Життя кожної людини – окремий досвід. Час злетів і падінь, суму і радості. Перед нами життя ще однієї людини, знакової у релігійному просторі Львова, – єпископа Львівського і Галицького УПЦ Філарета (Кучерова). Впродовж 2016-го владика святкує 20 років свого священичого служіння, 5 років перебування у архиєрейському сані, а 23 жовтня відзначає день тезоіменитства. Проте нам було важливо показати владику не лише як духовну особистість, архиєрея, наставника, але, насамперед, як людину – зі своїм життєвим досвідом, емоціями та переживаннями. Ми зустрілися у кабінеті владики Філарета, де на столі лежало приблизно 20 альбомів із фото. У кожному із них – маленька епоха. Тому у нашому матеріалі – чимало світлин з особистого архіву єпископа, аби читачі «Духовної величі Львова» також змогли долучитися до нашої розмови і разом гортати сторінки альбомів.
Преосвященніший Владико, 23-го жовтня Ви святкуватимете тезоіменитство. При постригу Вас назвали на честь святителя Філарета, митрополита Київського. Чому такий вибір імені?
Я був пострижений у Києво-Печерській Лаврі у 1996 році. У 1994 році святитель Філарет був причислений до лику святих. У Лаврі є традиція, що всіх монахів постригають на честь тих святих, мощі яких зберігаються у печерах. Коли відбувався мій постриг, то владика Павел, ігумен Лаври, прийняв рішення постригти мене і ще одного монаха на честь своїх улюблених святих, серед яких також був святитель Філарет. Тому він мене назвав на його честь, а іншого монаха нарік Феодосієм, тобто іменем святителя у схимі. Отже, у нас є один небесний покровитель. До речі, я є першим монахом, який був постриженим у честь цього святителя. Потім я запитував владику, чому владика обрав мені таке ім’я. Він відповів, що я є подібним із покровителем за характером, тому він хотів, щоб моє життя також уподібнилось із святителем. Це, зокрема, він побажав мені під час постригу. Опісля я прочитав життєпис святителя Філарета. Його шлях був дуже складним – чимало непорозумінь, гонінь зі сторони влади.
Проте він всюди проявляв любов, смирення і простоту, милосердя. Навіть російський імператор, коли роздумував про життя Церкви, говорив: «Коли у мене є Філарет Мудрий у Москві, це він говорив про святителя Філарета (Дроздова); і Філарет Милостивий у Києві, то у Церкві буде все благополучно». Основними рисами служіння святителя були християнські чесноти: любов, милосердя, милостиня, простота і монашеське смирення. Не можу сказати, що уподібнився святителю Філарету, але намагаюся внести риси його життя у своє.
Наскільки близькою є присутність покровителя у Вашому житті? Чи траплялися історії, коли відчували наближеність святителя?
Треба, напевно, почати із самого початку, коли для мене обирали ім’я. Мені здається, що воно було мені передбачене напередодні, нібито в чудесний спосіб. Благочинний Києво-Печерської Лаври, архімандрит Єврем, нині митрополит Криворізький, був іподияконом Святійшого Патріарха Алексія. Ми з ним дуже близько дружили. Він пішов до Лаври, а я залишався іподияконом. Одним із моїх послухів було пошиття церковної одежі. У мене була майстерня, я дуже добре на цьому знаюсь…
Ви зараз також цим займаєтесь?
