«Уникайте всього, що має хоча би вигляд зла» (1 Сол. 5, 22)
Не вбиваю, не краду, не впиваюся… Здається я стаю безгрішним. То чому ж мені так важко жити, так нелегко порозумітися з іншими? Чому в мені стільки суперечностей, безсилля, посередності?
А можливо, я забув, що гріх не з’являється раптово, що він не народжується вмить, а є свідомим, добровільним піддаванням зневірі, занедбаності, недовірі та смутку. А може, я забув, що гріх є результатом цілого ланцюга зв’язків моїх вчинків, які хоч і не виглядають злими, проте не мають кореня в добрі.
Іван Павло ІІ нагадував, що «визнання себе грішником, здатним скоїти гріх, є необхідною підставою для повернення до Бога». Інакше моя уявна безгрішність стає зручним ґрунтом для сатани, що туманить мій духовний зір, робить нечутливим серце та піддає мене таємниці беззаконня (прихована дія зла та сил антихриста у світі, пор. 2 Сол. 2, 7, ред.).
Гріх зневіри
«А ви, брати, не втомлюйтеся робите добро» (2 Сол. 3,13)
Дедалі частіше ти почуваєшся затиснутим, пригніченим, обмеженим і безпорадним. Дедалі виразніше бачиш, що ти залежний, прибитий і мало що можеш. Все більше розумієш, що твої не часті зусилля, проблиски світлих думок, а то й великі пориви мало що значать. І дедалі менше в тобі сили, менше свободи, менше надії…
А мав такі плани, щоб змінити все на роботі, вдома… Мав стільки надії, що тобі вдасться досягти хоч чогось доброго у собі та в інших. Мав переконання, що зможеш виправити, покращити… І як воно?! Ти залишився сам на сам зі своєю поразкою. Вже не бачиш, уже не хочеш, вже повторюєш разом з іншими, що все одно це нічого не дасть; не варто, бо це нічого не змінить.
І саме в цьому суть — ти зневірився. Саме в цьому полягає сатанинський план: щоб ти дав себе заразити й паралізувати одним із найбільших гріхів нашого часу. Ні, мова навіть не про те, щоб ти відразу чинив зло. Достатньо того, що ти вже не чиниш добра. Достатньо того, що ти перестаєш хотіти, втрачаєш надію, піддаєшся апатії – опускаєш руки. При цьому ти думаєш, що це дрібниця, що це не те саме, що красти чи ненавидіти… Та чи є міра у зла?
Поглянь на себе, подивися на світ. Чи помітив ти, що кожна, навіть найменша поступка стає участю у злі?! І попри це, скільки разів протягом дня ти вчиняєш такі гріхи, коли опускаєш руки, мовчиш, працюєш абияк, нарікаєш, піддаєшся настрою… Це твої щоденні шляхи до гріха, а ти, можливо, навіть не звертаєш на це увагу.
Як же нам потрібна надія, що підносить до неба; віра в силу наших добрих бажань; і любов, яка терпелива, лагідна… і ніколи не минає.
Гріх недовіри
«Надійся на Господа і чини добро» (Пс. 37, 3)
Ти був такий відкритий, довіряв, був щирим. Ти був чуйним. Сприймав людей такими як вони є. Почуте «так» — приймав як «так», а «ні» — означало «ні». Ти не дивився підозріло, не мав двозначних думок, на ставив заплутаних питань… А тепер?
Тепер тобі здається, що ти був капець яким наївним: занадто відкритим, занадто щирим, як дурень співчутливим. Тепер ти досвідчений християнин, уже знаєш, що воно того не варте, бо лише недовіра, закритість та підозрілість є шансом на виживання.
І така установка стала майже догмою для твоїх щоденних вчинків.
Тепер все просто: ти не довіряєш! І тоді, коли хтось каже тобі болючу правду; і тоді, коли тобі тепло говорять добрі слова; і тоді, коли ти розмовляєш; і тоді, коли ти мовчиш.
