Історія непримітного будинку на вулиці Винниченка, 30 надзвичайно цікава. Він встиг побути монастирем кармеліток, духовною семінарією, радянською установою і навіть конюшнею – а в наш час цікавим зразком архітектури, що зберігає в собі монастирський дух і чимало прихованих культурних скарбів. Найвідоміший із них – каплиця Розена.
Щоб зрозуміти особливість цього будинку, варто коротко ознайомитися з його історією. Монастирський комплекс із храмом Стрітення звели у XVII столітті як обитель сестер кармеліток босих, проте перебування їх у Львові було нетривалим – всього 40-50 років. Після релігійної реформи імператора Йосифа ІІ кармелітки покинули Львів, а приміщення монастиря, як дослідили реставратори, мало господарське призначення і служило конюшнею. Щойно у XIX столітті колишній монастир і храм було передано Львівській Архідієцезії РКЦ, і вони увійшли до комплексу новозведеного палацу львівських архієпископів латинського обряду. У цей час будівлю реконструювали, добудували ще два поверхи і вона стала духовною семінарією, де майбутні священники навчалися до 1946 року.
Після радянської окупації приміщення було передане військовим, а 1976 року тут облаштували експозицію обласному управлінню якості, метрології та стандартизації (нині ДП «Науково-дослідний інститут „Система“»). Поступовий процес повернення історичної будівлі Римо-католицькій церкві пов’язаний із візитом до Львова у 2001 році Папи Івана Павла ІІ, і вже у 2007 році палац архієпископів передали й заново освятили, а процес реставрації комплексу триває і дотепер.
Всі ці історичні обставини, втім, не змінили факту, що споруда наприкінці теперішньої вулиці Винниченка була монастирем – і саме з давнім монастирем кармеліток «Духовну велич Львова» познайомив о. Ігор Ґнюс, настоятель чернечого дому Пресвятої Євхаристії Ордену Проповідників. Зараз львівські домініканці звершують своє служіння у каплиці Розена, розміщеній у цьому будинку, що стало своєрідним їхнім духовним осідком.
Знайомство із монастирем
«Як видно зовні, монастир разом із храмом Стрітення було зведено як єдиний комплекс. У XVIIІ століття сюди прийшли сестри кармелітки босі, яких на це місце спровадила сім’я короля Речі Посполитої Яна Собеського», – розповів о. Ігор Ґнюс.
Кармелітки босі, відомі також як Орден Пресвятої Марії з гори Кармель – це жіночий чернечий орден, заснований в результаті монашої реформи XVII століття святої Терези з Авіля і святого Йоана від Хреста. Ця реформа полягала у поверненні до початків монастирського життя на горі Кармель у більш вбогому, покутницькому вимірі, що відобразилося і на структурі та внутрішньому устрої монастирів.
«До сьогодні у своїх монастирях кармелітки мають дві спільноти всередині. Одна з них нікуди не виходить – сестри присвячують все життя на самотність, молитву і покуту та не покидають клявзури*. І є друга спільнота – хтось мусить щось купляти, прибирати, готувати їжу чи, наприклад, займатися бідними, тобто опікуватися всім, що треба робити назовні», — розповів о. Ігор.
Атмосфера монастирських коридорів
За таким устроєм первісно монастирі були двоповерховими – на першому поверсі розміщувалися приміщення загального вжитку – трапезна, каплиця, прохідна; на другому – власне келії. При цьому в одній частині монастиря мешкали контемплятивні сестри, що не контактували зі зовнішнім світом, а в іншій – черниці, що виходили назовні. Ймовірно, з практичних причин вони займали саме частину будинку зі сторони вулиці.
«Реставратори цього будинку зауважили, що в головному коридорі колись була дуже давня перегородка. Вони її не відтворили. І здається, це була границя клявзури, де перебували сестри, які ніколи не виходили; а тут (ближче до виходу) жили сестри, які могли виходити назовні», – зазначив о. Ігор. «Це теж були кармелітки, але так званий другий хор (сестри, приходячи на молитву, ставали по дві сторони). Другий хор – це сестри зовнішні».
Фасад і вхідне приміщення до колишнього монастиря реконструювали і добудували у XIX столітті, проте тут розміщувалася прохідна, де на випадок, якщо хтось приходив, жила і чергувала монахиня. Від давнього монастиря збереглися частини архітектури – арки та залишки сходів на другий поверх, що вели до помешкань зовнішніх сестер. Окрім того, зосталася ніша, що була проходом до трапезної й кухні.
«У монастирі їлося раз на день… Все, що залишалося після обіду, роздавали бідним. Тому, власне, звідси виносили їжу; ми знаходимося в такій географічній площині, де взимку холодно, тому, мабуть, сестри готували щось тепле, принаймні в холодну пору року», – зауважив священник.
Трапезна
Найближче до входу і одне з найбільших приміщень – монастирська трапезна. Її стіни розписані фресками, що створені вже у радянський час. Їх вирішили залишити, проте в окремих місцях можна побачити фрагменти давніх розписів, які при реставрації доповнили. Серед них – так звана глорія; збереглися простіші, старші орнаменти над дверима. Попри те, що у залі відсутні меблі, тут по-особливому можна відчути давній дух монастиря.
