Владика Борис: «Люди бачили у Блаженнішому Любомирі відблиск Бога»

Про те, якою людиною був Любомир Гузар та чому до нього тягнулися усі, розповів президент Українського католицького університету, єпископ, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції Борис Ґудзяк, для якого Блаженніший Любомир був духовним наставником.

Блаженніший Любомир Гузар прожив майже п’ятдесят років поза Україною. Як йому вдалося не загубити відчуття проблем України та української церкви?

Блаженний Любомир Гузар справді довгий час був поза Україною, але він ніколи не був поза українським народом. Він був дитиною цілої української, європейської християнської традиції. Світові війни, геноциди творили звичайно ж і європейці, але Любомир Гузар черпав з глибокої криниці позитивного людського досвіду. Для нього – духовні цінності, те що вчив Ісус, що записано в Євангелії, про що молиться церква у священних книгах – було не лише особистим чи лише духовним досвідом, але втіленням глибокого коріння християнської і української спадщини.

Але, щоб зрозуміти феномен єдності з народом на відстані, потрібно вникнути в проблеми української громади повоєнних років у діаспорі, яка на різних рівнях була дуже інтенсивно українською. Повоєнні емігранти з Галичини були дуже патріотичними, вони зростали у непростих 20-30-х роках, пережили період розвитку українських державницьких настроїв, відчули на собі велику травму Другої світової війни, і, врешті-решт, скитальщину. Все це заставляло їх пам’ятати про Україну, і тому зв’язок з рідною землею був дуже органічний.

Окрім цього, користаючись зі свободи у Західному світі, у багатьох був певний комплекс, моральний, психологічний імператив, мовляв, ми вільні, а наші брати і сестри у неймовірний спосіб терплять. Ми можемо розвивати церковне життя, українську культуру, життя української громади, а вони про це хіба мріють. Тому ми маємо за обов’язок робити це вдвічі потужніше.

У таких настроях зростав і Любомир Гузар. Він формувався під впливом особливого ідейного середовища, належав до людей, вихованих на поглядах митрополита Андрея Шептицького, котрий готував духовно і у соціально-структурний спосіб всіх українців в Україні і поза нею до майбутніх викликів. А далі, прибувши до Риму у 1963 році, патріарх Любомир мав можливість бути близьким до патріарха Йосифа Сліпого, який на той час активно пробуджував всю українську громаду до єдності і наголошував, що церква в Україні є і буде.

Яким був для патріарха переїзд в Україну?

Якщо уважно подивитися на тексти Блаженнішого Любомира Гузара, то упродовж чверті століття прожитих в Україні, в його позиціях є еволюція. Спершу він відчував себе чужим у тому сенсі, що не розумів багато речей, що відбувалися в Україні, але з роками все більше вникав у проблеми українців. У 1997-98 роках, коли його єпископство визнали, він почав спілкуватися з багатьма людьми, а у Львові навіть проводив зустрічі з представниками різних середовищ: лікарями, політиками, музикантами, художниками. На зустрічі приходило до тридцяти людей і в такому інтелектуальному колі патріарх міг пізнати те, що не знав досі.

Він не боявся вчитися, а те, що вважав осоружним, пробував міняти. І паралельно з цим формувалася нитка щораз твердішого прив’язання до тої України, яка є. В цю непросту, але реальну Україну патріарх Любомир вповні ангажувався і почав відчувати себе вдома.

Любомир Гузар був вашим духовним наставником в Римі. Яким ви його запам’ятали з тих часів?

Наш Рим був дуже маленьким. В Італії загалом мабуть не було і трьохсот українців. На той час архимандрит Любомир перебував у монастирі і часто подорожував. Патріарх Йосиф Сліпий посилав його на різноманітні зустрічі, а світова громада запрошувала на проведення духовних лекцій, наук.

