Минулого року, в часі Великого Посту, ми вже роздумували над тим, для чого потрібне Святе таїнство Сповіді. Ми говорили і про те, що сповідь, давши апостолам владу відпускати гріхи, установив сам Божественний Спаситель; і про те, що грішний священик є лише посередником і його грішність ніяк не впливає на його здатність відпускати гріхи; і про те, що немає гріха, який Бог, після щирого покаяння і навернення, не може простити; і ще інше. Багато питань вже обговорено, проте є деякі, на які відповіді ми так і не дали. То чи достатньо все-таки сповідатись раз в рік? Як поводитись, якщо під час сповіді священик накричав, образив? Чи можу я довіряти священикові, відкриваючи йому найскоровенніше? Як готуватись до сповіді? Як сповідатись, що розповідати? Чи після однієї сповіді можливе лише одне причастя? Спробуємо роздумати разом.
Найперше (адже в теперішній час – час Великого Посту, це питання дуже актуальне) поговоримо про «річну сповідь». У минулорічних нотатках, присвячених сповіді, ми вже говорили, що сповіді раз в рік явно недостатньо для духовного життя. Вона є достатньою лише в тому випадку, якщо сповідь стає обов’язковою формальністю, яку в часі посту треба «відбути». Очевидно, що сповідаючись із такого довгого проміжку часу неможливо запам’ятати всі ситуації, все, чого хотілося б позбутись і скинути із себе назавжди, віддавши Богові у сповіді. Безумовно нормальне духовне життя потребує сповіді частішої. І не тоді, коли «всі ідуть», а тоді, коли відчувається душевна потреба. Бо тут є небезпека ще однієї крайності, коли людина, прийшовши до сповіді каже, що «гріхів не має», бо «нікого не вбила і нічого не вкрала», а на запитання чому ж прийшла до сповіді зазвичай звучить щось на кшталт: «бо всі так роблять»… Тому стараймося іти до сповіді не тому, що «так треба» і «бо що люди скажуть», а тоді, коли наша душа потребує очищення і примирення з Богом, від котрого віддалилась через свої гріхи.
Дуже часто причиною небажання іти до сповіді є зранення. При одній зі сповідей сповідник накричав, образив, принизив, або питав щось таке, що стало шоком. Відповіддю на цебуде фраза владики-номінанта Володимира (Груци), який завжди повторює, що коли ми мали досвід спілкування із поганим лікарем, то це зовсім не означає, що коли ми будемо дуже хворі, то більше ніколи не підемо до лікаря. Очевидно, що ні. Кожен має право шукати доброго сповідника, а якщо священик під час сповіді починає кричати чи ображати, то найкращим виходом буде встати і піти до іншого. Зараз це зовсім не проблема, священиків є багато, тому досить легко знайти відповідного.
Ще одним фактором, який може викликати небажання іти до сповіді, є страх того, що мою сповідь, моє найсокровенніше, хтось дізнається. Чесно кажучи, не знаю, яким є механізм захисту конфіденційності сповіді у православних Церквах, але впевнений, що і там таємниця Сповіді є святою і непорушною. В Католицькій Церкві, зрада таємниці сповіді є одним із гріхів, котрий є застережений за Апостольською столицею. Більше того, той, хто прямо порушив таємницю сповіді, має бути покараний Великою Екскомунікою*. Причому, якщо людина сповідається через перекладача, то обов’язок зберігання таємниці має не лише священик, але і перекладач. До речі, поширеною помилкою є те, що каяник теж має обов’язок берегти таємницю своєї сповіді. Це не відповідає дійсності. Обов’язок зберігання таємниці є лише у сповідника.
Повертаючись до теми «річників» варто сказати, що до сповіді важливо готуватись. Бо дуже часто, після того, як каяник клякає перед сповідальницею, наступає німа сцена, яка може перерватись питанням сповідника про те, чому він нічого не говорить, і у відповідь буде дана популярна фраза: «питайте». Так от, сповідь – не допит. Тому варто говорити самому про все те, що ми вважаємо нашими гріхами, і що ми бажаємо залишити в цій сповідальниці. А для цього важливо приготуватись до сповіді: зробити іспит сумління, порівняти свої вчинки зі списком гріхів, сказаних у катехизмовій частині, благо сьогодні є дуже багато молитовників, за допомогою яких це можна зробити. Саме після такої підготовки, ми не матимемо потреби у тому, аби нас допитували. Також інколи виникає питання як розповідати. Тут універсальних рецептів немає. Звичайно, не потрібно розказувати сповідникові «історії», і деталі стосовно того, яка в той день була погода і кого ви зустріли на вулиці, з іншого боку – варто чітко назвати свій гріх, без іносказань, метафор і недомовок.
Ну і на завершення, варто згадати про підготовку до сповіді «постом». Здається таке правило є в РПЦ та й у інших православних Церквах, де перед сповіддю треба дотримуватись посту. Але тут річ у іншому, адже цей піст не є «перед сповіддю», він є Євхаристійним. Адже у православних Церквах існує правило, що після однієї сповіді можна причаститись лише раз, тому сповідь може бути перед причастям, а причастя – лише після сповіді. В Католицькій Церкві, після однієї сповіді можна причащатися неодноразово, якщо перебуваєш у стані освячуючої ласки, тобто, по суті, до сповіді Євхаристійний піст жодного стосунку не має.
Наостанок хочу побажати всім нам, аби сповідь була не «повинністю», але справжньою потребою, і аби клякнувши перед священиком ми не чекали поки нас допитуватимуть, але самі щиро і зі скрухою серця каялись у своїх гріхах, очікуючи на прощення, яке Господь проллє на нас із незглибимої криниці свого милосердя.
Володимир Мамчин
*Покараному екскомунікою заборонено приймати таїнство Євхаристії, брати участь у Божественній Літургії та перебувати в храмі під час публічних богослужінь. Велика екскомуніка також забороняє приймати чи уділяти святі тайни, виконувати в Церкві будь-які уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління. Якщо ж однак така особа вчиняє подібні акти, то всі вони вважаються недійсні.
Повязані записи
