Автор: Джон Мінен
Окрім того, що 6 серпня святкується Преображення Господнє та згадується річниця смерті Папи Павла VI, на цей день також припала сумна 80-та річниця першого з двох (і слава Богу, єдиних на сьогодні) випадків застосування ядерної зброї у війні.
6 серпня 1945 року «Бомба», як її називають досі, була скинута на Хіросіму, а через три дні ще одна вибухнула над Нагасакі, в результаті чого миттєво загинули десятки тисяч невинних людей, а тисячі інших померли повільною і болісною смертю. Джордж Вайґель каже, що рішення Трумена було «правильним», що для католицького автора – доволі скандально.
Авжеж, це призвело до беззастережної капітуляції Японії і закінчення Другої світової війни в Тихому океані. Що так чи інакше було неминучим. Та чи усвідомлює пан Вайґель та інші прихильники фатального рішення Трумена, що ми не можемо чинити зло, незалежно від того, яке добро ми цим здобуваємо чи якого лиха уникаємо? І хіба не є навмисне вбивство невинних людей тяжким моральним злом?
Не випадково ядерна зброя була вперше застосована саме в день свята Преображення, адже подібно до того, як Христос на святій горі в своїй славі відкрив свою істинну сутність, так і тут трагічним чином проявилася сама суть первинної сили Бога в серці Його творіння.
Альберт Ейнштейн висунув теорію, яка привела до відкриття ядерної енергії, вивівши найвідоміше рівняння в історії, E = mc2, згідно з яким дуже мала кількість речовини може перетворитися на величезну кількість енергії, що дорівнює її масі, помноженій на швидкість світла в квадраті. Отримавши від інших вчених інформацію про можливість використання його теорії для створення апокаліптичної бомби неймовірної потужності та побоюючись, що німці збираються створити таку зброю, Ейнштейн написав президенту Рузвельту, що Америка повинна першою отримати цю бомбу, щоб запобігти її використанню.
Нацисти зазнали поразки і, як виявилося, не були аж так близькими до створення ядерної зброї. Але американці, витративши величезні кошти, зробили це і, після палких дискусій, застосували її.
Пізніше Ейнштейн назвав підписання цього листа до Президента [Сполучених Штатів] «єдиною помилкою мого життя…» (можемо припустити, що він робив й інші помилки), зізнавшись другові, що боїться, що «коли війна закінчиться, у всіх країнах почнуться таємні військові приготування з використанням технологічних засобів, що неминуче призведе до превентивних воєн і до ще страшнішого знищення життя, ніж те, що відбувається зараз».
Навіть якщо передбачення великого вченого вже певною мірою підтвердилося, ми можемо сподіватися, що воно також обмежене і що Хіросіма та Нагасакі навчили нас глибокого морального уроку. Кажуть, що цей вчинок був суперечливим, і це ще м’яко сказано. Я твердо переконаний, що з цього питання має народитися лише одна думка: як навчає Церква, нерозбірливе знищення цілих міст разом із усіма їхніми мешканцями є тяжким моральним злом, яке слід засуджувати завжди і всюди. Я ніколи не розумів, як, незалежно від «добра», яке можна отримати, чи, в цьому випадку, «зла», якого можна уникнути, а саме – продовження вже й без того довгої та кривавої війни, можна виправдати вбивство жінок, дітей, ненароджених…
У відповідь на статтю диякона Джима Рассела про моральне виправдання атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі в серпні 1945 року, дозвольте мені почати з цитати з п’ятого розділу «Апології» блаженного кардинала Джона Генрі Ньюмена:
Католицька Церква вважає, що краще, щоб сонце і місяць упали з небес, щоб земля загинула, і щоб усі багато мільйонів на ній померли від голоду в найтяжчих муках, якщо йдеться про тимчасові страждання, ніж щоб одна душа – я не кажу вже про те, щоб була втрачена – вчинила бодай один єдиний легкий гріх, сказала одну навмисну неправду або вкрала одну жалюгідну копійку без виправдання.