Все, що на мені наразі бачите з одягу, – моя робота. Зараз також шию, але рідко, бо не вистачає часу. Але тоді я облаштував не одну майстерню, не одне пошивне виробництво. Коли я прийшов до Києво-Печерської Лаври, це було одне із моїх ключових завдань – налагодження пошиття одягу. Владика Єфрем, монашеський постриг, його назвали на честь святителя Єфрема Переяславського, який спочиває мощами в печерах. Він мене попросив пошити облачення на мощі святителя Єфрема. Я пошив архиєрейське облачення і передав йому. А він мені, дякуючи за це облачення, подарував велику часточку мощей Філарета (Амфітеатрова). У моєму молитовному куточку опинилися часточки мощей двох святих – святителя Філарета і священномученика Володимира, Митрополита Київського. До речі, мощей останнього навіть ще не було офіційно у ризниці Патріарха. І потім, коли мене постригли, я згадав, що маю у себе цю реліквію, тому зрозумів, що святитель Філарет ще у 1994 році, за два роки до мого постригу, обрав мене, щоб я носив першим це ім’я. Протягом 15 років, коли був у Лаврі, кожної суботи, а частіше і у четвер, і суботу, служив Літургію біля мощей святителя Філарета. Є така традиція, що кожному святому служиться полієлейна Служба – це за уставом монастиря. Якщо на честь святого названий хтось із собору, то служиться всеношне бдіння, торжественна Літургія, а інколи мощі покровителя виносять наверх. Я був членом духовного собору, тому служив повний порядок богослужінь. Біля мощей святителя завжди були люди, ще з тих часів, як він був митрополитом. «Житія святих» описує, що коли святитель відзначав свої іменини, він спускався у печери, служив Літургію, і цілий день там залишався, а ввечері виходив до людей. Біля храму Благовіщення Божої Матері, який був резиденцією митрополита, шикувались у черги люди, яких він благословляв по 3-4 години. Віряни чекали свого святителя. Сьогодні, у день пам’яті святителя, також збираються повні печери. Ми служили молебень, помазували єлеєм, пізніше – звершували трапезу. Пізніше також була написана Служба святителю, тропар і кондак, авторство яких належить покійному Блаженнішому Володимиру, а текст богослужіння – покійній схиігумені Вероніці та монахині Гавриїлі.
Владико, Ви прийняли сан священства та монашество у 24 роки. Як воно – прийняти рішення у такому юному віці, повному викликів і спокус?
Для мене прийняття священства не було чимось несподіваним. До цього готувався із самого дитинства. Вперше потрапив до храму, коли мені було 5 років, тоді я побачив нашого отця і вирішив також стати священиком. Спочатку обрав для себе професію лікаря, хвилювався, чи зможу працювати і служити.
Але з Господньою поміччю я розділяв роботу в операційній і служіння у Церкві, духовне спілкування зі священиками. Спочатку поєднував, проте потім зрозумів, що божественне є вищим у моєму серці. Переді мною постало питання, що робити далі, – вчитися в академії і там прийняти монашество і священичий сан (є таке поняття, як «академічне монашество») і залишитися там. Не знаю, як би далі склалась моя доля.
Я вирішив для себе, якщо я готовий прийняти монаший сан, то не треба затягувати. Мій духівник – о. Кирило Павлов, дуже часто приїжджав до патріаршої резиденції, мені доводилось багато разів спілкуватися з ним, разом гуляти, молитися, виконувати послух. І він мені казав: «Не треба відтягувати, якщо Господь кличе, не можна відмовлятися від цього поклику». 25 червня я прийшов у монастир, напередодні пам’яті священномученика Володимира, – це була моя перша Служба. Вже у серпні в день пам’яті Феодосія Печерського в мене був монаший постриг, а на Успіння Божої Матері була моя дияконська хіротонія, в грудні на свято Введення Богородиці до храму – священича.
Цього року Ви святкуєте 20 років свого священичого служіння. Мабуть, впродовж цього часу було чимало історій, які свідчили про дуже близьку присутність Бога у Вашому житті…
Найбільшу присутність Бога відчував у своєму душпастирстві. Коли я, молодий священик, ієромонах, почав спілкуватися із людьми, сповідати, наставляти їх.
Мабуть, саме тоді найбільше чув голос Господа, бо це не я допомагав, а Він. Напевно, моє життя у Лаврі було ідеальним. Наприклад, у мене ніколи не було суму і скорботи, моментів, коли падав на коліна і просив у Бога допомоги. Звичайно, були випробування, як і у кожного монаха, свої терпіння. Проте з дитинства мене навчили приймати все з гідністю, з волею Божою. Ввечері, перед тим, як мені давали якийсь новий послух, я лягав з думкою: «Господи, на все Твоя воля свята». Ніколи не запитував у Бога, чому такий вибір, за що, чому був на одній посаді, пізніше перевели мене на іншу. Зранку вставав з думкою, як розпочати день з новим послухом, писав плани. Мої помічники, які залишаються зі мною впродовж багатьох років, завжди були шокованими, як я можу «переключатися» з однієї справи на іншу. І у мене завжди була така традиція, внутрішній стан, що я заходив у новий кабінет і забував про вчорашнє. За тиждень-два вдавалося налагодити нову структуру. Мені вдається це і тут. Всі були здивовані, як так можна було приїхати з Києва до Львова, опинитися в іншій культурно-духовній ситуації, так добре швидко реагувати на виклики. Єдине, що залишається для мене нелегкою ношею, – це Синодальний відділ у справах медицини, який я очолюю, бо сьогодні треба розриватися між Львовом і Києвом.
