Ще кілька років тому Христина Зембіцька, а тепер сестра Августина, була звичайною студенткою УКУ. Радо «бігала» на пари, студіювала богослов’я, із друзями захоплювалася красою львівської архітектури і атмосферою міста. Чому сучасна молодь готова проміняти університетські стіни на келію, примарне світло ґаджета на горіння віри, а модний барвистий одяг на скромне чернече вбрання? Про це ми і поспілкувалися у із сестрою Августиною – монахинею Згромадження Сестер Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя (редемптористки).
– Сестро Августино, розкажіть, будь ласка, про свій шлях до чернецтва.
– Пригадую, у дитинстві батьки, рідні і друзі часто казали мені: «не філософствуй!». Я любила ставити багато запитань і мені було цікаво знаходити на них відповіді. Часто роздумувала про Церкву, Бога та загалом релігію. І це завжди був пошук. Напевно, бажання знаходити відповіді, перебувати у постійному пошуку і спонукали мене ходити до церкви, цікавитися чернечим життям і згодом стати черницею.
– Чому обрали Редемптористок? І як познайомилися із сестрами?
– Під час навчання в Українському Католицькому Університеті я жила у Колегіумі. Цікаво, що ми були першим курсом, який туди заселили. Сестри також мешкають у Колегіумі, разом зі студентами моляться, виконують адміністративні обов’язки. Так вийшов спільний початок: мене як студентки, а сестер як тих, хто провадив нас. І це був досить-таки тісний зв’язок. Коли ти живеш на другому поверсі, а на першому живуть сестри, то постійно бачишся з ними, спілкуєшся, краще їх пізнаєш. Навіть у побуті. І мені дуже сподобалася їхня харизма. Коли я думала про монаше життя для мене важливою була духовність, якою живуть сестри і те, чим вони займаються.
Харизмою сестер-редемтористок є нести Добру Новину про Відкуплення для найбільш вбогих і знедолених. Сестри часто їздять на місії, активно опікуються молоддю, зокрема співпрацюють із отцями-редемптористами, трудяться на їхніх парафіях, проводять катехизацію. Також дають реколекції, допомагають у лікарнях, викладають студентам. І це з одного боку широка харизма, але на кожному етапі сестри несуть Слово Боже у всі сфери суспільного життя. Монастир редемптористок має 3 осередки у Львові, одну оселю у Чернігові, і одну – у Кам ‘янці-Подільському.
– А як батьки поставилися до Вашого рішення піти у монастир?
– Не були дуже проти, бо я час від часу говорила про бажання стати черницею і нагадувала про це. Але вони думали, що я жартую. Коли рішення підійшло дуже близько – тобто, піти у монастир «на днях», то прийняли мій вибір. Вони у цьому мене не розуміли, але підтримали.
– Ви не боялися змінити звичний ритм життя?
– Для мене особисто це не було складно. Насправді, у нашому монастирі немає надто повільного ритму життя. У часі новіціату все, було, звісно, спокійніше. Це був процес формації. Та загалом наше повсякдення дуже активне. Тому іноді я думаю, що до монастиря моє життя було спокійнішим. Просто тут на все є час: на молитву, на спілкування, на місійну працю та, звісно ж, на навчання. І все це гармонійно поєднано.
Мені здається, для черниці найважливіше у повній мірі бути людиною, а ще потрібна хоробрість. Відвага іти за Христом
– Які риси найбільш важливі для черниці, на Вашу думку?
– Мені здається, монахині необхідно бути у повній мірі людиною. Коли ми шукаємо, що це означає взагалі «бути людиною?», то усі проблеми якось відходять на інший план. Потрібно також мати справді ревність у пошуках Бога, у бажанні бути з Ним. І також смирення. Іноді варто відставити своє «Я» кудись вбік. Також дуже потрібна хоробрість: відвага йти за Христом, перебувати у спільноті, бо це також буває непросто.
У монастирі ми спільнота, одна сім’я, а це щось більше за дружбу – наголошує сестра Августина
– А де знайти сили постійно жити у закритих стінах монастиря?
– Стіни монастиря не такі вже й закриті, як усі думають. Але коли мова йде про виклики, які зустрічаємо тут, то тільки Христос є основним джерелом цієї сили. А сили потрібні, щоб бути з Богом, молитися. Не завжди хочеться їхати на місії, працювати, виникають різні ситуації. Але мені здається, що ціллю життя кожного християнина є Господь. І якщо ми шукаємо Його волі, що Він думає про це, тоді все правильно. У монастирі ми спільнота, одна сім’я, а це щось більше за дружбу. Я вже жила у двох наших будинках, тобто з різними спільнотами. І скрізь підтримую добрі стосунки зі всіма, звичайно, що іноді виникають якісь конфлікти, але таке буває у кожній родині.
– Що найголовніше у місійних поїдках?
– Коли ти бачиш, що люди потребують та шукають Бога, і ти можеш разом з ними Його шукати, то справді бачиш сенс у покликанні.
Розмовляла Оксана Бабенко
Світлини надані співрозмовницею
Повязані записи
