоча слід сказати, що все одно ця людина, яку обирали на священника, мала би бути освіченою. І ми бачимо, як, наприклад, серед Святих Отців – якщо взяти святих Івана Золотоустого, Василія Великого, Григорія Богослова – це були дуже освічені люди свого часу. Звичайно, не духовною освітою, але світською, на той час можливою освітою. Наприклад, Іван Золотоустий був юристом, розбирався у праві. І, маючи потужну базу тогочасної освіти і духовність, така людина була дуже успішним священнослужителем.
Але вже починаючи, наприклад, з XVI-XVII століття, почали виникати братські школи, в яких вивчалося, окрім різних предметів, ще й богослів’я – так звана традиція «семи вільних наук» (в Європі це, можливо, швидше навіть почалося; в Україні братські школи з’являються у XVI столітті, одна з найдавніших – це якраз Львівська братська школа, заснована 1586 року, пізніше – Київська, Луцька). Так ось: сім вільних наук, найвища з яких – богослів’я. Тобто люди вивчали богослів’я, і ті кандидати, які гарно освіту здобули, в тому числі розбирались у теології – ті й були кандидатами на священство.
Пізніше, ми знаємо, була заснована дуже відома Києво-Могилянська академія – вся духовна українська еліта вийшла саме з цього навчального закладу.
А вже пізніше виникає таке явище як семінарія. Це – суто навчальні заклади для духовенства: спочатку – станово для членів сімей духовенства, а потім уже як підготовка безпосередньо кандидатів для священства.
Але все одно богослів’я вивчалося і в Європі, і в Україні в університетах, на факультетах, і хто бажав себе пов’язати зі священством – мали здобути цю освіту.
Виходить так, що вже понад чотири століття (близько чотирьох століть) існує ця форма підготовки священників – семінарійна. Наскільки вона змінилася за цей час? Мабуть, не сильно?
Загалом коли ми говоримо про Церкву, то Церква – це консервативна інституція, якщо брати такий земний вимір. Відповідно, духовна освіта в чомусь також була консервативна, тому що це, напевно, можливо, шлейф ще періоду радянського. Тому що у безбожний комуністичний час духовні навчальні заклади були – ми знаємо це популярне гасло чи закон, що «Церква відділена від держави, а школа – від церкви» – відповідно, духовні навчальні заклади були своєрідним таким ґетто. І ця традиція перейшла навіть уже в перші десятиліття незалежної України, коли духовна освіта була відділена від державної освіти. Відповідно, духовні навчальні заклади були замкнуті, і ця консервативність довгі роки трималася. Зараз, уже останнє десятиліття, духовна освіта інтегрується у державну систему освіти, і, відповідно, ті процеси, як притаманні державним вузам, вже є і в духовних навчальних закладах. Навіть оця реформа бакалаврату-магістратури – це також уже такі новітні тенденції.
Але насправді виникає ніби колізія. Тому що світ в сенсі науки, технологій змінюється – особливо в останні роки він дуже швидко змінюється, а Церква – це інституція, яка покликана нести істину, духовні принципи, духовність, яка не сильно змінюється. Люди стали технічно грамотнішими, але людська природа не змінилася від тої, що була тисячі років тому.
Як вийти з цієї колізії, щоби, з одного боку, Церква залишилася Церквою, священник залишився священником, і шлях до Бога люди знаходили в Церкві, щоби була певна сакральність – а в той самий час щоб священник був готовий відповісти на сучасні виклики, вмів вести розмову зі сучасними людьми, особливо молоддю?
Дякую за запитання – це справді дуже важливо, актуально. І я завжди говорю про те, що потрібно в цьому питанні розрізняти змінну і незмінну складову. Догматичне вчення, віровчительне вчення Церкви є незмінне. Тобто ті догмати, які були дві тисячі років тому – вони є і зараз.
Але може і повинні змінюватися не віровчення, а форма проповіді і форма навчання. Тут, коли ми говоримо про форми проповіді, то Церква, і духовенство зокрема, повинне йти в ногу з часом. Наприклад, зараз світ дуже активно віртуалізується, всі більшу частину свого життя проводять у інтернеті. Відповідно, і форма проповіді повинна бути підлаштована під формат інтернету, тік-току, різних соцмереж. Тому форма проповіді, звичайно, повинна змінюватися. І, коли говорити про навчання в духовному закладі, то, звичайно, і форма викладання повинна змінюватися, а саме – використовуватись найновіші досягнення техніки, мультимедійні різні технічні засоби. От в цьому є і поступ, і вдосконалення освітнього процесу.