Коли я став єпископом, то після переїзду у мене була зустріч з Блаженнішим Володимиром, розповідав йому про враження від місцевого духовенства. Блаженніший вислухав мене і сказав про те, що я маю залишити келію у Лаврі. На що я відповів: «Ваше Блаженство, келія була для мене впродовж цих 15 років – центром всього життя». Я її дуже любив. За всі ці роки можу перерахувати на пальцях однієї руки, скільки разів я не ночував у келії.
Наприклад, залишався на ніч у батьків. Навіть, коли я приїжджав з відрядження, виходив з літака, то перша радість – прийти у свою келію. Але Блаженніший тоді зауважив, якщо моя келія залишиться у Києві, то і серце моє буде там. А до Львова тоді буду їздити у відрядження. Тому я тоді прислухався до мудрої поради і не суперечив владиці, прийняв його рішення.
Як Ви перевезли свою келію з Києва до Львова?
У мене була невеличка келія – 3 на 3. Там був церковний гардероб – ряси, підрясники, митри. Також у мене є маленький антикварний стіл, який подарували у перший день монашеського життя у Лаврі, забрав його з собою, а також аналой з іконами. Все інше залишив. Знаю, що там зараз проживає хороший монах. Тому, коли приїжджаю у Лавру, постійно заходжу у келію попити чаю. Тому всі мої речі вмістилися у легкову машину. Потім була потреба збільшувати кількість речей. Почали шити архиєрейські облачення. Почала збільшуватись ризниця, бібліотека, яка сьогодні складає близько трьох тисяч книг. Тепер це вже не келія, але цілий будинок, оскільки владика має обов’язок зустрічатися з людьми і спілкуватися, сюди приїжджають єпископи, священики, миряни, світські особи. Завжди дякую Богові, що Він керує моїм життям, дякую святителю Філарету і преподобному Сергію, на честь якого був названим у миру, який досі є покровителем для мене. На молитві вранці і ввечері звертаюсь до двох святих. Маю дві ікони з мощами.
2 січня 2011 року ви стали архиєреєм. Вже розпочався шостий рік служіння у цьому сані. Як Ви сприйняли цю звістку, адже бути єпископом – це виклик?
Минулого тижня, готуючи до видання книгу зі своїми словами, посланнями, зверненнями, приурочену цим всім ювілеям, ще раз перечитував все. Завжди дивувався єпископам, які пишуть своє слово зі страхом Божим. Будучи священиком, я не розумів, у чому полягає цей страх. Коли було прийняте рішення про моє архиєрейство, почав читати святителя Іоанна Златоустого. Тоді ж зрозумів глибину страху і відповідальності за архиєрейське служіння. Йде мова вже не тільки про відповідальність за себе, але і за паству. Я не знав до останнього про свою хіротонію. У нас є така традиція, вона була у Блаженнішого Володимира, якщо він обирав якусь кандидатуру, то за місяць-два викликав цю людину, попереджуючи, що хоче винести на Синод питання про обрання. Звичайно, для людини це був розпач – зовсім мало часу до хіротонії.
Напередодні Синоду за тиждень Блаженніший викликав особу і говорив чітко про призначення на кафедру і посаду. Всі кандидати були у курсі. Інколи невідомих священнослужителів викликали на Синод, аби розглянути їхню кандидатуру. Бо кандидатури тих, про кого знали, зазвичай обирали одностайно. У мене відбулось все по-іншому. У нас у Церкві вкінці року – відкрите засідання Священного Синоду, яке складається з кількох частин. Перша частина — це звітність, коли присутні всі керівники синодальних установ. Друга частина — закрита після обіду. За традицією, коли закінчувався Синод, була вечеря. І ось завершився черговий Синод, я був у келії, за традицією чекав вечері. Мені подзвонив владика Олександр (Драбинко), секретар Блаженнішого, за 15 хвилин до вечері і сказав, що все закінчилось. Я собі спокійно поїхав до резиденції Блаженнішого. І ось за десять хвилин до вечері під’їжджаю до резиденції, виходить один із секретарів, завідувач канцелярією, архімандрит Аркадій, з документами Синоду. Каже: “У мене є для тебе новина”. Запитую яка. Він каже: “Щось треба подарувати”. Є така традиція, що єпископ, якого обирають, потім роздаровує свої хрести. Він каже: “Хреста даруй”. Кажу: “Не жартуй, такого не може бути, бо Блаженніший не викликав мене”. Тоді ж архімандрит сказав, що я призначений єпископом, показавши журнали Синоду. Я відразу ж виїхав у місто, купив квіти, приїхав до Блаженнішого. Якраз у цю хвилину зайшов владика Олександр. Я став на коліна перед Блаженнішим, він поцілував мене у голову, сказавши: “Владико, вітаю тебе з нагородою і великим даром, який дав тобі Господь”.