Ньюман умів сказати, але за цією вікторіанською розкішшю [слів], так би мовити, гіперболічністю його мови ховається глибока і непорушна істина, якою зобов’язаний керуватися не тільки кожен католик, але й кожне людське сумління: Не можна чинити зло, щоби з цього вийшло добро.
Ось слова святого Папи Івана Павла II, викладені в більш схоластичній термінології, з його енцикліки 1993 року Veritatis Splendor:
«Щодо внутрішньо злих актів, пов’язаних із використанням контрацептивних засобів, через які подружній акт намірено позбавлений плідності, папа Павло VI навчає: „Хоч це правда, що інколи законно толерувати менше моральне зло задля уникнення більшого або щоб розвинути більше добро, та все ж ніколи, навіть із найсерйозніших причин, не є законним чинити зло, щоби з нього вийшло добро (пор. Рм.3,8). Іншими словами, не можна об’єктом позитивного акту волі вчинити те, що по своїй суті порушує моральний порядок, а відтак це потрібно вважати за негідне для людини – навіть у випадку, якщо відбувається це з наміром збереження або помноження благ конкретних людей, сімей чи суспільства”» (параграф 80).
Два види зла
Ми повинні тут уточнити наші терміни, використовуючи розмежування, зроблене святим Томою (який своєю чергою розвивав ідеї блаженного Августина) і подане в сучасному контексті святим Папою Іваном Павлом II (див. його Апостольський лист 1984 року Salvifici Doloris): У світі існують різні види «зла», і всі вони так чи інакше є нестачею якогось добра. Тобто чогось, що повинно бути, бракує. Ці [види] «зла» можна поділити на дві основні категорії: існує те, що ми можемо назвати фізичним злом, тобто руйнування чи нестача чогось у матеріальній або психологічній сфері, і духовним або моральним злом, що є злом у волі, коли люди (або ангели) свідомо відхиляються чи відвертаються від Бога – їхньої кінцевої мети, їхнього summum bonum (найвищого блага) – і, отже, певною мірою спотворюють (нищать) себе.
Сучасний світ загалом не розуміє цієї різниці, адже багато хто не вірить у духовну сутність, яку називають «душею», з її «волею», не кажучи вже про «свободу волі». Також вони мало вірять у совість або, якщо й вірять, то не вважають, що така совість зобов’язана дотримуватися морального закону semper et ubique, завжди і всюди. Наша культура здебільшого обмежена вузькими і чітко окресленими горизонтами цього тимчасового існування. Тому усе зло стає «фізичним» або «тимчасовим» злом, і ми зрештою оцінюємо моральні питання виключно на основі локівського підходу: скільки (фізичного і тимчасового) добра буде досягнуто або скільки зла вдасться уникнути.
Проте застереження Христа залишається істинним:
Бо що користі людині, якщо вона здобуде весь світ (або, як можемо додати, виграє світову війну), але втратить власну душу?
Не можна сказати, що моральне зло є «злішим», ніж фізичне зло, на якійсь шкалі. Натомість, як зазначає Ньюмен, це зовсім різні види зла (хоча вони часто перетинаються, оскільки моральне зло зазвичай тягне за собою якесь фізичне зло). Отже, як пояснює Христос, між моральним і фізичним злом немає пропорції, і принцип подвійного ефекту тут не застосовується. Жодна кількість шкоди чи страждань не може виправдати свідоме вчинення навіть одного гріха, одного внутрішньо зла. Таке твердження є помилковим пропорціоналізмом (або, в більш тонкому вигляді, консеквенціалізмом), який часто використовується в дебатах про аборти, евтаназію та контрацепцію.
Універсальна заборона «внутрішнього зла»
Отже, перед нами стоїть питання, чи були атомні бомбардування за своєю природою внутрішньо злими. Якщо ні, і вони були лише фізичним злом, тоді аргумент диякона Рассела стоїть або падає залежно від пропорційних наслідків знищення, які необхідно оцінювати в контексті війни та самозахисту загалом, і з цією оцінкою ми можемо погоджуватися чи не погоджуватися (пам’ятаючи, що дія може бути морально неправильною, навіть якщо вона не є внутрішньо злою, як, наприклад, переїдання або, в цьому випадку, можна стверджувати – завдання непропорційної шкоди законному ворогу). Це справжній принцип подвійного ефекту, який передбачає спричинення або толерування певного фізичного зла заради досягнення більшого добра чи уникнення більшого зла.