Ми маємо перед собою приклад Західної Церкви – та й самі семінарії, я так зрозумів, зі Заходу прийшли до нас. Тож, з одного боку, наче є чого повчитися на Заході, в тому числі й того, як священство пристосовується до сучасних викликів; з іншого боку, бачимо, що навіть у Польщі семінарії поступово закриваються, а в тих, які діють, кількість священників зменшується. І це не можна пов’язати тільки з целібатом – це пов’язано просто з лаїцизацією суспільства, коли все більше людей взагалі відходять від віри в Бога, від активного церковного життя.
Як, на Вашу думку, можна знайти баланс між тим, щоби бути близьким до людей, але так, щоби була різниця між світом і Церквою, між священником і психологом, між священником і стендапером? Бо інколи здається, що ця грань у деяких випадках стирається, і інколи деякі священники стають більш кумедними, ніж стендапери. Оцей баланс, оця рівновага – для Вас як ректора семінарії це, напевне, найбільший виклик, щоби священник був освічений, сучасний, але водночас щоби не була втрачена ідентичність, щоби не був утрачений дух Церкви?
Звичайно. Коли ми говоримо про методи і новітні виклики щодо проповідництва, коли кажемо «іти в ногу з часом» у методах проповіді, то, звичайно, повинна бути поміркованість. Не може священник перетворюватися на стендапера і розповідати жарти якісь надмірні чи анекдоти для того, щоб когось загітувати до духовного життя.
Звичайно, треба випромінювати радість – апостол Павло закликає: «Радійте!» – але ця радість повинна бути духовна, ця радість повинна йти від серця, а не якась радість акторська. Тому, на мою думку, священник повинен бути священником, де б він не був, за яких би він умов не був. Я пригадую своє навчання в семінарії – то нам казали так: священник повинен пам’ятати, що він завжди священник, навіть якщо він буде в космосі. Тому оце покликання і думку предстояння перед Богом ми завжди повинні мати і про неї свідчити. Свідчити своїм життям, свідчити своєю молитвою – і оце світло буде навколо розноситись. Недаремно в святоотцівській традиції є такий вислів «спасайся сам – і коло тебе спасуться тисячі». Якщо священник буде достойним прикладом життя і буде вести сам гарне правильне християнське життя, то тим самим він буде і навколо себе створювати таку атмосферу духовності. Думаю, що це важливо: дбати про духовне життя, про освіченість, про культуру, вихованість – і це буде приваблювати.
Але священник має непростий виклик: коли він служить на парафії, в нього будуть найрізномаітніші парафіяни. Якщо в селі – може, більш однорідний тип людей, але якщо він служить у місті, ще й такому, як Львів, то приходять найрізноманітніші – це і актори, і художники, викладачі університету, лікарі, поліцейські, чиновники обласної, державної влади – люди різної освіти та різних смаків. Вони всі чекають від священника, що він буде говорити з ними на їхньому рівні. Але ж він не може бути і лікарем, і юристом, і чиновником, і артистом. Не може семінарія дати священнику освіту всіх професій і всіх напрямків. Як семінарія готує людей до цих випадків, щоб вони могли говорити з людьми найрізноманітніших напрямків, спрямувань, рівнів?
Тут мені пригадалися слова апостола Павла – він каже: «Бути всім для всіх». Це означає, що до кожної людини потрібно знайти підхід. А підхід можна знайти – і легко це робити – коли людина досить ерудована, коли вона у всіх сферах знання має певне поняття. І тому в цьому питанні мені видається, що важлива ерудованість. І тоді можна говорити на рівні – не боятися – з людьми абсолютно різних спеціальностей. Але при цьому залишатися носієм чогось особливого. А особливого – це Доброї Звістки, Євангелія.