У важких словах правди ти шукаєш заздрість; у доброзичливості — корисливість; у розмовах — підступність; у мовчанні — боягузтво. Стаєш сам для себе мірилом добра і зла. Вважаєш себе єдиним експертом в оцінках ситуацій і людей, хоча… Стривай! А чи довіряєш ти самому собі?
Якби ти міг помітити наскільки ти вже уражений цією вадою недовіри…
Гріх смутку
«Це Я вам сказав, щоб моя радість перебувала у вас і щоб ваша радість була повною» (Ів. 15, 11)
Чи помітив ти, що поволі стаєш сумнішим?! Чи зауважив, що навколо тебе дедалі менше усмішок, радості, душевного спокою? Наче якась тінь лягла на твою душу і закрила тобі світло; наче якась темрява торкнулася твого серця і вселила в ньому смуток.
А проте тінь є доказом існування світла. Але ти ніби про це забув. І що найгірше — ти до цього смутку звик. І що найважче — ти в цьому смутку втрачаєш себе. І що найболючіше — ти стаєш дедалі сумнішим.
Стаєш розчарованим, затятим, зболеним і навіть запеклим. Вічно ображений, постійно незадоволений. Якби ти міг побачити себе в цьому похмурому натовпі. Якби ти міг упізнати себе в процесії жалюгідних, сумних християн, які десь поховали радість, закопали усмішку і крокують у ритмі жалобного маршу мертвоти й безглуздя. Бо якщо ти ще й усміхаєшся — то лише тому, що так годиться. Якщо шляхетний — то лише тому, що це вигідно.
Де криється джерело смутку, з якого ти так щедро і так бездумно черпаєш? Чи не у розпачі? Чи не у справжній відсутності в тобі Бога? Що ти зробив із блиском своїх очей, ясністю розуму, радістю пізнання та пошуку, з простотою надії та з вірою в існування кращої реальності, ніж ця земна?
Адже такий смуток походить не від Бога, він є запереченням християнства. Тож якщо ти черпаєш із джерела смутку, це означає, що ти вбираєш зло, що занурюєш своє серце в недобре, нежиттєдайне джерело. Хіба ти не відчуваєш прямих наслідків думок і переконань, що приносять печаль та зневіру в твоє серце? Вони набувають форми злих слів, сповнених ненависті вчинків, убогих і розпачливих жестів. А можливо, тобі варто просто визнати, що твоя зневіра є гріхом, бо вона закорінена в Тіні, бо в ній немає нічого від Світла.
Спробуй хоча б раз віднайти підґрунтя своєї печалі. Спробуй назвати на ім’я цей корінь Зла, закликавши у свідки самого Бога — і ти збагнеш, як цей позірно невинний гріх відсутності радості тебе послаблює, пригнічує; як сильно він віддаляє від Справжньої Радості, яка може і повинна бути твоєю часткою, якщо ти справді хочеш бути Христовим…
Гріх хамства
«Братньою любов’ю (бувайте) один до одного ніжні; честю один одного більшим робіть» (Рим. 12, 10)
Ти вже звик до того, що через життя треба йти, прокладаючи шлях ліктями. Ти вже звик до злостивості, прокльонів, вульгарності, браку делікатності. Ти звик до нічних сварок, до чвар удома, в трамваї, в черзі. До шуму в лісі, в галереї, на прогулянці. Поволі ти вписуєшся в брутальну реальність, де панує закон сили, де пропонують грубий стиль спілкування, хамський спосіб життя — без уваги до будь-кого чи будь-чого.
Ти ніби й не підтримуєш такий стиль, але поступово він стає для тебе своїм. Іноді задля кращого самопочуття навіть можеш сказати кілька лайливих слів, через неуважність когось штовхнеш і не перепросиш. І просто за звичкою, пристосувавшись до загальноприйнятого «способу життя», зі спокійною совістю зробиш якесь свинство, бо ж «так роблять усі».
Колись ти був вразливим. Тебе бентежили ідіотські й примітивні розмови, брудний історії, безсоромні фільми, порнографічні портали… Чи пам’ятаєш, коли ти востаннє реагував на брудну мову, на зневажливу манеру поведінки, на забуте «добрий день», на необхідне «вибачте», на грюкання дверима, на…?
