Наша співрозмовниця – дуже багатогранна особистість. Вона університетський викладач, кандидат політичних наук, громадська активістка, політик, співачка, голова Світової федерації українських лемківських об’єднань. Також із листопада 2013-го львів’яни знають Софію Федину як голос львівського Євромайдану. Після перемоги Революції Гідності та початку війни моя співрозмовниця стає волонтером, віддає цій праці багато часу і сил. Також Софія активно співпрацює із Церквами Львова і Львівщини на співочій ниві. Наше інтерв’ю планувалось до четвертої річниці початку Революційних подій, але через неймовірну завантаженість моєї співрозмовниці стало можливим лише тепер.
Часто ми маємо спокусу забути про величні події, які відбулися зовсім нещодавно. Відкинути, сказати, що все погано і нема чого згадувати, бо воно завершилось нічим. Саме тому ми вирішили про ті події нагадати.
Отож, про Майдан, роль Церков та релігійних організацій, у Революції Гідності та їхні теперішні взаємини із державою і суспільством, розчарування, ідеали Майдану, волонтерство та гідність у розмові із Софією Фединою.
– Чотири роки тому розпочались події, які спочатку отримали назву «Євромайдан», а потім, – після побиття «Беркутом» студентів – Революція Гідності. Свій «Євромайдан» був і у Львові. Ви були там із перших днів, ставши голосом Львівського Євромайдану. Розкажіть, будь ласка, про ці події: як усе починалось і тривало?
– Для мене офіційний відлік протистояння розпочався тоді, коли тодішній прем’єр Азіров (саме в такому варіанті моя співрозмовниця вимовляє ім’я тодішнього прем’єр-міністра – В.М.)оголосив про відвернення від курсу євроінтеграції і тоді, напевно, як і у всіх, у мене промайнула думка: «Що ж то таке відбувається у нашій державі, і як з тим далі бути…?», проте через кілька хвилин роздумів я взялася перекладати на польську та англійську новини і розсилати своїм друзям та знайомим закордоном, щоб вони також зрозуміли, що в Україні щось дуже не так. З одного боку, це було доволі цинічно, що влада Януковича зробила таку заяву саме напередодні 9-ї річниці Помаранчевої революції, щоб немовби показати українцям їхнє місце. Проте, з іншого боку, саме ця річниця спонукала людей знову вийти на майдани і знову стати в обороні своїх прав і свобод.
Для мене дуже важливо, щоб сьогодні всі ми усвідомили, що ті вимоги, з якими ми вийшли на Майдан, здійснилися: тобто, ми перемогли, так, на певному етапі, але перемогли і здійснили задумане. Ми маємо вчитися бачити свої перемоги, набиратися з них сили, щоб рухатися далі. Тому прикро, що сьогодні переважна більшість чомусь бачить тільки те, що не зроблено і не вдалося.
Так, Майдан і Революція були освячені великими втратами, яких ми ніколи не повернемо. Тут важливо не зрадити жертву тих, хто віддав життя за наше майбутнє…. Але поза всім, для мене Майдан був і є місцем радості, єднання, сили, повстання за правду і місцем перемог кожного із нас над своїми слабкостями.
Тому й кажу, що тоді Майдан став нашою переможною революцією, а згодом почався процес еволюції, який триває й донині, і тільки від нас залежатиме, коли ми прийдемо до свого розквіту.
– В цей час нам, семінаристам і духовенству, часто доводилось бачитись із Вами на сцені та біля сцени Львівського Євромайдану, адже його невід’ємною і щоденною складовою була молитва і духовне слово. Як Ви оцінюєте роль Церков у Революції Гідності?
– Мабуть, як для простих людей, так і для духовенства, це був момент по-справжньому, може, й по-новому усвідомити Бога і його місце серед нас. На Майдані Бог був з нами там, де ми були, і тоді, коли ми Його найбільше потребували. Для багатьох представників Церков це було незвично, бо треба було не чекати людей в храмах, а іти до людей і ставати для них оборонною стіною, опорою. Молодці ті, хто зрозуміли виклики нового часу.
А люди побачили, що отці, владики і митрополити з патріархами – це не просто недосяжні особи, а що вони тут, на Майдані, в крові і в сажі, але разом з людьми – і це наблизило Церкву до людей, зробило її ріднішою… Мені також запам’ятався один момент з тих часів: коли почалася окупація Криму, і там почали закривати Цукраїнські церкви. Тоді ж мусульмани відкрили мечеті для українців-християн, щоб прийти молитися…. Коли ж татар почали переслідувати, і вони мусіли втікати з Криму (передусім, до Львова), у нас християнські храми відкрилися для мусульман, щоб вони могли молитися…. Це неймовірний вияв єднання в Бозі і в мирі, як би ми Бога не називали, і до якої б релігії не належали… Тому мене дивує, чому досі на світовому рівні представники Церков не осмислили саме те, як Майдан і війна в Україні повертають Бога у наше кожнодення.
