«Милосердя змінює світ». Ця візія, яку мав Митрополит Андрей Шептицький при створенні Шпиталю у Львові, реалізовується і сьогодні. Зараз народна лічниця надає безкоштовну медичну допомогу для військових, а незабаром відкриє Центр психічного здоров’я для реабілітації постраждалих в зоні АТО і жертв насильства. Про соціальне служіння Церкви, духовний супровід пацієнтів та нові проекти шпиталю для реабілітації військових для “Духовної величі Львова” розповідає адміністратор Благодійної установи «Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького» о. Андрій Логін.
– Отче Андрію, Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького – це приклад соціального служіння Церкви чи відповідь на потреби вірних?
– Шпиталь – це приклад медико-соціального служіння, бо він створений як установа, яка надає медичну опіку, і це є ключовим фактором. Але, безперечно, я цілком згідний, що медичний аспект пов’язаний з соціальним. Якщо людина починає хворіти, її соціальний статус різко погіршується. Бо це питання працездатності, утримування сім’ї, можливості розвиватися в соціумі.
Звісно, шпиталь – це хороший приклад того, як Церква може у медико-соціальному служінні бути корисною для суспільства. Але йдеться, радше, не про намагання бути прикладом, а про намагання дбати про людей, які потребують реальної допомоги у реальних викликах.
Митрополит Андрей, коли створював цю установу і підтримував її діяльність, поруч з глобальними масштабними проблемами, бачив перед собою конкретну людину з конкретними проблемами. Тому намагався у викликах і труднощах людей надавати справжню опіку. Йдеться не про амбіції бути прикладом, а про покликання служити людям в їхніх потребах.
– Відомо, що приймаєте людей «без різниці віросповідання і народності». Чи звертаються до вас іноземці і люди іншої конфесійної і релігійної приналежності?
– Цитата, яку ви наводите, це справді візія, яка була при створенні Шпиталю: люди, які сюди приходитимуть, можуть бути людьми різних конфесій, різних національностей. На початку ХХ століття конфесійна і національна приналежність – це були актуальні питання. Думаю, що Митрополит, коли мав на увазі отаке беззастережне відкриття на кожну потребуючу людину, давав імпульс до переосмислення різних поділів і обмежень, які існували в суспільстві.
Повертаючись до сьогодення, звичайно, двері шпиталю відчинені для людей усіх конфесій і національних приналежностей. Ми не запитуємо нікого, до якої конфесії належить. Кожна людина, яка приходить з потребою, може отримати ту підтримку, яку в стані надати шпиталь як інституція. Щодо іноземців, пригадую, як у перші тижні мого служіння у шпиталі до мене в кабінет зайшли дві жінки, які дуже погано розмовляли навіть російською мовою. Вони були з Казахстану. Можу припустити, що ці жінки були і іншого віросповідання. Власне, був приємно вражений, коли через деякий час знову побачив їх у коридорі шпиталю.
– Спектр медико-соціальних послуг шпиталю орієнтований на надання допомоги з огляду на найактуальніші проблеми. Тож які послуги зараз найбільш затребувані львів’янами?
– Наш заклад має розподіл на паліативне відділення і лікувально-діагностичне відділення. Це дві структури, які надають різні види послуг. В паліативному відділенні перебувають люди, які є невиліковно хворими. Їхня хвороба часто пов’язана з проявами супутніх захворювань, які створюють сильний біль і на рівні фізичному (дискомфорт, відчуття безпорадності), і на рівні духовному. Це виклик для людини – бути безпорадною. Тому допомога, яку ми надаємо в паліативному відділенні, сьогодні є надзвичайно актуальною. Є чимало людей, які потребують цілодобового нагляду і догляду.
– Як працівники шпиталю намагаються полегшити страждання важкохворих людей?
– Паліативне відділення – це велика допомога шпиталю для багатьох родин. Адже не раз нам доводиться приймати пацієнта, який є дуже виснажений. А його рідні ще більше виснажені. По-перше, родина не має такої витривалості психологічної, щоби цілодобово впродовж багатьох місяців, років, доглядати лежачу людину. Це виснажливий момент також і в психологічному плані. По-друге, людям часто бракує певних знань по догляду за лежачими людьми. Відповідно, з’являється дуже багато проблем, тому людина потребує спеціального догляду. І коли у стіни шпиталю потрапляє пацієнт, для родини це не просто психологічне, емоційне полегшення, що вже немає обов’язку чи тягаря, а це відчуття внутрішнього задоволення і радості, що їхня близька людина тепер є в добрих руках, під належною опікою, за нею доглядають медично якісно, ставляться з увагою і любов’ю, терпеливістю.
Щодо лікувально-діагностичного відділення, також є великий спектр послуг. Ми помічаємо, що до нас часто приїжджають люди з-за меж Львова. Це пов’язано з різними викликами, можливо, з тим, що шпиталь відносно близько розміщений біля залізничного вокзалу. До речі, в історичних хроніках записано, що це місце біля церкви св. Юра вибрали не випадково, а для того, щоб було зручно добиратись сюди усім потребуючим з околиць Львова.