Під радянськими фресками можна побачити елементи оригінальних розписів
«Переважно в трапезній у монастирях в головному місці був менший стіл, де сиділи настоятелі, а рядами розставляли столи для інших сестер. Звісно, що їлося в тиші або під час їди читалося якусь книгу, чи, наприклад, устав. Напевно, у великому пості і Адвенті була тиша», – розповів о. Ігор Ґнюс. «У в таких монастирях мусило би бути ще інше приміщення, крім трапезної, яке називається капітулярій – це таке місце для зібрань. Наприклад, коли треба прийняти якесь спільне рішення, то сестри збиралися в капітулярії. Тут я не знайшов такого приміщення. Якщо це був більш убогий монастир, то таким приміщенням могла бути трапезна».
Внутрішній двір
Особливим місцем монастиря був внутрішній дворик, довкола якого проєктувалися монастирські коридори й кімнати. Склепіння коридорів досить давні, хоч при реставрації майстри оздобили їх трафаретними фресками XIX-XX століття за зразком однієї, віднайденої при вході, аби гармонізувати композицію приміщення. Окрім того, у багатьох місцях залишено фрагменти старших кам’яних стін XVIII століття, щоб можна було побачити їхній колишній вигляд. На стінах подекуди видно також цеглу зі штампом австрійської фірми, за яким можна вказати період будівництва.
На перший погляд, коридори цього будинку заплутують відвідувача. Проте вони мають не лише практичне значення, заначив священник: «Ці коридори тут для того, щоб був внутрішній простір, тому що люди ж ціле життя нікуди не виходили. Мусили бути якісь переходи». Коридори й галереї з’єднували приміщення повсякденного вжитку з келіями і виводили до монастирської каплиці. Подібна мета була і в дворика в центрі монастиря. «Сестри, властиві кармелітки, нікуди не виходили ціле життя. Був потрібен простір, щоб подивитися на небо», – зазначив о. Ігор.
Так зараз виглядає внутрішній дворик, у центрі якого була монастирська криниця
Після ремонту дворик накрили скляним куполом; центр дворика тепер закритий, проте саме тут була колись монастирська криниця, за радянських часів – фонтан. «Як бачимо, будівничі мусили власне вписати керницю в архітектуру чи знайти воду в монастирі, щоб не довелося носити воду десь здалека», – підкреслив священник.
Окрім того, з внутрішнього дворика можна спуститися у великі приміщення під храмом. Колись їх використовували як склад та підвал. Натомість у радянські часи, як згадували колишні працівники держустанови, що діяла тут, у цих приміщеннях відбувалися розгульні та непристойні вечірки, що оскверняли храм.
Вхід до підвалу під храмом Стрітення
Каплиця Розена
Каплиця монастиря – один з найвідоміших об’єктів будинку на Винниченка, 30 завдяки розписам відомого польського майстра сакрального живопису Яна Генрика Розена, створеними у ХХ столітті. Проте і до того вона була справжнім серцем чернечої обителі й відігравала у ній ключову роль.
«Каплиця була центральним місцем монастиря в тому сенсі, що сестри нікуди не виходили. Храм Стрітення був поруч, але вони також до храму не заходили. У стіні, що прилягає до храму, мабуть, була решітка чи ставні, які на час Меси відкривалися, і вони брали участь у святій месі і приходили туди до причастя. Тут сестри молилися на бревіарію – часосолову, і приймали Таїнства», – зазначив о. Ігор.
Розписи каплиці Ян Генрик Розен здійснив для духовної семінарії, що в той час діяла в цьому приміщенні. Знамениті фрески вражають незвичним підходом автора, що переосмислив Святі Тайни, зобразивши їх через постаті святих. «Це показує високий рівень малювання Розена, а також його розуміння католицизму. Адже тут формувалися майбутні священники. Тут немає нічого випадкового, і це добре показує богословське значення латинського священства і взагалі людської природи», – зауважив священник.
Після приходу радянської влади каплицю використовували як звичайну робочу кімнату або ж актовий зал. У центральну фреску залишилися вбиті штирі, на яких ймовірно вішали плакати чи лозунги. Втім, розписи каплиці чудом збереглися. З них усіх замалювали тільки зображений на стелі Єрусалимський хрест, натомість решту зображень, хоч і були пошкоджені, залишили, а у 1974-1975 тут навіть провели косметичний ремонт.
З внутрішнього устрою каплиці не залишилося вівтарної частини, а також амвону, проте збереглися оригінальні дерев’яні панелі на стінах і загалом це приміщення пережило ХХ століття у майже незміненому вигляді.
Окрім каплиці, зазначив священник, десь між зовнішньою клявзурою і перегородкою між частинами монастиря мало би бути приміщення для сповіді або розмовниця. Ймовірно, воно теж було поділене решіткою та завісою, аби зберегти анонімність особи, що сповідається. Цікаво, що деякі монастирі кармеліток до сьогодні користуються стародавніми практиками ще від засновниці, святої Терези з Авілю, тому деякі сестри під час сповіді досі покривають обличчя спеціальною вуаллю.