Як давно ти намагався щось змінити, щоб було інакше, краще, просто по-людськи? Не обманюй себе. Тут ніхто нічого не перебільшує. Просто треба називати речі своїми іменами. Хамство — це гріх.
Легкий штурхан, вульгарне слово, прокльони на адресу інших, богохульство, грюкання дверима, штовханина, зневага до всіх і всього. І так ти стаєш хамом і рівняєшся «на дно» – у всьому: в думках, у словах, у вчинках.
А потім ти кажеш, що так важко жити; скаржишся, що інші тебе не поважають. А потім виправдовуєшся, що це вина системи, методів, структур…
Як же нам потрібна благодать витривалості, щоб ми не знищили, не змарнували плодів Святого Духа: терпеливості, привітності, лагідності, самовладання; щоб ми не змарнували любові, яка є доброзичливою, милосердною, не поводиться безсоромно, не гнівається, не пам’ятає зла…
Гріх занедбання (недбальства)
Отже, хто знає, як робити добро, але не робить його, той має гріх (Як 4, 17)
Ще не так давно ти вірив у сенс того, що ти робиш. Ще донедавна ти відчував себе потрібним вдома, на роботі… Ще не так давно ти був надійним, працьовитим, відданим справі. А тепер? Ти не дотримуєшся слова, спізнюєшся, не доводиш справи до кінця, не вчишся новому, не виправляєш помилок, не переймаєшся обов’язками. Те, що маєш зробити сьогодні, відкладаєш на завтра. Починаєш сповідувати принцип, що все одно не все залежить від тебе. Починаєш виправдовуватися, що, мовляв, інші теж спізнюються, теж брешуть, теж нехтують своїми обовʼязками, теж…
Починаєш повторювати: а чому це саме ти маєш бути винятком; чому ти маєш бути надійним, зразковим, відповідальним, сумлінним?
Спочатку невинні запізнення, дрібні недоліки, погано випрасувана сорочка, недбало почищене взуття, пропущена лекція, лист чи смс-ка без відповіді, неохайно підметена вулиця, погано прикручений гвинтик, не до кінця продуманий проєкт, недостатньо простерилізований шприц, нерозбірливо виписаний рецепт…
Спочатку це так невинно. А потім? Потім ти дивуєшся разом з іншими, чому черговий не закрив залізничний переїзд, чому водій не звернув уваги на дорожні знаки, чому протікають батареї, падає частина фасаду на голову перехожому, не зачиняються двері, випускають брак, а лікарі все гірше лікують… Чому?
Але ж це і є щоденні гріхи занедбання (недбальства), які складаються у трагічну мозаїку і твоїх вчинків; вчинків, які поволі втрачають слід доброти, відповідальності; вчинків, які ліплять карикатуру твого християнського життя.
Ти мусиш зрозуміти, що гріх недбальства завдає не менше зла, ніж інші гріхи нашого часу. І, можливо, саме через те, що недбальство формується в невинній оболонці, його виявляють лише на пізніх стадіях розвитку.
Нам дуже потрібна сердечна мудрість, яка підказує, що кожне недбальство робить нас слабшими, зводить наше життя до критичного мінімалізму, робить байдужим до іншої людини, просто кажучи – кожне недбальство є гріхом проти істини що все, що створив Бог, було добрим.
Гріх нарцисизму
«А тепер ви хвалитеся у своїх гордощах. Усяка така хвальба – лиха» (Як 4, 16)
Виявляється, що це інші не можуть, не вміють, не мають результатів та є тупими. Це інші без смаку одягнені, невиховані, неоперативні.
Так ти думаєш про інших, утверджуючись у переконанні, що ти здібний, вмієш переконати, обізнаний. Ти вмієш сказати, порадити, вирішити… Ти… І так десятки разів на день. Ти створюєш про себе міф, який за жодну ціну не дозволяєш ставити під сумнів. Дуже ефективно ти доводиш себе (а може вже довів?) до стану самомилування. Більше того — ти чекаєш на обожнювання з боку інших, часто вимагаєш його. І навіть не знаєш, напевно, коли так у себе закохався, відколи це все «тобі — в тобі» почало так подобатися.