Однак якщо бомбардування були пов’язані з внутрішнім моральним злом, то вони ні в якому разі не можуть бути виправдані. Принцип подвійного ефекту не дозволяє вчиняти моральне зло, незалежно від того, скільки добра може бути отримано або скільки зла уникнуто при цьому. Цей принцип продирається крізь туман війни та історичні перипетії. Незліченні мученики в списку святих Церкви обрали тортури і смерть, навіть смерть своїх близьких, замість того, щоб принести хоч дрібку ладану фальшивому богу або вчинити один гріх. Знову повернемося до Івана Павла II:
«Негативні норми природного закону мають універсальну силу. Вони зобов’язують всіх і кожного, завжди і за всіх обставин. Йдеться про заборони, які не дозволяють визначених дій semper et pro semper (завжди і назавжди), без винятку, тому що вибір такої поведінки в жодному випадку не сумісний з доброю волею особи, що діє, з її покликанням до життя з Богом та до спільноти з ближнім. Нікому і ніколи не годиться порушувати заповіді, які безоглядно зобов’язують усіх до того, щоб ніколи не зневажати в іншій людині, а насамперед у самому собі, гідності особи, притаманної кожній людині» (параграф 52, виділення в тексті автора статті).
Заборона вбивства невинних
Вбивство заборонене, навіть під час війни. Вбивство в цілях самооборони дозволене, а для деяких, хто має обов’язок захисту, навіть обов’язкове. Вбивство визначається як убивство того, хто є «невинним» – визнаю, це досить розмите поняття, але в контексті війни воно означає ненападника (non-aggressor), цивільну особу, а також солдата, який здався. Навіть якщо прямі бомбардування двох міст були визнані «необхідними» в певному сенсі для швидшого припинення війни (що є спірним питанням), таке вбивство і калічення невинних людей є внутрішньо злим, морально засуджуваним актом, який осудив Папа Іван Павло II, цього разу в своїй енцикліці 1995 року Evangelium Vitae:
Абсолютна недоторканність невинного людського життя є моральною істиною, ясно викладеною у Святому Письмі, постійно підтримуваною в Традиції Церкви та послідовно пропонованою її Вчительським Урядом. Це послідовне вчення є очевидним результатом того «надприродного відчуття віри», яке, натхненне і підтримуване Святим Духом, захищає Народ Божий від помилок, коли «він виявляє універсальну згоду в питаннях віри та моралі».
І, як далі визначає Папа, використовуючи повну авторитетність Учительського Уряду (Магістеріуму):
Тому владою, яку Христос передав Петру та його наступникам, і в єдності з єпископами Католицької Церкви, я підтверджую, що пряме і добровільне вбивство невинної людської особи завжди є тяжко аморальним. Це вчення, засноване на тому неписаному законі, який людина, у світлі розуму, знаходить у своєму серці (пор. Рим. 2:14-15), підтверджується Святим Письмом, передається Традицією Церкви та навчається звичайним і універсальним Вчительським Урядом.
Поняття «невинні» та «некомбатанти»
Ось у чому суть: підрив атомних бомб над двома японськими містами, а також спопеляюче бомбардування Токіо та Дрездена не тільки призвели до знищення військових об’єктів та поранення і загибелі ворожих комбатантів, але й до загибелі жінок і дітей, не кажучи вже про інших (чоловіків) некомбатантів.