Келії монахинь і семінарійні класи
Другий поверх монастиря складається із ряду приміщень, що ймовірно були келіями сестер кармеліток, а пізніше – кімнатами або навчальними аудиторіями семінаристів. Особливо вражає одна із келій, оздоблена багатими розписами. Більшість із них датовані XIX століттям, виконані вже за часів Австро-Угорщини. Попри них також збереглися давніші фрески, що сягають, власне, часу будівництва монастиря.
«Чи західним монастирям було це притаманно? Звісно, що так. Наприклад, таким знаним розписами в монаших келіях є домініканський монастир святого Марка у Флоренції. Там знаний художник і монах Фра Анджеліко в келіях братів поміщав узагалі всі таємниці Розарію. Це було такою традицією – навіть самі монахи розписували стіни для власного вжитку, для молитви і контемпляції, споглядання, а також щоб трохи, мабуть, прикрасити. Ось у цих келіях сестри проводили ціле своє життя – вони тут і жили, і працювали», – розповів о. Ігор.
Розписи у келії львівського монастиря вказували на певну її репрезентативну функцію. «Немає жодного підтвердження, але келія з такими розписами – це була, можливо, келія настоятельки чи якоїсь сестри, яка, наприклад, десь окремо мала ліжко і клячник, хрест, а в цьому приміщенні приймала сестер, що приходили по якісь дозволи, покуту тощо», – зазначив священник. Цікаво, що ніхто з-поза меж монастиря не бував у цих кімнатах. Навіть єпископ чи вищий настоятель, що відвідували монастир, зустрічалися зі сестрами у зовнішніх приміщеннях, а до клявзури міг увійти хіба Папа. Зараз такі знахідки мають колосальне значення для осмислення культурного спадку міста. «Ці місця знайшли, їх можна побачити, щоб дійсно зрозуміти, який ми тут скарб у Львові маємо, що дійсно латинська цивілізація зайшла аж сюди, аж так далеко», – підкреслив о. Ігор.
Віднайдену фреску реставратори поширили як трафарет
Приміщення на другому поверсі монастиря – це більші й менші кімнати, що слугували помешканням для сестер, а згодом, ймовірно, навчальними аудиторіями для семінаристів. В одній із більших зал збереглися розписи різних періодів – не лише давніші фрески, а й радянське зображення, яке реставратори залишили, аби можна було простежити реальну історію цього будинку.
Ця кімната, до речі, могла бути і спільною спальнею сестер. «Був такий період, що і монахи, і монахині в своїх монастирях жили в спільних дорміторіях, мали ліжко коло ліжка. А келії могли мати або настоятелі, або хтось, хто переписував книги чи працював науково. Це вже пізніше, якщо не було багато покликань, то монастирі будувалися з окремими келіями. Але такі загальні приміщення теж були», – розповів о. Ігор. Він також зазначив, що реставратори зберегли місце, де був перехід до храму, яким, очевидно, користувалися зовнішні сестри. Це вказує на ймовірність, що вони проживали саме в цих кімнатах.
Теперішнє життя у монастирських стінах
«Домініканці прийшли до Львова в 2010 році. Ми служили в храмі Стрітення, а каплиця і всі ці приміщення використовували для душпастирських зустрічей», – розповів о. Ігор Ґнюс. В 2019 році відбувся конфлікт із тодішньою греко-католицькою громадою храму Стрітення, в результаті якої монахи втратили можливість молитися в церкві. Тому в каплиці Розена домініканці почали служити Месу, а інші приміщення використовувати для душпастирських потреб.
Процес реставрації будинку пов’язаний із Програмою Транскордонного Співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020. Завдяки гранту ЄС частину будівлі відновили та осучаснили. Згідно з умовами Програми, будинок протягом п’яти років має служити місту в рамках співпраці Центру промоції польської культури у Львові та Українського Дому у Перемишлі.
Яка доля будівлі опісля – покаже час, зауважив о. Ігор. Він зазначив, що каплиця Розена потребує професійної реставрації, адже стан фресок погіршився і виникли проблеми з вентиляцією приміщення. Втім над відновою унікальної каплиці працюватиме Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка», тож у майбутньому вона може бути цілком відреставрована і відновлена у автентичному вигляді.
Отець Ігор поділився, що це одна із його мрій – повернути цьому приміщенню первісний вигляд семінарійної каплиці Матері Божої Неустанної Помочі, відновити вівтарну частину, підлогу, лави і побачити її такою, як бачив сам Розен. Це буде ще одним кроком, аби колишній монастир кармеліток знову виконував своє призначення як особливе духовне місце для львів’ян.
* Клявзура (лат. – clausura, claustra) – у монастирі – частина приміщення, призначена виключно для перебування монахів чи монахинь (клявзура матеріальна).
Автор: Марія Цьомик
Фото автора
Головне фото: отець Ігор Ґнюс OP. Фото: Андрій Толстой
Повязані записи