А може тоді, коли тобі виголошували лестощі «зважаючи на обставини», а ти сприймав їх буквально, бо це приємно і зручно — тож тобі лестять і донині.
Був такий момент, такий час, коли ти почав зраджувати себе, коли почав покривати політурою власну людяність. Спочатку так потрошку, потім виразніше, впевненіше… аж до тієї чванливості, яка стала підступною і нестерпною. Та ти мусиш знати правду про себе. Так, хорошу також. Але не будь смішним. Ти не вмієш усе найкраще за всіх.
Таких геніальних спеціалістів «у всіх питаннях», що завжди знають краще, не бракує, та чомусь зовсім нам не легше жити — стільки справ провалено, стільки всього погано сплановано, стільки навколо недоліків, болісних рішень.
Можливо ти й здібніший за інших, досконаліший, краще вихований. Може, й так. Але не допускай, щоб тобі аплодували так гучно, що ти не зможеш почути правду. Не допускай, щоб тобі брехали так затято, що ти не впізнаєш правди про себе.
Скинь із себе прилизаний образ думок гладких, пригладжених, приємних — а проте неправдивих. Це гріх нарцисизму вводить тебе у світ, який не лише не має нічого спільного з християнством, а навпаки — замикає тебе у злому, неправдивому та фальшивому світі позерства та самомилування.
Дозволь собі розкіш – побачити себе у правді. Доки не пізно. Інакше ти загониш себе у глухий кут фальші, і тоді не лише ти, не лише твої близькі, а й сам Бог не впізнає «тебе в тобі».
Сьомий головний гріх
«А вговорюйте один одного щодня, доки сьогодні зоветься, щоб не став котрий з вас запеклим через підступ гріха» (Євр. 3,13)
Можливо, ти вже думав над тим, чи ти знеохочений, недовірливий, сумний. Можливо, ти наважився довіряти, використати свої здібності, радіти. Можливо, ти не розштовхуєш інших ліктями, не нехтуєш ними, не засліплений нерозумно самим собою. А проте десь на дні серця ти знаєш, що все не так, як має бути.
Це правда: ти не вбиваєш, не крадеш, не пиячиш і не береш участі в головних гріхах нашого часу. А проте! Є в тобі цей твій сьомий гріх, про який ти чудово знаєш, але не маєш відваги його назвати. Можливо, доведеться заплакати всім серцем над своєю людською вбогістю і прозріти від цього плачу? Можливо, доведеться щиро розкаятися аж до опухлих колін і пробачити тим, хто згрішив проти тебе? Можливо, доведеться нарешті сказати «так» своєму християнському життю і справді змінити образ цього світу на Боже Царство?
Тільки ти знаєш… і знає Бог, що має бути зроблено, щоб більше не вдавати, не марнувати, не симулювати. Щоби відкинути стару людину і зодягнутися в нову… Тільки ти знаєш… і знає Бог, яку ціну треба за це сплатити, яких зусиль докласти. І все це залежить від того ким є для тебе Бог і ким ти прагнеш бути для Нього. Все, насправді, залежить від того, чи вимірюєш ти своє життя чимось вищим за земне існування, бо так каже Бог: «Я знаю твої діла, твою працю твою терпеливість, і що не можеш терпіти злих (…) Але Я маю проти тебе те, що ти залишив свою першу любов. Тому згадай, звідки ти впав, покайся і роби попередні діла!» (Об. 2, 2-5).
Катажина Б.
Джерело: Do domu Ojca (видання Апостольства допомоги душам в Чистилищі).
Також читайте: Як пахне гріх? Історія з Акіта
Що таке тяжкі гріхи і коли ми їх скоюємо?
Які гріхи Церква називає «чужими», і чому відповідаємо за них ми?
Повязані записи
