Владика Степан Сус: “За 10 років Гарнізонний храм став місцем, де кожен може відчути себе вдома”

Сьогодні у Гарнізонному храмі свв. апостолів Петра і Павла звершили Архиєрейську Божественну Літургію з нагоди 10-ліття від відкриття. Очолили моління Митрополит Львівський УГКЦ Високопреосвященний Владика Ігор у співслужінні із куріальним єпископом Верховного Києво-Галицького Архиєпископа, Преосвященним Владикою Степаном.  Пропонуємо Вам прочитати проповідь Владики Степана, де він згадує про те як зі святині вивезли мільйони книг, як у храмі переживали Революцію Гідності, війну, а також понад 140 похоронів новітніх Героїв. Втім, храм також є місцем, де постійно вирує життя, адже тут чимало воїнів були охрещеними самі, хрестять своїх дітей, беруть шлюб. Про храм, який змінив історію Львова – читайте.

“Історія Гарнізонного храму має дуже цікавий початок. Перш за все, у житті кожного з нас, все починається із довіри. У Церкві все починається із благословення. Пригадую, що ми  як військові капелани, роздумували над тим ще у 2006-2007 роках, що добре би було, як би у Львові наші воїни мали свій Гарнізонний храм. Шукали різні варіанти. Перший варіант —  це був храм, який зараз використовується як музей Пінзеля. Ми хотіли це місце забрати під Гарнізонний храм через те, що це є сакральна споруда і там є дуже гарна площа поблизу. Пригадую, ми мали розмову із паном Борисом Возницьким і  радилися з ним як вирішити питання, щоб музей Пінзеля перенести у інше місце. Пан Борис був дуже досвідчений чоловік і сказав мені: “То дуже малий храм, там військові навіть не помістяться, не кажучи вже про те, щоб привести туди інших поважних гостей. Для армії треба щось потужне, величне. Так щоби можна було там помістити дуже багато військовослужбовців і щоб їм не було тісно”. Звичайно, пан Борис мав свої бачення бо напевно і не хотів, щоб музей Пінзеля переїздив у інше місце. Він сказав  тоді про те, що є у центрі міста один храм, повз який люди дуже часто проходять. І пан Борис був там востаннє у 1987 році, коли радянська комісія вивчала цінність роз’яття 17 століття, яке у цьому храмі щзараз є (і, до речі, сьогодні ви можете його побачити).   Тоді Борис Возницький з іншими експертами мали сказати чи це розп’яття є достатньо цінне, щоб вивезти його у Ермітаж.  Вони, як патріоти, сказали, що це розп’яття не має жодної цінності і немає потреби його вивозити у Ермітаж .  Зрештою пан Борис запропонував: “давайте підемо до того храму, подивимося, що ж там відбувається всередині”. Перед тим як іти до цього храму, я звернувся до нашого Митрополита Ігоря і попросив його благословення.  Це було 1 жовтня 2008 року.  Ми знали, що у храмі було 2 з половиною мільйони книг. Тепер ми знаємо, що це 44 військових КРАзи книг,  30 КРАЗІВ стелажів. Це те, що ми вивезли з цього храму.  Попросивши благословення, Владики Ігоря, отримавши відповідний лист постало питання як зробити це храм саме Гарнізонною святинею. Пригадую собі,  що я стояв між шестиметровими стелажами і немовби історія міста зупинилися тут. Коли заходили у храм, було таке враження, що ми потрапили у 1946 рік, фактично, у той час, коли прийшли комуністи до Львова, щоби нищити те, що ще залишилося. І потрошки ми почали збирати людей, які ми нам допомогли вирішити питання Гарнізонного храму. Ми залучили бібліотеку Стефаника, яка консультувала нас яким має бути нове книгосховище. Друге, це треба було зібрати людей, які би могли реалізувати процес перевезення книг. 

У той час, коли армія переживала не найкращі часи. Це був 2010-2011 роки, коли армію скорочували, але ми все-таки хотіли, щоби  вона мала свій храм, мала місце, де могла би помолитися. Часто багатьом здавалося, що воїни – це ті, які не ходять до церкви, не моляться.  Зрештою, створивши наглядову раду храму, зібравши різних людей, серед них навіть були такі, які не були переконаними християнами, але хотіли зробити щось добре, ми провели з мерією Львова 36 засідань. І ми вирішили що будемо діяти, робити щось конкретне. Тоді ми поїхали дивитися на приміщення на вул. Авіаційній, 1, яке би могло стати новим книгосховищем. За кілька місяців ми перевезли мльйони книг.  Коли ми відкривали храм, 10 років тому, нам ще не вдалося до книгосховища вивезти всі книги. Зрештою, нам вдалося відкрити і освятити храм на 20-річчя Збройних Сил України. Це було дуже і дуже величне свято. На хорах все ще залишалося приблизно 300 тисяч книг. Помалу, ми вивезли і їх. Але часто наші отці чи за вівтарем, чи за іконою, або наші реставратори, знаходять якусь книгу.  Всіх їх ми чемно передаємо у бібліотеку Стефаника, щоб науковці їх досліджували.

Важко повірити, що з відкриття храму минуло 10 років. З іншого боку, за цей час ми пережили дуже багато.  Перш за все, відкриття Гарнізонного храму у Львові, Революцію Гідності  і Майдан, Потім була анексія Криму, війна.  Перші-воїни, колишні курсанти, які загинули в АТО і свого часу виносили книги з цього храму. Ми усіх їх пам’ятаємо. Понад 140 похоронів новітніх Героїв ми звершили тут. Багато всього нам довелося пережити. Але цей храм за ці 10 років, справді переплів молитвами, довірою, відкритістю усе те, що ми називаємо людським життям. Тут багато наших воїнів охрестилося, повінчалося, похрестили своїх дітей і хрестять далі, приходять просто помолитися. Цінують цей храм. Не лише тому, що він є Гарнізонним, але і тому, що тут вшановується пам’ять воїнів.  Цей храм став місцем молитви, місцем пам’яті, місцем, де кожен може прийти і відчути себе як вдома. Навіть  час у вечірню пору (храм відчинений з 8-ї ранку до 20ї вечора) є призначений для тих, хто ще не ходить на Літургію, боїться іти до храму, чи навіть є атеїстами, але хочуть повірити. Їм потрібен простір, час, обставини, щоб вони самі собі прийшли до храму, у ньому побули, помолилися, відчули, що є щось вище за їхній розум , за їхні почуття, є Господь Бог – ця Вища Сила, яка покликала нас до життя, буття і дає нам радість.

Пригадую, одну жінку, якій було близько 70 років і яка розповіла, що ніколи до церкви не ходила, але собі подумала, що якщо у Львові відчиниться якийсь новий храм, то можливо до нього почне ходити. І тут, у новинах, вона почула, що відчиняється Гарнізонний храм у Львові і сказала: “от, напевно, це та церква, до якої я піду”. Відтак, ця жінка стала парафіянкою нашого храму, потім ми її охрестили і здається, що вона вже відійшла до вічності. Крайні роки її життя, ця жінка прожила з Богом, бо чекала на певний знак. І навіть якщо заради неї одної ми відкрили цей храм 10 років тому назад, то я впевнений, що ми спільно зробили дуже і дуже важливу справу.

Фото: Олександра Мазуренка