«Я відчувала, що там ніби зникає час – такою доброю була атмосфера»
Як не лише витривати в монашому житті, але й бути щасливим? Про що розповідали сестри-йосифітки, які пам’ятали Львів до 1945 року? Яке враження справляла сестра Отилія Саха – «Мати Тереза» зі Львова, в останні роки свого життя? Та як зрозуміти, що Бог кличе тебе посвятитися Йому повністю?
Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповіла сестра Тобіаша Сємек – настоятелька Української провінції Згромадження Сестер Святого Йосипа РКЦ. Сестра Тобіаша присвятила все своє життя служінню Богові в Україні, хоча народилася, виросла та прийшла до монастиря в Польщі.
Андрій Толстой: Сестро Тобіашо, скільки років Ви в монашому житті?
Сестра Тобіаша Сємек: У монастир я прийшла в 1984 році. Це вже 41 рік.
А звідки саме Ви походите?
З села Шинвалд біля Тарнова (Польща).
Ви так гарно розмовляєте українською! Як давно Ви в Україні?
Вже 32-й рік.
Можливо, у Вас є якесь українське коріння?
Ні, лише польське.
Що взагалі спонукало Вас обрати для себе шлях монашого життя?
Я походжу з великої віруючої родини. Нас було шестеро дітей. Я наймолодша. З дитинства батьки передавали мені віру в Бога — не так словами, як своїм життям. У неділю вони ходили до храму на Святу Літургію. Також кожний день я бачила, що батьки молилися і мене вчили молитви.
Спочатку я сприймала це як сімейну традицію, особливого живого зв’язку з Богом я ще не мала. Але вже у восьмому класі зблизилась із учителькою, яка була дуже віруючою людиною. Ми разом ходили до храму — дорога туди займала цілу годину, і ми в цей час спілкувались. Вона розповідала мені про Бога, і я зрозуміла, що Він є тією Особою, яка може бути мені дуже близькою, і з якою можна мати взаємини.
Пізніше я дізналася, що моя вчителька належить до Згромадження Сестер Святого Йосипа, а через життєві обставини вона працювала якийсь час у школі. Так я познайомилася зі сестрами-йосифітками, Генеральний Дім яких був у Тарнові. Почала їздити туди на зустрічі, на реколекції… Мені сподобалось у сестер з першого разу.
Що саме Вам сподобалось?
Я відчувала, що там ніби зникає час – такою доброю була атмосфера. Мої стосунки з сестрами, поки я не відкрила, що Господь і мене кличе до такого життя, тривали чотири роки. І, маючи 18 років, я, власне, попросила, щоб мене прийняли до згромадження. Від того часу вже минув 41 рік, і можу сказати, що я дуже щаслива, і не жалію, що так учинила. Я вдячна Богові за це покликання! Знаю: Він першим мене покликав!
Що допомогло Вам не лише витривати в монашому покликанні тривалий час, але й бути щасливою в ньому?
Це дбання про взаємини з Богом. Так Господь дав, що я ніколи не загубила переконання, що Він хоче для мене всього найкращого, що Він мене любить. По-особливому турбота про близький зв’язок з Богом виражається в молитві… Це складно вповні висловити.
Кожна людина несе свій хрест. Якісь хрести ми несемо все своє життя. Деякі даються нам лише на певний час. Що для Вас є найважчим хрестом у монашому житті?
Ніколи про це не думала. Мені здається, я й не мала такого великого хреста. Як і в кожної людини, у мене є різні життєві обставини, деякі пов’язані зі станом здоров’я. Недавно я пережила операцію на коліно, і дуже вдячна, що Бог так попровадив, що тепер мені легше ходити і що я й надалі можу служити. Бо це було для мене справді щоденним хрестом. А так, звичайно — життя несе різні проблеми.
Схоже, що Ви на них надмірно не зосереджуєтесь?
Мені здається, я завжди свідома того, що Бог знає про мене все, знає теж про мої проблеми і що я переживаю. І відразу мені якось стає легше від того. Покладені на мене обов’язки – це теж певні проблеми, певні хрести, але я переконана, що Господь ніколи не дає мені випробовування понад сили.
Інколи люди шукають у своєму повсякденні чогось надприродного як доказу того, що Бог з ними. Чи проявлялась у Вашому житті якась особлива благодать — Божа ласка, яка би підтримала Вас?