Вперше він назвав мене владикою. Я ж кажу йому: «Ви навіть натяку не подали». «Всі тебе знають, тому не було ніяких проблем з цим», – відповів Блаженніший. Всі підтримали мою кандидатуру і чекали мене у трапезній. Ми спустилися з Блаженнішим. Я, до речі, тоді вперше на вечері звернувся зі словом українською мовою. До того весь час спілкувався російською, хоча коли приїхав до Лаври, намагався говорити українською. Ніхто ніколи не чув, як я говорю українською мовою. Тоді члени Синоду сказали: “Бачите, Владико, ми думали, що він не знає української”. До хіротонії я займався з викладачем студіюванням мови. Я говорив українською у дитинстві, потім з батьками весь час спілкувався російською, адже тривалий час проживав у Казахстані, Росії. Коли повернулися в Україну, то батько вже не повернувся до української, хоча ми родом з Полісся.
Наостанок, Владико, будемо говорити про певний підсумок. Що вдалося вам впродовж цих шести років? Результати, якими не скажу, що пишаєтесь ними, але є для вас цінними. Який план дій надалі?
Я дійсно не пишаюсь, а радію від зміни ситуації, яка відбулась у Галичині. Тут з’явилося порозуміння до того, що не можна втручатися у справи Церкви. Коли наші політики перестали вмішуватися у церковні справи, серед нас наступив міжконфесійний мир – нема гніву, образ, злоби, ненависті одне до одного. Ми ставимось одне до одного, як брати, – з любов’ю. Якщо ми за об’єднання Церков і сильне Православ’я, маємо спочатку проявити принцип Любові до свого брата. За таким принципом ми тут перебуваємо, навіть впродовж нестабільності і політичної кризи в Україні. Тут не відчуваю жодної агресії проти себе, духовенства, нашої Церкви. Мабуть, це виходить з активної участі у житті нашого суспільства. Під час Майдану у Львові ми активно спілкувалися з його учасниками. Я також неодноразово був у Києві на Майдані і спілкувався з людьми. Хотів на власні очі побачити і почути, чому вони є там, за що виступають.
Це, мабуть, найголовніше. По-друге — впродовж цього часу як єпископ я духовно зріс. Побачив, що вже є немолодою людиною, вже не тим молодим священиком, маю певну відповідальність. Хочу сказати, що я перестав допускати певні помилки. Не скажу, що повністю припинив, але намагаюсь їх не робити. Якщо спочатку я їх не бачив, бо приїхав з Києва, вчиняв по-київськи, тепер розумію, що Галичина — це той регіон, який потребує ретельної уваги, що б ти не робив. Сьогодні можу відрізняти і розуміти, що потребує суспільство, я відчуваю позиції людей і їхні прагнення. Зрозумів, що для наших вірних тут важливий захист православних канонів — догматики. Тому інколи неправильно сказане слово чи навіть кома не там поставлена, могла б викликати духовну нестабільність чи застереження. Сьогодні прекрасно розумію, що я як єпископ маю зробити все, щоб була збережена духовна стабільність. Звичайно, впродовж цього часу я познайомився з прекрасними людьми у Львові — це чиновники, політики, бізнесмени, інтелігенція, журналісти. Мені приємно з ними спілкуватись, я відчуваю зацікавлення життям нашої єпархії, оцінку та аналіз нашого життя. У мене молода команда — секретарі і духовенство, тому нам таки дещо вдалося зробити за ці 6 років. Ми намагаємось, щоб православна єпархія була значимою у житті Галичини, відчутна, і нашим вірним було комфортно. Мені особисто дуже комфортно у Галичині — тут духовний народ. Якось Блаженніший, розповідаючи про переміщення владик у єпархіях, запитав мене: “Ти готовий піти на іншу кафедру?”. Я спитав: “Ваше Блаженство, а є вибір?” Він відповів, що є, назвавши 4 місця, куди можна було б піти. Я ж сказав, що обрав Львів. Тоді Блаженніший усміхнувся, обняв мене і сказав: “Цього я від тебе і очікував”.
Спілкувалася Юліана Лавриш
Фото – з особистого архіву владики Філарета (Кучерова)
Повязані записи
