Спираючись на думки пана Максима, спробую роздумати над висловом пані Оксани Покальчук.
Особисто для мене ключовими словами, котрі найкраще ілюструють зміст, який авторка вклала у сказане, є словосполучення: «…агресивний, активний і безапеляційний наступ абсолютно всіх релігійних конфесій на ті рішення, які приймаються у Верховній Раді». Зокрема, як ілюстрацію «наступу» пані Оксана згадує критику ВРЦіРО «Стамбульської конвенції», пропозицію читати перед засіданням Ради молитву «Отче наш» та пропозицію Раді законодавчо заборонити аборти.
Пані Покальчук називає всі ці пропозиції «агресивним наступом» Церков на ВР, а також між рядками читається (хай дарує мені авторка, якщо я помиляюсь) звинувачення Церков у втручанні в справи держави, а отже, фактично, порушення Конституції, зокрема її 35 статті. Справді там мова йде про те, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Що ж на практиці означає це «відокремлення»? Про це поговоримо і висловимо свою думку нижче. Очевидно, що авторка і її однодумці мають на увазі те, що при винесенні рішень органами державної влади, зокрема Верховною Радою, думка Церков у жодному вигляді враховуватись не може, адже вони «відокремлені».
Але є одне «але». Чим же є Церква? З точки зору християнського богослов’я – Церква є Містичним Тілом Христовим, Церквою є всі вірні (думаю, що богослов’я інших конфесій сповідує дуже схожу думку). Тобто, кожен із вірних, який і є «цеглинкою», котра будує Церкву, є одночасно громадянином України, а, отже, апріорі має ті самі права, що й інші громадяни, навіть ті, які є правозахисниками. Це означає, що християнин, котрий в житті керується Святим Письмом і наукою Церкви, має право вільно висловлювати свої думки, зокрема якщо вони випливають із його релігійних переконань. Таке право забезпечує йому:
А) Конституція України: Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Б) Закон України про свободу совісті та релігійні організації. Спеціально для шановних правозахисників хочу процитувати Статтю 4 цього Закону:
Стаття 4. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії
Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.
Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
У законі сказано про політичне життя. У Конституції наголошується, що кожен громадянин має право вільно висловлювати свою думку. Панове правозахисники намагаються заткнути рота Церквам і РО в питаннях, котрі їм особисто невигідні і про які ми згадували вище. Такі намагання дуже нагадують мені латинську приказку: Summum ius, summa iniuria (Найвищий закон є найбільшою несправедливістю). Приблизно так є у випадку із «тривожними дзвіночками щодо прав людини». Шановні правозахисні організації намагаються боротись за права людини, зокрема за права ЛГБТ, за право робити аборти, за право вводити у українське законодавство поняття «гендер».
Але знову ж є одне, дуже суттєве «але» – для того, аби здійснити цю благородну мету, потрібно закрити рота релігійним організаціям. Змусити їх мовчати. Змусити сидіти тихенько у храмах і не висловлюватись публічно. А хіба це не дискримінація? Чому коли однією із центральних вулиць столиці моєї країни йдуть намакіяжені мужчини у перуках, пір’ї і спідній жіночій білизні – це боротьба за права, а коли я, згідно із Конституцією і Законом України про свободу совісті, висловлюю свої переконання про те, що популяризувати і видавати за норму содомський гріх є неприпустимим (як про це навчає моя релігія) мене «правозахисники» називають «відсталим», «талібом» тощо. Хіба цим самим мене не дискримінують?
Тому я хочу сказати шановним правозахисникам: не можна боротись за права одних утискаючи, ображаючи і дискримінуючи інших. Та й політикою подвійних стандартів боротись за правду і добро теж якось не дуже…
Підготував Володимир Мамчин
Повязані записи