Відтак, було чимало можливостей, щоб бути ближче до патріарха, і він дуже відкрито і охоче приймав гостей. Упродовж мого навчання в Римі, принаймні одні вихідні на місяць я проводив у монастирі студитів (Студити, монахи Студійського уставу – монаший чин Української Греко-Католицької Церкви, які живуть за правилом святого Теодора — ігумена монастиря, заснованого в V столітті патрицієм Студіос у Константинополі. Студійський устав ввів у Києво-Печерському монастирі близько 1070 св. Феодосій Печерський, – LB.ua). Там ми мали духовні вправи та реколекції (в католицизмі – кількаденний період посвячений духовній віднові через молитву, конференції і сповідь, – LB.ua). Окрім цього Блаженніший був нашим духівником в УКУ в Римі і проводив для нас духовні науки.

Згодом я виїхав до Америки, але часто листувався з Блаженнішим Любомиром. Часом, в листах міг ставити дуже особисті для себе питання – коли просити свячення, чи одружуватися, як молитися, що насправді важливе… Любомир Гузар завжди відписував мені, і за це я дуже вдячний. З різних причин я щороку був у Європі і старався завжди приїжджати на Студіон (Монастир студитів в Римі, – LB.ua). Згодом, у 1988 році, коли мені пощастило отримати стипендію на довше стажування в Україні, я мав честь інформував патріарха Любомира про те, як виглядає наша Церква в підпіллі, яке насправді радянсько-українське суспільство та які існують виклики для духовного життя.

Відтак, коли у 80-х роках упродовж мого духовного та інтелектуального становлення наше спілкування тільки формувалося, то вже у 90-х роках воно переросло у співпрацю. Цікаво, що тоді Любомир Гузар ще не був таким затребуваним та відомим в Україні, але вже упродовж 60-70-х років був дуже шанованим священиком в Римі. Ми відчували цей скарб і максимально “експлуатували” його.

Який внесок Блаженнішого Любомира у розвиток Українського католицького університету?

Насправді патріарх зробив фундаментальний внесок в розвиток корпоративної культури УКУ. Протягом першого року праці в Інституті історії церкви, ми часто їздили в монастир в Рудному, де на той час жив Любомир Гузар, і проводили з ним весь день: спілкувалися, молилися… Думаю саме така практика – перебування упродовж дня з патріархом – вплинула на корпоративну культуру інституту. А, власне, цей інститут був лабораторією для культури Львівської богословської академії, яка згодом і перетворилася в УКУ.

Відомо, що патріарх Любомир був чи не єдиною постаттю, яка була авторитетом для християн різних конфесій, а також євреїв та мусульман. Як йому це вдавалося?

Я думаю все це тому, що його автентика і глибина були дуже переконливою і притягуючою. А ще – Любомир Гузар дійсно жив духовним життям. Це не означає, що він був у всьому досконалий, а те, що він спілкувався з Богом, слухав Його і посвячував на це багато часу. Зрештою він став монахом-студитом, щоби наблизитися до Бога. Весь цикл богослужінь, монаший ритм, час проведений в духовному читанні і молитовному осмисленні Святого Письма упродовж довгих років – все це формувало дуже талановиту людину.

А ще Любомир Гузар був дуже любленою дитиною: і батьками, і старшою сестрою. Відтак, безпечно чувся добре у своїй шкірі. В ньому не було надмірної кількості комплексів чи протиріч. Вони є в кожного, але Блаженніший Любомир багато працював над собою, сформував доволі витончений духовний смак і горнувся до осіб, які можуть щось пояснити чи збагатити його, дати якусь духовну поживу і не боявся людей, а навпаки – усім здобутим радо ділився.

Люди відчували, що Блаженніший сприймає їх такими як вони є, але не тільки в діалектиці «ти-я», а в контексті цілого таїнства Божого буття, присутності і Божої дії в нашому житті. Коли люди відчувають, що інша людина сприймає їх, як священну особу, як сотворіння Боже, як ту істоту, яка, властиво, є вічною і має образ і подобу Божу, то вони горнуться до цієї людини, відкривають своє серце до неї.