– Майдан закінчився, ми хоч повільно, та прямуємо до Європи. Власне, часто прикриваючись «європейськістю» певні кола дуже активно хочуть витіснити Церкву на маргінеси суспільства, у невигідних ідеологічних питаннях просто закрити їй рота. Яка Ваша думка із цього приводу?
– Певні кола хочуть витіснити й Україну і українців на маргінес. У нас світська держава, але Україна завжди була з Богом. Тому Церква має для нас залишатися домом, пристанищем, люблячою родиною, яка завжди захистить, напоумить і порадить, як діяти далі. Важливо, щоб Церква не ставала авторитарною, а часто і тоталітарною структурою (як це є з РПЦ), не карала і не залякувала… Сьогодні, якщо Церква хоче зберегти вірних – має бути попереду них: іти до людей, вивчати нові тренди, нові виклики і пристосовуватися в розумних межах до сучасних реалій, але завжди бути там, де є її вірні, і нести мир, просвіту і державництво.
– Ви є однією із найвідоміших волонтерок Львівщини. Розкажіть про цю діяльність тепер, коли бойові дії не такі активні, як колись, а багато хто каже про те, що «втомився» від війни.
– Робота триває щодня… Збір коштів, вивчення потреб, закупівля речей… Волонтерство – це не одноденна діяльність, а вже стан душі. Але для мене найважливіше усвідомлення того, що якщо моя скромна праця допоможе хоча б одному бійцю повернутися додому цілим, живим і здоровим – отже, вона успішна і не марна. Це і тримає в тонусі. І допоки в моїй державі іде війна – я буду робити все, щоб моє військо мало повний потенціал для активної боротьби.
– В одному із інтерв’ю Ви сказали, що для Вас Майдан не закінчився, а продовжується у волонтерстві. Що б Ви порадили тим, хто «розчарувався»?
З тими, хто розчарувався, нема чого говорити. Бо найбільш розчаровані; і ті, що найголосніше кричать: «за що я стояв на Майдані» – ніколи на там не були. Ті, хто найбільше втомився від волонтерства, – ніколи волонтерством не займалися…В нас є багато своїх, але й безліч засланих людей, завданням і призначенням яких є розганяти зраду, щоб підривати у нормальних людей віру у державу. А для тих, хто не впевнений у тому, що і як відбувається – пораджу не зачаровуватися, а реально оцінювати ситуацію, з різних боків, і, виходячи не тільки зі свого вузького інтересу, але передусім з історичного досвіду і державницької позиції.
– Часто можна почути, що ідеали, за які столи на Майдані, не виконуються, а, отже, Революція не досягла свого. Що Ви про це думаєте?
– Майдан – це було народження нової України і нової якості суспільства. Тобто, народилася дитина. Що можна вимагати від дитини у віці 3-х років, що більше, майже нею не займаючись і не вкладаючи в неї? Нічого. Щоб дитина виросла самодостатньою та успішною – батькам (тобто нам, українцям) треба добре попрацювати. І готуватися не до спринту, а до марафону на довгу дистанцію. І тоді в цьому процесі розвитку і виховання нашої держави найголовніше не відступати від закону – і вимагати його дотримання всіма, не відступати від фундаментальних принципів міжнародного права, прав і свобод людини – і вимагати їх дотримання всіма державами, розбудовувати свою ідентичність і відновлювати своє коріння, вивчаючи свою справжню історію. І тоді в певний момент ми зрозуміємо, що все, чого ми хотіли – здійснилося. Просто це все не приходить як манна з неба, а досягається спільною, щоденною і важкою працею.
– Ви відомі своєю співпрацею на співочій ниві із релігійними організаціями, зокрема і з УГКЦ. Регулярно берете участь у Великій коляді, співпрацюєте із Фундацією Духовного Відродження. Які у Вас плани у цій сфері?
– Творчих планів є багато…. Але, напевно, поки утримаюся від коментарів, бо насправді волонтерська діяльність і війна мене виснажили – тому зараз шукаю добру духовну опору, щоб завершити щось дуже цікаве. Думаю, це стане темою нашої майбутньої розмови.
– Наостанок. Твої побажання для нашої аудиторії, до всіх тих, які читатимуть ці спогади про Революцію Гідності.
– Передусім честі й гідності. Як мій дід любив казати, бережи честь із молоду. І це стосувалося саме мого самоусвідомлення, відповідальності у праці, і чесності щодо людей, себе і держави. У нас забагато людей не має цієї честі.
А гідності – щоб не дозволяти робити того, що ми не хочемо, щоб робили із нами. Гідність – у відповідальному ставленні до держави та оточуючих, у дотриманні закону, у сплаті податків, у прибиранні, у відстоюванні інтересів держави, навіть коли важко…
Саме честь і гідність нас вивели на Майдан, і вони визначають, ким ми насправді є.
Але також не боятися відстоювати правду та йти вперед. Якщо ми діємо справедливо і з Богом в серці – то хто може бути проти нас?
Підготував Володимир Мамчин
Повязані записи