Наскільки мені відомо, ситуацію погіршувало те, що бомбардування були сплановані так, щоб досягти максимального ефекту, коли цивільне населення було б на вулицях, щоб вибух завдав якомога більше людських жертв, а також залишив після себе тривалі наслідки радіаційного отруєння не тільки для безпосередніх жертв, але й для їхніх нащадків (а чи були вони винні?). Хаотичне розкидання рознесених вітром та розмоклих листівок, що попереджали про бомбардування, не може бути виправданням. Міста регулярно зазнавали бомбардувань під час війни, але ніхто не міг тоді уявити немислиму смертоносну силу «Бомби»; вона справді була апокаліптичною. Навіть її головний творець, Роберт Оппенгеймер, коли став свідком першого випробувального вибуху в пустелі Нью-Мексико, у своєму подиві процитував «Бгаґавад-Ґіту»: «Я став Смертю, Руйнівником світів».
Диякон Рассел досить несподівано стверджує, що в Японії «всі були комбатантами», а отже – ніхто не був «невинним», і тому всі були законними цілями війни. Прикро це чути. Поняття «тотальної війни», за якого кожна людина у войовничій країні стає «солдатом» і законною мішенню для вбивства, призвело до жорстокостей, які ми надто часто бачили в історії.
Визначати, хто є комбатантом, а хто – ні, не є прерогативою японців (або будь-якого іншого агресора). Ми повинні керуватися власним розумом і здоровим глуздом, адже всі ми будемо судимі за власною совістю. Очевидно, що більшість японських і німецьких «цілей» були «невинними» в будь-якому людському, моральному сенсі цього слова, принаймні діти, немовлята, малюки, жінки, деякі з яких, ймовірно, були вагітні, люди похилого віку, хворі та немічні. Тисячі з них були спалені або опромінені, що спричинило повільну, мученицьку смерть.
І не можна виправдовувати бомбардування на основі «супутньої шкоди». Якщо відомо, що в зоні вибуху є невинні люди, які неодмінно загинуть, не кажучи вже про навмисне націлювання на них, то не можна скидати бомбу (як це досі актуально у війні з використанням дронів, що має власний набір моральних проблем). Це одна з головних причин, чому союзники не могли знищувати концентраційні табори.
Засудження Вчительським Урядом (Магістеріумом Церкви)?
У відповідь на твердження диякона Рассела, що «Церква ніколи не заявляла, що рішення скинути дві бомби було само по собі несправедливим, аморальним або невиправданим», я відповім, що Церква зазвичай не засуджує конкретні моральні дії, навіть тяжкі, віддаючи перевагу modus docendi, способу викладання універсальних моральних принципів, які ми повинні застосовувати, використовуючи свою совість, відповідно до конкретних обставин кожної ситуації. Марно шукати пряму і явну згадку про «пігулку» в енцикліці Humanae Vitae 1968 року, хоча винахід хімічного контрацептива десятиліттям раніше був однією з головних причин її написання.
Проте Магістеріум більш-менш засудив ці бомбардування на Другому Ватиканському Соборі, в Пастирській конституції про Церкву, Gaudium et Spes, яка вчить, як цитує диякон Рассел:
Будь-який акт війни, спрямований на безрозбірне знищення цілих міст на великих територіях разом з їхнім населенням, є злочином проти Бога і самої людини. Він заслуговує однозначного і рішучого засудження. (#80)
І це засудження повторюється, слово в слово, в Катехізисі (№ 2314). Що ще потрібно? Пряме згадування Токіо і Хіросіми? Хоча багато речей у війні (і в державних справах) залежать від «законної влади», деякі речі не залежать, включаючи такі, як «знищення цілих міст разом з їхнім населенням» та інші прямі порушення морального закону. Не все дозволено в коханні та на війні. Якщо я не висловив свою думку достатньо ясно, атомні бомбардування були не лише морально злими, але, можливо, найжахливішим свідомим одноразовим актом в історії людства.
Щоб прояснити ситуацію, переведіть питання в більш людську і зрозумілу площину. Уявіть, що ворог взяв у заручники десятеро ваших дітей, а ви — десятеро його. Він погрожує спалити їх, і ви погрожуєте тим самим. Він починає знищувати, скажімо, трьох дітей. Що ж тоді повинен зробити християнин, незалежно від того, чи отримав він прямий наказ, чи ні? Чи вбили б ми навмисно хоча б одну дитину, одне немовля, щоб зупинити війну? Але ж ми знищили б десятки тисяч людей в одну мить?
