Очікування возз’єднання православних з Католицькою Церквою зростають, оскільки Папа Лев XIV розпочинає свій понтифікат з послання єдності, зверненого до Східних Церков.
Автор: отець Маріо Алексіс Портелла
«Сталося, що вони цілий рік збиралися в Церкві, навчаючи велику громаду. Вперше в Антіохії учнів почали називати християнами» (Дії Ап. 11, 26).
14 травня у своєму «Зверненні до учасників Ювілею Східних Церков» Папа Лев XIV не лише похвалив «унікальні духовні та інтелектуальні традиції, які вони зберігають, і все те, що вони можуть сказати нам про християнське життя, синодальність та літургію», він також зазначив, що Східні Церкви* відіграють «унікальну та привілейовану роль як первинне середовище, де зародилася Церква».
Термін «Східні» або «Орієнтальні» часто трактується як такий, що стосується церков, які виросли з літургії й традицій давньої Константинопольської церкви (Візантійської церкви), столиці східної частини Римської імперії, а також тих церков, що сформувалися в громадах від сучасного Єгипту до Сирії, Іраку, Ефіопії та Індії. У той час як християнська віра в Католицькій Церкві процвітала і розвивалася на Заході, доктринальна і юридична структура, в тому вигляді, як ми знаємо її сьогодні, виникла на Сході.
Доречно нагадати, що на початку зародження Церкви перші християнські громади хоч і свідчили про свої релігійні переконання, передані Апостольським Переданням, проте не мали ані катехитичної структури, ані належної канонічної системи, тобто письмового зводу норм для повсякденного життя. Вони формувалися поступово, особливо в цьому допомагали послання єпископів про Апостольське вчення, попри двоїсте ставлення вірних до закону і віри.
У такому контексті, принаймні протягом перших трьох століть — до Міланського едикту (313 р.), який надав християнам свободу віросповідання серед інших релігій, — виникли збірники катехизи та норм для вірних. Серед них варто згадати «Дідахе» (ІІ ст.), який, імовірно, був написаний грецькою мовою для сирійської громади, встановлював правила Літургії, Таїнств і мирянських практик, таких як піст; «Апостольське Передання» Іполита Римського (бл. 215 р.), яке детально описує обряди і практики римської християнської спільноти, а також настанови щодо висвячення єпископів, священників і дияконів та здійснення хрещення; «Дидаскалія Апостолорум» (бл. 230 р.), що також відома як «Католицька доктрина Дванадцяти Апостолів і святих учнів нашого Господа», написана сирійською мовою і включена до пізніших компіляцій. Це був юридичний трактат з таких питань, як церковна організація, літургія, мораль і єресі.
Поряд з традицією, яка покликалася на апостолів, а точніше намагалася приписати їм обов’язкові правила для ранніх християн, існувала також епізодична синодальна практика. Вже в другому столітті повноважні представники кількох християнських громад за власною ініціативою збиралися на регіональному чи провінційному рівні на зібрання (синоди чи собори). Їхньою метою було обговорення та затвердження дисциплін і догматів, які з часом стануть частиною «спільної спадщини всієї Церкви».
До речі, термін «синод» чи «синодальність» не слід ототожнювати зі сучасним сприйняттям, маючи перед собою синод, ініційований Папою Франциском у 2021 році, на якому ієрархія Церкви мала прислухатися до «досвіду та інтуїції католиків усього світу і [використати] їх, щоб розпізнати нові, кращі способи ділитися євангельським посланням».
Термін «синод», що походить від давньогрецького σύνοδος (synodos) «збори, засідання», є аналогом латинського слова concilium «рада». Спочатку синоди були зібраннями єпископів, які стали основним знаряддям для оприлюднення норм, що регулюють життя духовенства та організацію церков, а не навпаки, коли миряни та некатолики мають визначати порядок денний для синодальних отців, як це нещодавно відбулося в Римі.
До четвертого століття єпископи утвердилися як адміністратори Помісних церков, визнаючи за собою право керувати або вирішувати справи сусідніх церков на синодах (або соборах), особливо коли такі питання, як єресі, зачіпали інтереси Вселенської Церкви. Саме тоді законодавчі тексти, вироблені цими зібраннями, отримали загальну назву «канони», від грецького слова «κανών», або «канон» латиною. У грецькій мові канон означав не «закон», а просто «прямий жезл» або «правило». Вони були необхідні для збереження постулатів Христа.
Спочатку римські імператори головували на Вселенських Соборах. Ця практика розпочалася, зокрема, з імператора Костянтина, який на Нікейському Соборі 325 року назвав себе «epískopos tôn ektôs» (наглядач або єпископ зі зовнішніх, тобто світських, справ). Хоча останнє слово щодо доктринальних формул і норм, яких мають дотримуватися вірні, в кінцевому підсумку залишалося за римським понтифіком, Церква все ж прийняла арбітражну функцію імператора, щоб компенсувати брак реальної влади, яка змогла би забезпечити виконання соборних рішень.
На Сході ця практика тривала аж до XV століття, коли імператор Йоан підписав із Папою Євгеном IV папську буллу Lætentur Cæli 6 липня 1439 року, таким чином поклавши офіційний кінець схизмі 1054 року і об’єднавши Православну церкву з Церквою Риму; Александрійська Церква разом з Ефіопською Православною Церквою Тевахедо тимчасово долучилися до возз’єднання в 1441 році.
Сьогодні в Католицькій Церкві існує 24 церкви під владою Папи Римського — одна латинська (римська), яка охоплює близько 98 відсотків усіх католиків світу, і 23 «Східні» або «Орієнтальні» Церкви*. У межах спільного для всіх віровчення кожна така церква має власні форми літургії, богослужінь і традицій, а також власну ієрархію на чолі з патріархом або архієпископом і власні Східні правові канони.
Коли Іван Павло ІІ оприлюднив Кодекс канонів Східних Церков у 1990 році, він зробив це під назвою Sacri Canones (Священні канони) не лише для того, щоб підкреслити, що доктринальна та юридична основа Церкви народилася на Сході, але й для того, щоб «Церква дихала двома своїми легенями!».
У сучасному секулярному та антихристиянському суспільстві обидві легені є життєво важливими, щоб забезпечити достатню кількість «кисню» для нашої духовної боротьби. Дійсно, східний вимір розширює арсенал богослов’я та молитовного життя Західної Церкви. Молімося, щоб ми включили це в наше життя, а також молімося, щоб ті Східні Церкви, які опинилися в місцях переслідувань – як у Святій Землі – змогли з часом звільнитися від цього тягаря.
*Автор не говорить тут про Помісні Автокефальні Православні Церкви, а розглядає здебільшого питання Східних унійний Церков (ред.), тобто Церков Християнського Сходу, які перебувають в унії з Римом. Однією із таких Церков є УГКЦ.
Про автора: Отець Маріо Алексіс Портелла є священником собору Santa Maria del Fiore та канцлером Флорентійської архідієцезії, Італія. Він народився в Нью-Йорку і має ступінь доктора канонічного та цивільного права Папського Латеранського університету в Римі. Автор книги «Іслам: Релігія миру: порушення природних прав і західне прикриття» (Westbow Press, 2018).
Джерело: Crisis Magazine
Також читайте: Таємничі волхви зі Сходу — хто вони такі, що ми про них знаємо і як їх уявляємо?
Андрій Майовець: «Той, хто пише ікони, має дослухатися до храму»
Чи можна посперечатися зі своїм Ангелом-Хранителем?
Повязані записи