І я думаю, що Любомир Гузар мав цей великий дар – бути з Богом і бути у дійсності. Без страху і з відчуттям таїнства. Таким чином він піднімав до цього таїнства свого співбесідника. Не нав’язуючи, але так, як робив це Ісус – віддзеркалюючи Бога. Що кожен робив із цим знанням далі – це вже інше питання, але у Любомира Гузара Бог не був примхливим карателем, чи дрібним суддею, а був великим, милосердним і таким, який бажає бути в стосунках з людиною. Людське серце відкривається на правдивого Бога. І в цьому сенсі люди бачили у Блаженнішому Любомирові Його відблиск.

«У ранішній чи вечірній молитві він духовно осмислював свій день, зустрічі, завдання, виклики, які ставали перед ним і старався у свободі відповісти на цю щоденну конкретику з року на рік»

Патріарх прагнув єдності церкви. Якими реальними справами сприяв цьому?

Любомир Гузар розумів, що єдність церков і людей – це не якась проста формула, а щось значно більше і складніше – таїнство, яке може звершити лише Господь.

Він розумів, що, в першій мірі, нам треба не перешкоджати Божій дії до єдності – не роз’єднувати. А це проявляється у простих щоденних речах: не кричати один на одного, не шукати причин конфлікту, а, попри усі суперечливі обставини і незгоди, бачити іншого як супутника у паломництві, яке провадить від Бога до Бога. Отже, Любомир Гузар об’єднував передовсім тим, що не ділив, а приймав різних осіб, тобто об’єднував широтою поглядів, глибиною перспектив.

І дуже важливо, що він попри цю глибину духовну основу не втрачав доброго гумору, міг посміятися з різних ситуацій, обставин, і, передовсім, з самого себе. А це усе роззброює людину і вона не піднімає проти тебе меч, або ж навіть зупиняється у своїй агресії.

Таким чином патріарх творив певну нову атмосферу в Україні. І практично усі це поважали, хоч і не усі засвоїли. Але фактом є те, що ми отримали величезний скарб і питання, що далі зробимо з ним…

Що патріарх Гузар бажав молоді?

Бачите, молодість самого Любомира Гузара не була легкою. Коли йому було шість років, розпочалася Друга світова війна з першою радянською окупацією Львова. В той час люди не були певними, яким буде їх завтра. Далі жахіття німецько-нацистської окупації, переслідування євреїв та переїзд в Австрію, згодом до Америки, навчання в Італії… Щораз Блаженніший опинявся у іншому контексті з новими психологічними і духовними труднощами. І, як наслідок, він зрозумів, що потрібно працювати над собою, вчитися і не опускати руки.

Важливим для цього був приклад митрополита Андрея, якого він досліджував і патріарха Йосифа, з яким він працював. Тобто біографія, монашество та інтелектуальне життя Любомира Гузара просто заставляло працювати над собою і цього він бажав молодій українській людині. Його головний заклик – знайти своє покликання і багато працювати, щоб реалізувати його.

Найважливіше в житті, на думку Любомира Гузара, – бути людиною. Що це для нього означало?

Це справді висока цінність, яка проявляється у простих речах. Наприклад, бути привітним, слухати уважно, не обмежуватися лише своїми уявленнями, не шкодити, не мститися, не псувати свого внутрішнього життя негативними пристрастями, направленими проти інших людей. Але навпаки – трішки затамувати власне «я», відкритися на твоє «ти» і допомогти там, де це можливо, зокрема, духовною порадою. І цей персоналізм – це певна життєва дисципліна, яку кожен з нас повинен опанувати.

За таким принципом жив і Любомир Гузар. У практичних питаннях він дещо затруднявся, можливо, не був особливим адміністратором, але в різний інший спосіб хотів допомогти людям, а, отже, хотів бути людиною. І прагнення до такої щирості перед Богом і перед ближнім було метою його життя.

«Бути вільним – означає бути відповідальним», – казав патріарх. Як осягнути цю відповідальність?

Відповідальність і свобода, свобода і відповідальність відноситься до всього нашого життя, до нашої духовної і фізичної екології. Саме це визначає, яку атмосферу ми творитимемо довкола себе, як використовуватимемо час. Блаженніший постійно стояв перед словом Божим, яке настановляє, вказує, як бути вільним вповні і як нести відповідальність за це. Тому безумовними прикладом, певним еталоном для Любомира Гузара був Ісус Христос. У ранішній чи вечірній молитві він духовно осмислював свій день, зустрічі, завдання, виклики, які ставали перед ним і старався у свободі відповісти на цю щоденну конкретику з року на рік. Відповідальність і свобода пов’язані з свідомістю і він плекав цю свідомість про деталі, і до цього закликає і нас.

