Впродовж кількох тижнів наш новинний простір поглинули передвиборчі дискусії, проте деякі інформаційні повідомлення, на жаль, залишились на маргінесі. А ці повідомлення для мене особисто виявились тривожними «дзвіночками», значно вартнішими для роздумів та аналізу, ніж виборчі баталії, які за своєю суттю є скороминущим явищем. Події, над якими будемо рефлексувати у тексті, стосуються сусідньої Польщі, яка зазвичай для українців була прикладом духовного моноліту. Будемо міркувати про протестні акції стосовно абортів та про нову «Церкву Здорового Тіла».
У Польщі, як і у багатьох державах Європи, почався новий виток пандемії коронавірусу. Тому уряд вжив запобіжні заходи – обов’язкове носіння масок та закриття всіх громадських закладів, у тому числі спортзалів, фітнес-клубів. Відчиненими залишились лише храми. І от всередині жовтня в одному із спортзалів Кракова заявили, що у їхньому приміщенні буде створена «Церква Здорового Тіла», а відвідини спортзалу можна називати релігійними зустрічами. Дирекція фітнес-залу «Атлантік Спортс» пояснила це рішення не як «цілковитим абсурдом», а кризовим рішенням для втримання бізнесу, який потерпів впродовж пандемії. За два тижні після цього випадку у Польщі приймають рішення про заборону аборту. Аборт дозволяється лише у випадках зґвалтування, інцесту чи коли вагітність загрожує життю матері. Неможливими є аборти для тих батьків, які діагностували у своєї майбутньої дитини ще у лоні матері патологічні відхилення. На вулиці столиці та центрів воєводств вийшли протестувальниці, які закликають державу дати право розпоряджатися їм життям своєї дитини.
Коли я міркувала над цими подіями, то у пам’яті пригадалися інші випадки, які траплялися у Європі кілька років тому, а саме у Голландії, де старовинний храм облаштували під житловий будинок, чи селищем у Німеччині, де місцеві жителі зруйнували старезний костел задля звільнення території під новий будівельний комплекс. Якщо аналізувати перший факт, то замислюєшся над тим, що у світі дедалі більше відбуваються процеси десакралізації, а секуляризм набирає обертів. Ми залишаємо ці процеси лише для захисту чергових дисертацій чи написання наукових публікацій, однак не беремо до уваги, що коріння секуляризації глибоко ввійшло у ментальне світобачення європейців. На жаль, ми бачимо храм тільки як споруду, яку можна знищити, реконструювати, створити у спортзалі чи магазині, натомість не розуміємо самої глибини поняття: храм – це більше, ніж будівля, це простір молитов, діалогів, прохань, Божої Любові. У таких випадках пригадую собі твір українського письменника Олеся Гончара «Собор», у якому чітко представлена картина,що відбувається із суспільством, коли їхнє поняття храму зводиться лише до споруди. Мені у цей момент зринули у пам’яті фрагменти української історії XVI-XVII століття: набіги татарів, селяни масово біжать у храм, зачиняються у ньому, беруть у руки ікони. Так вони цілковито покладають надію на Бога, на Його захист. Однозначно, вони розуміють, що це їх не врятує від смерті, проте вони так чинять тому, що для них храм – це більше, ніж будівля. Люди XVII століття не мали в кишені нових смартфонів, не спілкувалися у скайпі, не готували обіду у мультиварці, однак вони ставили ікони на чільному місці у домі, вчили дітей хреститися і знімати шапку біля воріт храму.
Без сумніву, я можу зрозуміти представників бізнесу, яких зачепила коронакриза. Для багатьох розвинених країн, де економічний рівень забезпечення громадян є більш, ніж стабільним, пандемія стала холодним шоковим душем, однак економічні явища – це те, що можна скоригувати – покращити чи погіршити, удосконалити чи ні, важливо, щоб були відчиненими храми і «збережені собори душ», які зможуть перебороти навіть найбільші фінансові провали.
Протести щодо абортів у Польші пригадали ідентичну українську ситуацію приблизно десять років тому, коли Глави Церков звернулися до Верховної Ради із проханням заборонити аборти на конституційному рівні. Тоді чимала кількість жінок вийшла на протести із закликами: «Моє тіло – моє діло». Чимало протестувальниць на журналістські камери пояснювали таке рішення приниженням прав і свобод, адже людина має сама обирати для себе жити чи ні, як і батьки, що вирішують народити малюка чи не народити.
Гадаю, що як в першому, так і у другому випадку корінь проблеми дещо однаковий – духовні сенси, яким ми у нашому інформаційному просторі задаємо другорядні ролі, мовляв, важливіше говорити про вплив пандемії на економічний сектор, аніж розмірковувати над цінністю людського життя, над важливістю присутності компонента духовності у житті сучасної людини. У медіа ці теми не принесуть бажаного рейтингу, а пересічного громадянина не нагодують. Тому тема секуляризму для нас залишається на маргінесах, а виявляється, що сигнали доволі тривожні, навіть у такому монолітному релігійному суспільстві, як у Польщі. Церква глобально дедалі більше втрачає свій авторитет, а духовні цінності залишаються не у тренді.
«Церква чи спортзал?» – це питання не просто побутового виміру, а глибокої, на мій погляд, духовної сутності. Це вибір між сакральним і щоденним, вічним і суєтним, між возвеличенням і приниженням людського життя. Що ми виберемо завтра?
Юліана Лавриш
Повязані записи