На відміну від тверджень диякона Рассела, я не «розвінчую» його, але розвінчую висновки, які він робить. Я радий читати, що його батько, сержант Рассел, разом з іншими американськими солдатами вижив у кривавій війні і продовжив рід Расселів. Але навіть це велике і шляхетне благо не може виправдати навмисного вбивства хоча б однієї невинної людини, і я сказав би те саме про свого батька або будь-кого з моїх предків.
Питання сьогодні
Це питання актуальне сьогодні з огляду на більш потужні засоби масового знищення, як їх евфемістично називають, що на порядки потужніші за першу атомну бомбу, масштаби руйнувань від яких важко навіть уявити. Якщо Північна Корея в якомусь апокаліптичному сценарії зможе знищити Гуам (що малоймовірно, але припустимо), чи буде Америка мати право спалити Пхеньян, де живуть жінки і діти, які не несуть провини за свого не надто «добродушного» і надто навіженого лідера?
Коротка відповідь, звичайно, ні. Ми живемо не в світі «око за око, зуб за зуб», а в контексті морального закону і, щобільше, Нового Завіту. «Взаємне знищення» є, знову ж таки, внутрішнім злом, оскільки навмисне вбивство невинних людей завжди і всюди – засуджуваний учинок, незалежно від військових розрахунків і стримування. Здається, що жорстокості світових воєн цього століття, і особливо Другої, знечулили нас до цінності людського життя, навіть просочившись у свідомість тих із нас, хто проголошує його непорушну цінність, і ми мусимо протистояти цьому впливу, зосередивши свою свідомість на істині, тобто на Христі, Його Церкві, Його одкровенні.
Перш ніж звинувачувати мене в пацифізмі, майте на увазі, що я повністю підтримую справедливу війну, в контексті якої ворогу і агресору можна і потрібно завдавати повної і пропорційної шкоди, і я згоден, що тут є безліч історичних і моральних складнощів: сумнівне поняття беззастережної капітуляції, багато варварських дій японців, їхня відмова здатися, їхній непохитний кодекс честі, розмите поняття «комбатанти» тощо.
Багато з цих складнощів досі залишаються актуальними, і в їхньому контексті, особливов умовах сучасних воєнних дій від Північної Кореї до ІДІЛ, ми повинні поставити собі два основні питання, незалежно від того, чи йдеться про відкриту війну, чи ні.
По-перше, хто є нашим ворогом?
І, по-друге, як і яким чином ми захищаємо себе та інших від нього?
Відповідаючи на ці питання, ми завжди повинні думками і діями стежити за тим, щоб наші душі і совість залишалися чистими від гріха. Ми не хочемо стати такими, як наш ворог, намагаючись його перемогти.
Іван Павло II на самому початку своїх роздумів у Evangelium Vitae чітко зазначив, що життя на землі не є «остаточною», а «передостаточною» реальністю і що всі злочини проти життя завдають більшої ганьби кривдникам, аніж покривдженим (див. E.V, № 3), що є досить дивним твердженням, зважаючи на жахливість багатьох таких «злочинів». На питання, що стосуються життя і смерті, особливо в екстремальних випадках, ми можемо відповісти лише в контексті нашого вічного призначення, бо немає сенсу захищати наші будівлі, наші тіла, навіть наші народи, якщо ми втрачаємо найголовніше – наші душі і життя з Богом у блаженстві.
Автор: Джон Пол Мінен, редактор Catholic Insight, наразі викладає теологію в коледжі Our Lady Seat of Wisdom College, особливо цікавиться взаємозв’язком між вірою і розумом, а також тим, як принципи нашої віри повинні впливати на формування особистості людини та сучасну культуру.
Джерело: Catholic Insight
*Комбатанти (фр. combattant) — у міжнародному праві особи, які входять до складу збройних сил воюючої країни, беруть участь безпосередньо у воєнних діях.
Також читайте: Що таке «культура смерті»?
Архимандрит Рафаїл Турконяк: «Війна ніколи не є біблійна»
О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Повязані записи