Якщо коротко описати – що і кого втратила Україна зі смертю Блаженнішого?

Я б наполіг на тому, що ми не втратили Любомира Гузара. Його спадщина і присутність є серед українського народу помітна більше, аніж будь-якої іншої постаті. Сьогодні є безліч відео з патріархом, інтерв’ю, текстів. Він провів багато зустрічей з політиками, вірянами, журналістами, науковцями… Мільйони людей чули і бачили його… Сьогодні перед нами закінчене цілісне життя з усіма своїми підйомами, випробуваннями, і ми покликані, отримавши цей дар, засвоїти життєствердні ідеї, які проповідував патріарх. Мені здається, Бог вирішив, що нам не треба більше в кількості цієї особи, а треба переосмислити її неймовірну спадщину.

З Любомиром Гузаром відходить певна традиція, носіїв якої вже майже не має серед нас. Наприклад тих, які були близькими до Йосифа Сліпого, які були не лише слухачами його проповідей, але які робили з ним спільну справу. Відходять ті, які зберігали шляхетні риси довоєнної галицької, австро-угорської культури і мали відчуття багатокультурності. Дай Боже, що не кожному треба втікати з континенту на континент, як це змушений був робити патріарх, але він зумів максимально використати цю травму і обернути у цінний життєвий досвід.

Такий культурний букет, створений потоками української, польської, австрійської, а згодом американської та італійської культури, ще скоро не з’явиться. Так, Любомир Гузар був один із нас, але він не ніс тих шрамів і комплексів, які радянський досвід залишив на багатьох.

Тому, думаю, усі похоронні відправи і процес прощання з патріархом були для українців надзвичайно важливими. Ми отримали нагоду у молитві перед Богом, перед духовним дзеркалом поставити питання: «Як ця людина зустріла життєві виклики, як використала Богом дані таланти, як поділилася цим з широкою спільнотою і як роблю це я?». Тому в час прощання з патріархом я всіляко заохочував людей використати цю останню можливість фізичної зустрічі з Блаженнішим. Але духовну зустріч ми зобов’язані продовжувати далі – читаючи його тексти, слухаючи його слово.

Які повчання Любомира Гузара ви б назвали певним заповітом?

Це його заклики до людяності, єдності, принципової порядності, які дуже просто висловлені. А ще заклики до добра і відкидання непотрібних речей… Любомир Гузар не мав маєтків, принципово відмовлявся від світських заходів, а згодом відпустив владу (зречення в лютому 2011 року. – LB.ua.) через фізичну неміч. Але, маючи щораз менше, він ставав чимраз сильнішим. Відпускаючи те, що захоплюють, він ставав потужнішим. Тому усім своїм життям він демонстрував, що найбільша сила полягає не у фізичній зброї, грошах, посадах, а у духовних якостях, бо вони є трансцендентальні і проникають у все. Саме до такого стану свідомості він нас скеровував.

Маю надію, що з роками ці ідеї матимуть щораз більший резонанс. На жаль, часто слова людини стають більш переконливими після її смерті і тому ми майже завжди цінуємо видатних постатей більше, аніж їх сучасники. Але таїнство пам’яті про цих людей очищує. Ми залишаємо те, що обмежувало цих людей, певний контекст і дивимось на те, що для нас є життєдайним і корисним. Але це є тривалий процес. І можна бути певним, що у випадку з патріархом Гузаром, він відбуватиметься ще довгі десятиліття.

Якщо потрібно було б охарактеризувати Любомира Гузара одним словом, то яке б воно було?

Я, думаю, що Блаженний Любомир був добрим… Він найбільше у житті хотів бути простою, доброю людиною і, без жодного сумніву, став нею.

Оксана Левантович

ukr.lb.ua