Взагалі така форма підготовки, навчання як семінарія – наскільки вона виправдана? Коли молода людина закінчує школу, приходить у семінарію – там є певний розпорядок, лекції, молитви, певний закритий спосіб життя, можна сказати, освячений, наскільки це можливо. Потім людина закінчує семінарію – ще доволі молода, недосвідчена, жила в трошки «тепличних» умовах; і відразу стає пастирем, попадає – не серед вовків, але в дуже непрості обставини життя на парафії. Добре, якщо не успадкує якогось конфлікту чи важкої ситуації в тій місцевості. Наскільки виправданий саме такий спосіб підготовки священників у таких «тепличних» умовах?
Я думаю, що існування духовних навчальних закладів є абсолютно виправданим, тому вони так довго і тримаються. Я сам навчався і в духовній семінарії, і в духовній академії, в аспірантурі при Київській богословській академії, і, відповідно, пройшов усі абсолютно щаблі – і можу з власного досвіду сказати, що навчальний процес, дисципліна у духовному навчальному закладі сприяє тому, що людина може підготуватися і стати гарним священнослужителем. Тому що духовна семінарія чи духовна академія не тільки дає знання, а увага зосереджується і на знаннях, які під час лекцій отримують студенти, і на розпорядку дня, куди входить молитва, обов’язкова участь у богослужіннях – тобто студент не тільки навчається, а ще й молиться, має особисті молитовні стосунки з Богом, і розпорядок дня в значенні дисципліни: чітко розписано сніданок, обід, вечеря, молитва, самопідготовка, послухи певні. І оцей розпорядок дня сприяє тому, що в людини формується самодисципліна, яка потім, уже після закінчення духовного закладу, в житті допомагає бути зосередженим, сконцентрованим, відповідальним. І тому недаремно є таке слово «вишкіл». От саме духовний навчальний заклад, крім знань, дає духовний і дисциплінарний вишкіл.
На навчання в семінарію приходять люди різного рівня — духовного, інтелектуального, навіть культурного. І семінарія всіх у своїх вимогах урівнює. І це виправдано, як Ви щойно пояснили: кожна людина повинна пройти вишкіл.
Водночас з історії Церкви ми знаємо, що були люди, не дуже талановиті — їм важко давалися знання, мови, високе богослів’я, але вони були дуже хорошими священниками, хтось із них став святим священником — і в Східній, і в Західній Церкві таких прикладів багато. Водночас були такі, що – хто від природи, а хтось через власну старанність – дуже добре все знав. Можливо, такі люди були подібними до «ходячої енциклопедії», але як священники — не завжди найкращий прикладом.
Чи може семінарія дати можливість людині розвиватися згідно її стану, її дарів, які Бог дав людині? Так, щоби не втратити тих, що мають ці дари, і водночас щоби люди, які помилися зі своїм покликанням, зрозуміли це і, може, чимось іншим в житті зайнялися?
Справді, у духовний навчальний заклад приходять різні люди: різного рівня, різних здібностей, але коли ці люди прийшли в духовний заклад — якщо ми віримо в Божий Промисел — значить, Господь покликав їх, дивлячись, яка у них освіта і таланти. Якщо людина прислухалась до голосу Божого і розвивається, вона може закінчити заклад, може навіть у майбутньому прийняти сан. Якщо ж людина не відчуває, що це її покликання, то зазвичай такі студенти відсіюються — на перших же курсах. Але ті, які лишаються, розвиваються в міру своїх можливостей.
Ви дуже гарно підняли тему про духовність і про знання та інтелект. Ми бачимо, що в історії Церкви, навіть серед апостолів, були люди різного рівня освіти. Частина апостолів була звичайними рибалками — простими людьми, які цілу ніч ловили рибу, зранку передавали її на базар і продавали — і Господь їх покликав, і вони, пройнявшись Духом Святим, щиро проповідували. Але з іншої сторони — був апостол Павло. Це найосвіченіша людина свого часу, професійний богослов. Також ми бачимо апостола Луку, теж дуже освічена людина, Євангелист, який написав книгу Євангелія, книгу Діянь Святих Апостолів, і вважається, що літературний жанр апостола Луки не гірший (а може і навіть на рівні) видатних античних творів, таких як «Іліада» чи «Одіссея» Гомера.
Тому ми бачимо: люди є різні, з різною освітою, але Господь об’єднав усіх, і кожна людина виконує своє служіння в міру своїх талантів. Хтось гарний духівник — сповідає, наставляє людей. Хтось служить на поприщі наукового богослів’я — пише гарні трактати. А хтось це (збирає) в собі — інтелект, знання і духовність. І такі люди також є досить успішними. Тому в Церкві є дуже багато різних людей, і серед духовенства також: різного рівня талантів і знань, і освіти.