Багато було різних ситуацій, де я досвідчила, що Бог мене підтримує — дає мені якісь натхнення. Наше Згромадження Сестер Святого Йосипа було засноване святим о. Зигмунтом Гораздовським тут — у Львові. Сьогодні, 17 лютого, якраз виповнилася 141-ша річниця (день інтерв’ю «випадково» співпав із цією датою, ред.). Коли я вступила в монастир, то застала там багатьох сестер, які ще пам’ятали Львів, пам’ятали свій перший дім на вул. Курковій (тепер вул. Лисенка, 53, ред.), в якому вони були в новіціяті, і де служили людям у потребі. Також вони згадували Личаківський цвинтар, на якому похований наш отець-засновник. Для них Львів — це місто, де все розпочалося. Завдяки їхнім спогадам я також це місто дуже полюбила.
І коли з’явилася така можливість, і в 1989 році Генеральна настоятелька побувала у Львові, вона відвідала могилу отця Зигмунта Гораздовського, а також зустрілася зі священниками, які тут працювали. Вони попросили, щоб хтось зі сестер приїхав сюди допомогти в душпастирській праці хоча б на канікули — готувати дітей сповіді, до Святого Причастя, допомагати при парафіях.
Тоді ж наша Генеральна настоятелька відвідала дім престарілих на Майорівці (район у Львові, ред.). Дирекція того закладу також попросила приїхати сестер як волонтерів. Як молода сестра я тоді зголосилася, тому що мала дуже велике прагнення побувати в тих місцях, де були перші наші сестри, де був наш отець-засновник. І разом з іншою сестрою ми допомагали впродовж місяця в домі престарілих важкохворим-лежачим.
Це був ще Радянський Союз?
Так, це був 1990 рік. Тоді ще були «рублі». А потім приїхала знову, а потім на Різдво — до парафії в Кам’янці-Бузькій… І коли я вже мала складати вічні обіти, Генеральна настоятелька запитала мене, чи хочу я поїхати в Україну на довше. Тоді в мене зродився сумнів: чи маю я право вибирати те, що мені подобається? Чи хоче від мене цього Бог? Адже я прийшла в монастир виконувати Його волю, а не свої бажання. Пам’ятаю, як у мене були восьмиденні реколекції і як мучило те питання.
Генеральна настоятелька попросила мене, у випадку згоди на переїзд, написати відповідний лист-прохання. Це був 1992 рік. Усі ці вісім днів реколекцій я ревно молилася. Пам’ятаю останній вечір реколекцій і свою молитву: «Боже, чи Ти цього від мене хочеш?». Було вже пізно, а я все ще залишалася в каплиці, і почала хвилюватися, чи взагалі зможу? Я не хотіла зобов’язуватися тим, із чим не дам собі ради. В каплиці я залишилася одна. І несподівано ніби почула голос — він був внутрішній, але дуже чіткий: «Wystarczy ci mojej łaski» («Досить тобі Моєї благодаті») (див. 2 Кор. 12, 9). Тоді ще я не усвідомлювала, що це відбулося якраз після свята Навернення апостола Павла. Хоча це були слова з послання апостола, але в ту мить вони промовили саме до мене. Я не сумнівалася, що це є відповідь Бога.
Я майже вибігла з каплиці і написала в листі до Генеральної настоятельки, що вже була в Україні, і, якщо така потреба буде, то готова поїхати туди на довше.
Слухаючи Вас, відчуваєш, що цей досвід досі для Вас живий.
Скажу більше: досі, коли я зустрічаю якісь більші проблеми у своєму житті, то мені пригадується це пережиття. І ці слова дають мені натхнення, допомагають. Я знаю, що Бог мене не залишить.
Ви не лише сестра-монахиня, але й настоятелька…
Так, Української провінції Згромадження Сестер Святого Йосипа.
Від якого часу?
Вже 12 років.
О, вже трохи є.
Так, трохи є (сміється). А раніше була настоятелькою спільнот сестер в Любарі, в Шепетівці.
Скільки сестер в Українській провінції згромадження?
У нашій делегатурі, бо ми ще так себе називаємо, є 31 сестра, що служить в Україні, і троє сестер з нашої делегатури перебувають зараз у Польщі. Більшість сестер – українки, з Польщі — лише вісім і одна з Латвії.
Отже, покликання з України є.
Так, є.
До речі, на початку нашої розмови Ви згадали, що були знайомі з сестрами, які пам’ятають Львів ще до 1945 року. Чи знали Ви особисто сестру Отилію Саху, що померла в опінії святості та яку інколи називають польською «Матір’ю Терезою»?
Так, пам’ятаю, коли я ще була в новіціяті, остатні роки свого життя, с. Отилія була в Тарнові. Тихенька, скромна сестричка. Бачила її дуже часто на молитві. Вона була дуже добра, чутлива до інших — приходила до старших сестер, які вже були лежачі, і з ними молилася. Інколи я з нею розмовляла, але я не знала тоді, що у неї були такі глибокі відносини з Ісусом (йдеться про особливий містичний досвід сестри Отилії, особливо в її молоді роки, ред.). Вона не розповідала про це всім довкола. Пам’ятаю, що вона була така маленька і низенька.
