Студент Роман Медвідь: “Студентське капеланство вчить бути Людиною”

 Пари, модулі, курсові – виявляється все це не може стати на заваді людині, яка відчула красу і силу молитви. Щодня – настільки часто студент Львівської Політехніки Роман Медвідь буває на Божественній Літургії. Цьому передували роки духовної кризи, іноді депресій, сумнівів.  “-Я скажу вам чесно, коли я проходив через студентське містечко, то бачив, що там є церква, але я навіть ніколи туди не заходив”, – зізнався Роман. Втім Центр Студентського Капеланства ЛА УГКЦ і особисто о. Юрко Остапюк зламали стереотипи і по-новому відкрили багатогранний світ віри. Коли не про формальність і обмеження, а про любов до людей, добрі справи і спільноту, до якої завжди хочеться повертатися. Про це  і говоримо у Міжнародний День Студента. 

  • Як довго тривала Ваша духовна криза? І з чого вона почалася?
  • Я практично з маленьких літ,навіть  ще з “пелюшкового віку” бував у храмі. Коли ще не вмів ходити, то мама привозила на візочку. Потім у 3 класі був вівтарником, у 5 класі почав дякувати. Але уже у старшому віці у мене виник конфлікт з настоятелем нашого сільського храму. І з того моменту почалася глибока духовна криза. Я став ходити до храму за інерцією. У  той період, не розважав над євангельськими текстами, не відчував цього святкування Божественної Літургії, і ця духовна криза тривала у мене до знайомства з отцем Юрком. Це було від 7 класу до 2 курсу. На а перший курс був для мене депресивним. Як на мене, це найважчий етап для студента, а особливо перший семестр, коли надзвичайно багато завдань. Я скажу вам чесно, коли проходив через студентське містечко, то бачив, що там є церква, але я навіть ніколи туди не заходив. Було не настільки ліньки, як страшно. Через гіркий досвід спілкування з духовенством. Тільки пізніше, коли я вже спілкувався з іншими отцями, зрозумів, що не потрібно всіх рівняти під один щабель.

-Отже, саме студентські капелани допомогли подолати духовну кризу?

– Чим мене зацікавив саме Центр Студентського капеланства, це невимушеним спілкуванням. Наш курс потрапив на дуже складну експериментальну навчальну програму, її необхідно виконати і поза навчанням, часу залишається дуже мало. Але він завжди знайдеться для капеланства. І це спілкування  у спільнотовому колі почало потроху розтоплювати цей лід мого серця, який був від 7 класу. Спочатку на 1 градус “потепліло”, потім другий, третій. І так поступово оцей лід розставав і я ставав відкритішим і до самого себе і до людей довкола.

 

-Після розмов настав момент,коли і храм відчинив для Вас свої двері?

-Так, особливо,коли я дізнався, що у Студентському храмі священномученика Олексія Зарицького є отці, які себе не ідеалізують, у яких є реальне минуле, які дуже просто розповідають, як вони дійшли до свого священства. Коли студентський капелан каже, що у нього були такі самі проблеми, виклики, як  у тебе сьогодні, то це дає певний інструмент до вирішення труднощів. 

-Чому для Вас, як для молодої людини, важлива участь у Божественній Літургії?

-Якщо брати будь-які види молитов, то для мене Божественна Літургія  – це щось найсокровенніше. Якщо у мене є можливість, то я зазвичай перед св.Літургією прочитую уривок Євангелія на цей день, щоб бути підготовленим до того, про що йтиметься у сьогоднішній проповіді. І для мене дуже важливо мати молитовник із текстом Літургії. Бо якщо я стою просто без молитовника, то можу не зовсім належно приділити увагу певним реченням, нюансам. А якщо навіть не під час Богослужіння розгорнути молитовник, і прочитати хоча б кілька оцих намірень “Господи, помилуй”, то ти просто відкриваєш дуже-дуже велику базу і велику цінність. Коли з оцими подіями на Сході,почалася війна, я на той момент ще не був настільки воцерковленим, і через це  практично пропускав рядки “У мирі Господеві помолімся”, я думав: “Ну і кому той мир потрібен?, навіщо його згадувати?”.А на сьогодні, для мене кожне це прохання, коли ми молимося “Господи,помилуй”, і коли отець благословляє “Мир усім”, оці слова просто заставляють мене задуматися, як я можу дарувати мир усім людям, як я можу чимось допомогти у розвязанні конфлікту на Сході. У міру своїх можливостей читати молитовник і над ним розважати.

-Як часто Ви буваєте на Божественній Літургії?

-Тепер мабуть щоденно. Якщо я  не у Студентському храмі, то я тоді стараюся піти у Гарнізонний. Тим більше я живу неподалік, тому мені навіть по дорозі йти. Якщо я йду ввечері і бачу, що на 18-ту , ще встигаю на Богослужіння, то стараюся пришвидшитися, аби встигнути до початку. І таким чином я майже щоденно є на Службі Божій.