Ми намагаємося залишатися у фінансовому плані доступними для людей. Це не комерційна структура, яка заробляє гроші, це структура, яка надає необхідну медичну опіку. Часто люди, які звертаються сюди, можуть зекономити значні кошти.
– Які проекти реалізовуєте на базі народної лічниці?
– У стінах шпиталю існує співпраця з «Карітасом». «Карітас Україна» реалізовує тут проект «Домашня опіка». Люди одинокі, які не можуть собі давати раду, перебувають під опікою працівників цього проекту, які відвідують їх вдома, надають необхідну і медичну, і організаційну опіку. Це також великий внесок у соціальне служіння для Львова.
Сьогодні ми розпочинаємо реалізовувати новий задум у стінах шпиталю – це опіка над військовими, їхніми родинами, родинами загиблих, постраждалими на Майдані. Причому, ми бачимо цю опіку в таких вимірах, що опікуємось на рівні фізичному (потреба в обстеженнях, прийнятті ін’єкцій) і робимо великий акцент на духовно-психологічну працю з такими людьми. Бо їхні рани часто є внутрішніми, і справитися з цим самостійно є вкрай важко. Тому, думаю, що така всестороння опіка Церкви над тими людьми, які ризикують своїм життям на Сході нашої країни, захищаючи спокій держави, потрібна. Радію, що разом з Фундацією Духовного Відродження нам вдалося започаткувати цей проект. Сподіваємося, що проект буде корисним і ми знайдемо відгук серед військових, їхніх родин.
– Знаю, що незабаром плануєте відкрити Центр психічного здоров’я. Що це за інституція, хто буде її фахівцями? Для кого цей Центр буде призначений?
– Центр психічного здоров’я – це пілотний проект, бо модель, яку ми взяли за основу для праці в Центрі, базується на досвіді, який нам вдалося перейняти з Америки, де за таким специфічним принципом працюють в реабілітації, насамперед, військових, а також жертв насильства і подібних важких випадків. В Центрі працюватимуть 4 фахівці: психіатр, психолог, соціальний працівник і священик. Зараз готуємо Центр належно організаційно, узгоджуємо його діяльність з усім колективом. З березня Центр офіційно відкриємо для прийому тих, хто потребує.
– Отче, як будете боротися з посттравматичним стресовим розладом у пацієнтів, які постраждали під час Революції Гідності і проведення АТО?
– Центр, насамперед, створений під актуальну проблему: сьогодні чимало військових переживає посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це не просто психологічне навантаження, це психотравма, з якою людина самостійно справитися не може. Оскільки Україна не мала в новітній час масштабних катастроф, катаклізмів, а сьогодні існує велика кількість потребуючих фахової допомоги для подолання ПТСР, тому ми, насамперед, працюємо для конкретних цільових груп: військові, родичі загиблих, постраждалі на Майдані. Але в перспективі ми цілком відкриті до того, щоб надавати в цьому Центрі опіку людям з іншими психологічними проблемами. Поки що хочемо почати з чогось одного, конкретного, що є зараз найбільшою проблемою в нашому суспільстві, на яку ми повинні зреагувати.
– Чи можуть військові звертатися до вас за реабілітаційним обладнанням на тимчасове користування?
– Сьогодні звернень щодо реабілітаційного обладнання побільшало, люди звертаються. Очевидно, це дуже практично, коли людина потребує милиці або інше реабілітаційне обладнання. Розуміючи, що це потрібно короткочасно, людина не витрачає великі кошти на купівлю, але може користуватися нашим на певний термін. Це дуже зручно і доступно.
– Яким є духовний супровід пацієнтів Шпиталю?
– У стінах шпиталю є медичні капелани, які опікуються духовно. Щоденно служиться Свята Літургія. Всі пацієнти, які приходять у паліативне відділення шпиталю, можуть за бажанням прийняти святу Тайну Сповіді, Святого Причастя. Іноді трапляється, що люди просять про хрещення. Думаю, що через паліативне відділення шпиталь здійснює велику місію. Адже за конкретною однією хворою людиною, яка потрапляє сюди, стоїть багато інших людей, які часто сильно потерпали від хвороби близької людини. Не тому, що вони не хотіли опікуватись нею, а тому, що не було хороших передумов для належної опіки вдома.
Організаційно духовний супровід найкраще можна реалізовувати в паліативному відділенні, коли люди перебувають постійно на одному місці, з ними є добрі можливості контакту і супроводу. Звичайно, в лікувально-діагностичному відділенні ситуація інша. В стінах нашого шпиталю є певна особливість: капелан турбується не тільки про пацієнтів як таких, але в нас є також відведений час на літургійну молитву, куди приходять всі пацієнти і той персонал, який має можливість 45 хв. побути на Літургії. Ми бачимо, що багато працівників справді з цього користає.