Можливо, я помиляюся, але, здається, що в Україні священник – це одна з тих професій, де людина найменш соціально захищена. Це стосується питання пенсії, лікарняних, відпусток тощо. Люди бачать служіння священника здебільшого як вершину айсберга: вони бачать, як він служить у церкві, як він причащає, сповідає, вінчає, можливо, ось таке відео (як ми тепер) записує. Але священник має десть жити, щось їсти, одягатись, відпочивати. Він має сім’ю і дітей… А інколи священники передчасно помирають, і у них може залишитися дружина вдовою, бувають такі випадки, що їй тепер нема де жити, бо треба забиратися з плебанії. І багато інших моментів. Чи усвідомлюють семінаристи, що в майбутньому на них чекає не лише підготовка до проповіді, і що не достатньо лиш знати, який виголос (на богослужінні) треба зробити, а буде багато питань зовсім іншого характеру, які важко пережити?
Так, під час навчання в духовному закладі є предмет «Пастирське богослів’я», який суто зосереджений на досвіді пастирського служіння. Викладачі готують до викликів, до, можливо, такого скромного способу життя, яке передбачає священниче служіння. Тому що насправді у нашому суспільстві є дуже багато стереотипів. Ці стереотипи часто викликаються різними сюжетами в соцмережах, де священники ніби на мерседесах їздять. І люди по одному випадку дуже часто думають так про всіх. Але насправді переважна більшість священнослужителів не є людьми надто заможними.
Цей шлейф тягнеться ще, певно, з радянського періоду, тому що тоді була боротьба проти Церкви – не тільки проти священнослужителів, а навіть проти мирян, як хто з них був помічений, що живе практичним християнським життям, ходить у храм. Такі люди могли мати якісь проблеми на роботі.
Так ось, в радянський період священників бажали обмежити в соціальних правах. І цей шлейф дійшов аж до цього часу: священники не отримують державної зарплати, вони живуть за рахунок пожертв. Наприклад, пожертви, які складають люди на парафії, формують її бюджет, і, відповідно, з цього бюджету вже йдуть кошти і на зарплату священника, і на комунальні послуги, і на утримання храму — зазвичай, ці кошти не є великими. Тому священники в наш час намагаються мати паралельну роботу, якесь додаткове джерело доходу, щоб якось вижити.
Те саме стосується і духовних навчальних закладів. Бо всі державні заклади фінансуються державою, яка закладає гроші на освіту в свій бюджет. Відповідно, вчителі в школах, викладачі у вишах отримують зарплату з бюджету. Духовний навчальний заклад перебуває на самофінансуванні. І ті, хто уявить собі, які кошти треба витрачати на духовний навчальний заклад – на студентів, викладачів, комунальні послуги – дивується, як взагалі можна жити на пожертви та самофінансування.
Звичайно, це праця во славу Божу, і я глибоко схиляю голову перед нашими викладачами, які майже на волонтерських началах проводять лекції… Але за рахунок їхнього жертовного служіння ми маємо можливість виховувати наступне покоління священників.
Завжди вважалося, що Церква і армія – це дві інституції, де існують соціальні ліфти, навіть у тих країнах, де всі інші «ліфти» заблоковані. Йдеться про те, що людина з простої або бідної сім’ї може зробити певну кар’єру, при цьому не маючи за собою якихось покровителів або великих коштів, щоб купити собі якусь посаду чи місце… Наскільки Церква станом на сьогодні зберегла в собі оцю властивість соціального ліфта?
Якщо виражатися терміном «соціальний ліфт», то, звичайно, в нас це є. І людину, яка приходить і виявляє бажання, в духовному навчальному закладі ми як адміністрація сприймаємо як ту, кого привів Бог — не дивлячись на її соціальне походження. Ми дивимся в першу чергу на серце цієї людини і на готовність служити Богові. Якщо є таке бажання, то вже в духовному навчальному закладі ця людина має можливість сформуватися і інтелектуально, і дисциплінарно.
Чи є такі випадки, що студента відчисляють? Якщо є, то за що саме?