-А чи думали Ви, наприклад, про покликання до богопосвяченого життя? І що робите, для того, щоб покликання загалом розпізнати?

-Коли я був маленьким і ще навіть не ходив до школи, то казав, що я буду священиком. І це виявилося у тому, що  коли нікого не було вдома, то порізав нову штору, щоб зробити такий імпровізований фелон. Я досі згадую, як мене тоді сварили. Але згодом його вдалося використати у вертепі. Я грав Царя і відразу була накидка (сміється). Можна сказати, з перспективою порізав штору. Але коли це сталося було не зовсім солодко. Втім після духовної кризи, яка зі мною сталася, я думав про те, що ноги моєї не буде у семінарії. А сьогодні, думаю, що насамперед покликання – це бути людиною. У нас і літній табір на капеланстві під таким гаслом проходив. Це настанова Блаженнішого Любомира, який казав, що найбільше мистецтво і найбільше досягнення життя, яке проживає людина, це залишитися і бути людиною. І те, чого мене насамперед вчить Студентське Капеланство – це бути людиною.

  •  Тепер навіть якісь непорозуміння і конфлікти сприймаю інакше. Згадуються слова одного отця, який радить стати на місце іншої людини,постаратися її зрозуміти. І це є основним меседжем для мене.  Я дуже великого значення надаю невимушеності у спілкуванні і справжності. Бути людиною – це насамперед бути справжнім, показати своє справжнє “Я”. І у Студентському капеланстві – це нереально бути награним. Але щодо покликання, зараз я вагаюся, щодо свого майбутнього. Тому ввечері, намагаюся з роздумами і щирим серцем відмовити “Царю, Небесний”, намагаюся почути цей голос Святого Духа, який, сподіваюся,підкаже життєвий шлях.

-Що Вам дає духовне життя, як молодій людині? Спільнота, спілкування, а що ще?

-Я захоплююся вмінням отців-капеланів знайти підхід до студента. Адже зараз студенти є дуже різні. І ці зустрічі, які практично є щосереди, які допомагають організовувати брати семінаристи у гуртожитках львівських вишів. Там де є Студентське Капеланство, там є і зустрічі. Плюс “СтудДень” щочетверга, який відбувається на вул. Міцкевича. Там розважають над дуже нестандартними темами. Наприклад, я собі не уявляв до того, що отець може говорити про секс. Про перше кохання, як його пережити, як не розчаруватися, як далі шукати оту свою половинку.  А це все вчать у Центрі Студентського капеланства. І він насправді дає знання. Ділиться саме цим досвідом, як сучасній молоді знайти вирішення під час якихось проблем і викликів. Мені згадується у вівторок ми з о. Юрком говорили про те, як допомогти людині, яка пережила згвалтування. Ми розважали над насильством. Ніколи не думав, що воно буває різних видів.Фізичне, моральне, психологічне. Дай Бог, щоб нам не довелося когось рятувати після цієї спроби згвалтування, але все ж таки, досить часто можна почути у новинах, що та чи інша особа є згвалтована. І як підставити “плече допомоги” цій людині. Насправді це є дуже важливі знання про які ми практично ніде не можемо дізнатися. Або духовні бесіди з капеланом “Кава з капеланом”: розважаються дуже актуальні теми. Думаю, якби теми були нецікаві, на них би не приходили. Наші капелани сучасні, і ми також обговорюємо кіноновинки. Коли ми роздумували над насильством, ми подивилися фільм “Велика маленька брехня” і немов це вже давній фільм. Але ж скоро буде новий сезон. І як тільки буде новий,ми його відразу проаналізуємо. Тобто наші капелани живуть у ногу з часом. І великий їм респект особисто мабуть від кожного студента, який буває на зустрічах з ними.

-Ви сказали,що на початку студенства трохи “боялися” зайти у храм. Як молодій людині цей страх перебороти? Ваш рецепт.

-Для мене віра – це не питання моди. Чому я це кажу?  Іноді буває, що молоді люди проходять повз храм і не хрестяться.  Коли я проходжу біля святині, то щоразу хрестячись, згадую, що за мене Хтось постраждав, щоб відкупити мої гріхи, щоб мені після смерті було добре жити, щоб я мав шанс заслужити Небесне Царство. І часто особливо, коли пари у “Львівській політехніці” завершилися, можна побачити, що біля храму перехрестяться лиш одиниці. Як це побороти я не знаю. Треба знайти такий момент, навіть життєве випробування, невдача, або навпаки щастя, коли після здачі тяжкого курсача, над яким ти сидів кілька ночей, бо він тобі “не йшов”і ти приходиш у Центр Студентського Капеланства і кажеш: “Ура! я здав той немислимий і  невиносимий курсач”. І всі такі: “Респект,чувак, я у тебе вірив!”. І оці життєві випробування, можливо невдачі і радості можуть стати тією миттю слушною, щоб зайти до храму. Просто навіть прийти і подивитися, що там є, познайомитися з іконами, і поцікавитися яким саме чином ці святі на іконах довели свою святість.