Може, Вам запам’яталося щось із того, що згадували інші сестри про Львів?
Вони згадували свою працю серед хворих, свій новіціят, і те, що в саду зустрічалися на молитві біля Матері Божої (скульптура Богородиці, яка в радянські часи зникла — на її місці в 1990-ті роки, за ініціативи директора НРЦ «Мрія» пані Галини Пирч, була встановлена нова фігура Божої Матері, ред.). Сестри просто згадували Львів, що там були наші початки. Вони виїхали зі Львова не з власної волі (під примусом сталінської влади, ред.), і дуже переживали, як там тепер.
Сестер особливо вразило те, що на місці, де стояла фігурка святого Йосифа Обручника, поставили Леніна — перед самим будинком на Лисенка, 53. Тепер, дякувати Богу, там теж стоїть Матінка Божа.
Важко уявити почуття сестер, які проходили у Львові новіціят, були вигнані з міста, і через пів століття знову змогли повернутися. Саме тут, на Лисенка, мала об’явлення та пережила чудесне зцілення в січні 1930-го року сестра Отилія Саха. Вона була на порозі смерті, коли чудом оздоровилася і прожила після того ще 65 років. Справді, Господь вирішує, скільки кому жити та коли і де кому спочити.
Цікаво, що вона отримала чудо свого оздоровлення за посередництвом сестри Вінценти Касперкевич, яка померла раніше тут, у Львові, в молодому віці, теж в опінії святості.
Ще одним дивом можна вважати те, що згромадження, яке народилося у Львові для місцевих потреб в служінні знедоленим, поширилося в інших країнах світу.
Це може справді здатися чимось неймовірним, але коли сестри ще були у Львові, вони планували поїхати на місії в Китай, і вже мали білети. Але розпочалась Друга світова війна і вони не змогли реалізувати свій план. Вже тоді в згромадженні був місійний дух.
За межі Галичини сестри поширили свою діяльність дуже швидко, вже на початках існування розпочали діяльність у Поморському воєводстві. Та й до згромадження долучалися сестри не тільки зі Львова та околиць, а з різних куточків тодішньої Польщі, Литви, Угорщини.
І вже понад 50 років наші сестри працюють в Африці. Маємо там багато покликань. Більше 40 років тому сестри виїхали в Бразилію. Так що місійний дух є.
Ви успішно розпізнали своє покликання, але буває так, що молода людина думає, наче в неї є покликання до монашого життя, а насправді його не має. І навпаки – є дівчата, та й хлопці, які не уявляють себе монахами, але Господь хоче бачите їх саме в монашому житті. Що би Ви порадили молодим людям зі свого досвіду? Як їм визначитися у виборі життєвого шляху?
Приймати якесь рішення завжди важко. Мені здається, що найперше треба слухати свого серця, багато молитися і пробувати розпізнати. Отже, важливо і слухати свого серця, і питати поради інших – розпізнавати. Здебільшого Ісус не з’являється людині у видимий спосіб і не кличе її, як колись – апостолів. Петро та Йоан бачили Ісуса, і Він їм сказав: йдіть за Мною. З нами не зовсім так.
Ми маємо розпізнавати. Також у людині має бути відвага, щоби прийняти цей ризик. І якщо хтось йде в монастир, то має перші роки на розпізнання. Якщо не має впевненості на самому початку, то має час і можливість розпізнати пізніше. Також Бог дає людині якісь знаки, але їх треба вміти помічати.
Кожен має свою історію життя, кожен має своє покликання, тому складно дати одну пораду для всіх. Але найперше треба мати зв’язок із Богом, бо як цього не буде, то як розпізнаємо?
Цікаво, що коли хтось штовхає іншого в скрутне чи небезпечне становище, то кажуть, що він хоче ту людину «підвести під монастир».
Якось я відвідувала хворих у лікарні, і один старший чоловік все допитувався у мене: чому я пішла в монастир? Чи тому, що в мене сталася якась трагедія в житті, чи, може, я мала нещасливе кохання? Він не міг повірити, що людина може стати монахинею лише з доброї волі та з любові до Бога. І багато людей думають, як той чоловік. Насправді ж монастир – це не глухий кут, куди тебе заганяє життя, а щасливе місце.
Дякую, сестро.
Спілкувався і фото Андрій Толстой.
Також читайте: Сестра Отилія Саха: «Мати Тереза» зі Львова
«Батько убогих»: у Львові відкрили пам’ятну експозицію святого Зигмунда Гораздовського
«Моє ім’я в монастирі – “Теона”, що означає – “Божа”»
Повязані записи