Звичайно, такі випадки є. І відраховують студента за порушення внутрішніх правил перебування у духовному навчальному закладі. Приводом до відрахування можуть бути проблеми у навчанні, коли студент дуже погано вчиться і не складає екзаменів.
З іншої сторони — це дисципліна. Якщо студент порушує дисципліну і не реагує на зауваження, або ці порушення повторюються, то, зазвичай після третього порушення, можуть відрахувати. Студент, який навчається, повинен бути відповідальним. Бо якщо він при навчанні невідповідальний, то і в своєму священничому служінні буде невідповідальний. А цього не можна допускати.
Як часто таке трапляється?
Таких випадків небагато. Я пригадую, що багато було, коли я навчався. Коли я був студентом — це початок 2000-х років — то відрахування були. Зараз їх менше, але бувають.
Ви навчалися в Київські православній богословській академії.
Так.
І ми з Вами про це якийсь час тому спілкувалися в інтерв’ю. Ви тоді розповіли дуже цікаву свою історію. Вона трошки нестандартна, тому що у Вас не було церковного «бекґраунду». Перед тим, як прийти в семінарію, Ви були не дуже церковною людиною — відвідували інколи храм, і все.
Це перегукується з Вашим питання про соціальні ліфти. У мене був швидше духовно-соціальний ліфт, тому що справді я був не дуже воцерковленою людиною — я добре вчився в школі, та не мав багато дотичності до Церкви, до духовного життя. Але, відчувши Божий заклик, спробував поступити в духовний заклад і фактично (вже) він мене сформував. Тому можу сказати, навіть на власній історії: духовні навчальні заклади відіграють свою роль — вони знайомлять людину з Церквою, з Богом, з духовним досвідом.
Нагадайте, отче, як Ви відчули цей духовний поклик, враховуючи те, що Ви не були людиною, яка постійно перебуває в храмі, служить чи прислуговує там.
Це сталося, можна сказати, дуже цікаво. Як ви сказати — нестандартно, тому що я все своє життя хотів бути вчителем історії в школі. Але в старших класах — це 10-11 класи школи, коли я вже готувався до вступу в Львівський університет (було таке бажання, відповідна література) – мій товариш почав співати в церковному хорі. Я подумав, що як він співає, то чому я не можу? І, з однієї сторони, я почав співати в хорі, а з іншої – якраз в той час був телесеріал, який називався «Закон» — про священника, про суддю. І так ніби з двох сторін: хор і перегляд серіалу зародили в мені бажання познайомитися з Церквою, з духовним життям, церковним… В результаті це все привело до того, що я став священнослужителем. Зараз, коли вже пройшло багато років, я розумію, що це був Промисел Божий — він діє в житті кожної людини. В мене він так діяв. Але важливо, чи ми прислухаємося до цього Божого голосу.
Отже, виходить, існує ще один стереотип, що вчитися на священника може лише та людина, яка постійно в церкві, в храмі, завжди молиться? А виявляється, що можна відчути Божий поклик так, як Ви — навіть через серіал?
Звичайно.
Це дуже цікаво. Підсумовуючи нашу розмову: як Ви бачите майбутнє духовних навчальних закладів, зокрема Львівської православної богословської академії, та й взагалі православних академій, семінарій в Україні? Питання, можливо, надто загальне, але світ змінюється, взяти хоча б той самий ШІ, війна…
Хоч ми живемо в дуже тривожний час, коли є біда війни, багато-багато викликів, поширюється секуляризм, відхід людей від Церкви, та на цьому фоні я все ж таки бачу позитивну тенденцію розвитку духовних навчальних закладів. Перш за все те, що вже подолана ось стіна між державною і духовною освітою. Духовна освіта вже інтегрується в загальну систему освіти, також простежується вдосконалення програм і методів викладання, зростає інтелектуальний і науковий рівень викладачів та священників. Тому тенденція позитивна, і коли говорити прицільно про Львівську академію, то я щиро бажаю робити все, що від мене залежить, для того, щоб Львівська академія стала потужним духовним та інтелектуальним центром у Львові.