Інша річ, що для лікувально-діагностичного відділення, де є черги, наплив пацієнтів, і немає можливості на тривалий час покинути робоче місце, ми запровадили такий формат молитви, який називаємо «5 хвилин для Бога». О 13.00 год. працівники лікувально-діагностичного відділення зачиняють двері свого кабінету, вивішують табличку з написом: «Шановні пацієнти. До 13.10 год. всі працівники лікувально-діагностичного відділення перебувають на молитві за працівників і пацієнтів шпиталю в каплиці. Просимо про розуміння». Отже, у нас є формат спільної молитви. І ми його, справді, свідомо плекаємо, тому що розуміємо, що наше служіння тут повинно мати своє натхнення на духовному рівні. І це натхнення приходить власне через спілкування з Богом, який є джерелом усілякого милосердя. Тому ми стараємося для всіх працівників дати можливість молитви. Комусь випадає можливість літургійної молитви, комусь – коротенької молитви. Але кожному це доступно.
– Серед персоналу Шпиталю є багато монахинь. Як це позначається на ставленні до пацієнтів?
– Звісно, присутність монахинь в цьому шпиталі надає особливу атмосферу для всього робочого колективу і для тих людей, які звертаються сюди як пацієнти, і для їхніх рідних. Адже сестри-монахині, маючи медичну освіту, своє служіння як фахівці-медики базують на духовному покликанні – служити Богові через діла милосердя для ближніх. Власне, Сестри Милосердя Св. Вікентія – це сестри, яких запросив до праці в Україні Митрополит Андрей Шептицький, коли створював цей шпиталь. Від того часу Згромадження Св. Вікентія постійно діє. Навіть в часи комунізму, коли все, що пов’язане з Церквою, було заборонене, монахині, хоча змушені були одягнути на себе цивільний одяг, працювали в стінах шпиталю. З певних свідчень я бачу, що навіть в таких важких умовах переслідування Церкви, строгого контролю за монахинями звичайної міської державної лікарні, вони, все ж, робили чимало того, що людям пригадувало про Бога. Їхні поведінка, слова, допомога завжди вирізнялися і в певний спосіб допомагали людям також пригадати про те, що усіляке милосердя походить від Бога. Багато людей в часи атеїзму і переслідування Церкви тут збагачувалися духовно, поруч з тим, що отримували бажане оздоровлення на рівні фізичному.
Тут працюють люди, які мають добре серце. Я спостерігаю за працівниками і розумію, що тут є багато людей, які, як фахівці, могли би себе реалізовувати в комерційних структурах. Але ці люди працюють тут, не заробляють великих грошей, які б могли заробити, зате здійснюють корисну працю. Буває, що люди здалеку свідомо їдуть до цих фахівців. І це, насправді, надихає до того, щоби в цьому шпиталі і надалі розвивати осередок тих людей, які свідомо хочуть робити добро, чинити діла милосердя, використовуючи свої знання, таланти і вміння.
– Які програми маєте для соціально незахищених категорій?
– Станом на сьогодні, окрім опіки вдома, ми не маємо якоїсь більшої програми для соціально незахищених людей. На це є причина. Багато років шпиталем опікувався «Карітас-Україна» – частина великої міжнародної мережі, яка займається соціальним служінням. Очевидно, в той час для такої міжнародної структури створювати цільові соціальні програми з фінансової сторони було значно легше. Зараз шпиталь є переданий під управління Курії Львівської митрополії УГКЦ. Фактично, сьогодні шпиталь знаходиться на самозабезпеченні. Тобто, праця нашого колективу повинна сьогодні давати можливість оплачувати комунальні послуги, закупляти витратні матеріали, які є надзвичайно коштовними, виплачувати заробітну плату працівникам і, поруч з тим, знаходити ресурс для віднови самого будинку. Ми не маємо великих донорів, але поруч з тим бачимо, як через заступництво Митрополита Андрея Господь посилає на нашу життєву дорогу добрих людей.
Нещодавно нам вдалося відновити обладнання в лабораторії, яке вже було застарілим і не відповідало сучасним стандартам. Ми завжди знаходимо можливість хоча б окремим особам допомагати безкоштовно. Це не є велика кількість людей, бо ми просто фінансово не спроможні це робити. Але ми надіємося, що, власне, в такий час, час і духовного пробудження, і переосмислення підходу до життя, до взаємин зі співгромадянами, ми вийдемо на певний рівень співпраці з громадою Львова, з окремими особами, які можуть фінансово докластися до нових проектів. Сподіваюся, це дасть новий імпульс, поштовх до того, щоб шпиталь ставав ще більш ефективним в допомозі незахищеним особам.
Марта Еліяшевська
Фото: сайт Шпиталю ім. Митрополита Андрея Шептицього
Повязані записи