А наскільки семінаристи, які навчаються у вас, щасливі? Ми часто кажемо: розумні, духовні, ще якісь. Але здається, що допомогти іншій людині зможе тільки щасливий священник. Бо якщо священник нещасний, то який би він розумний, стійкий, обдарований чи харизматичний не був, мало зможе обдарувати людей світлом і теплом. Що взагалі робить щасливими семінаристів, і що може зробити щасливим священника, попри те, що йому треба думати, як вижити, попри те, що війна і все інше?
Це питання насправді дуже глибоке, я би його розділив навіть на два: окремо би виділив «щасливих семінаристів», і окремо би виділив тему щастя духовного в житті людини і священника зокрема. Почну з останнього.
Правдивий християнин і священник – це той хто має духовну радість, навіть у темних хвилях свого життя. Цю духовну радість дає нам надія на вічне життя і на Царство Боже. Тобто коли людина усвідомлює, що життя продовжується — смерть не має влади над нею, тому що навіть якщо людина фізично помре, все одно буде жити духовно, тоді з’являється духовна радість і надія на Бога. Отже, правдивий християнин – це той, хто радіє, хто щасливий, і хто живе вічністю.
(Що стосується студентів), то часто людина відчуває радість через свій вік і певний етап життя. Тому що студентство — чи це державний вуз, чи духовний вуз — це особливий період життя людини: час молодості, креативності, радості… Сам по собі цей вік є унікальний. Тому треба радіти і берегти кожну хвилину свого життя, студентського життя, і використовувати її для користі.
Наскільки щасливі саме студенти ЛПБА? Наскільки атмосфера, про яку Ви розповідаєте, присутня в стінах вашої академії?
Ну, по-перше, це треба студентів питати, це індивідуальне питання. Але я як частина адміністрації, як ректор, хочу все робити, щоб всім було комфортно. Я Вам скажу так, як ліричний відступ, що одне з перших рішень, яке було в мене на посаді ректора – це поставити в академії кавоапарат і облаштувати зону відпочинку. І студенти постійно перебувають у цій зоні відпочинку, беруть каву, відпочивають між лекціями, і я бачу, що на їхніх обличчях є щастя. Хоч це простенько, банально, але такі прості речі створюють наше життя.
Отже, це було невипадкове запитання. Як виявилося, Ви створюєте атмосферу щастя, навіть з таких, здається, маленьких…
Дрібничок.
Дрібничок, але насправді не зовсім це й дрібничка — кавопарат у коридорі в духовній академії, де можна поспілкуватись, попити каву. Це змінює атмосферу: не тільки молитва, але й такі теплі людські речі.
Бажаю Вам, як і всі люди, які Вас люблять, щоби духовна академія не тільки для Львівсько-Сокальської єпархії принесла користь, але також і для всього міста Львова, для Галичини стала особливим місцем інтелектуальним, духовним — зразком духовного навчального закладу.
Дякую за побажання.
З Богом. До наступних зустрічей.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Храмовий комплекс на Лисенка: місце православної формації у Львові
Стало відомо, скільки студентів у Львові готуються стати священниками
Послухати (переглянути) вживу:
00:00 Як почуває себе о. Михайло Сивак на новій посаді ректора?
01:36 Яка різниця між духовною семінарією і духовною академією?
02:47 Скільки студентів і викладачів в ЛПБА?
03:01 Хто навчається в ЛБПА заочно?
03:55 Скільки років існує духовна академія у Львові та яка кількість випускників?
04:39 Чому у Львові дві православні духовні семінарії?
05:40 Відколи священників почали формувати в духовних семінаріях?
09:20 Чи змінилися семінарії за останні століття?
11:01 Як Церкві залишитись собою в сучасному світі?
13:20 Чи має бути різниця між священником і стендапером?
16:36 Як священнику знаходити підхід до людей різного рівня і професії?
18:30 Наскільки виправдана семінарійна форма підготовки до священства?
21:13 Чи дає семінарія можливість людині розвиватися згідно з її обдарованістю?
25:31 Про соціальну захищеність: чи готують семінаристів до реального життя в священстві?
30:13 Чи працюють в сучасній Церкві соціальні “ліфти”?
33:17 Чому ректор ЛПБА о. Михайло Сивак вирішив стати священником?
36:16 Про майбутнє духовної освіти в Україні.
37:54 Чи щасливі семінаристи, або що робить щасливим священника?
40:15 Що зробило студентів ЛПБА щасливішими?
Повязані записи
