Отець-доктор Рафаїл Турконяк знаний як автор кількох перекладів Біблії сучасною українською мовою. Однак мало кому відомо, що він прийняв на свої рамена хрест перших років становлення підпільної Церкви в Україні — зі всіма її здобутками та ранами: був першим екзархом Київським УГКЦ та секретарем Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського до самої його смерті.
Про виклики та радощі, які пережила Церква у перші роки після виходу з підпілля: через що існувала загроза розколу УГКЦ? Чи справді відбувся так званий «розгром трьох православних єпархій» на Галичині? Через що існувала напруга з римо-католиками? Яким був Мирослав-Іван кардинал Любачівський, і що вирізняло його поміж інших єпископів? А також про те, як почалася співпраця отця Рафаїла з Українським Біблійним Товариством і багато іншого ви дізнаєтесь із нашої розмови з отцем-архімандритом, яку можна послухати на YouTube і прочитати на сайті «Духовна велич Львова».
Андрій Толстой: Отче Рафаїле, дуже приємно мати знову з Вами розмову сьогодні. На одній зі своїх фотографій, якій майже 35 років, я побачив Вас поруч із Блаженнішим Мирославом-Іваном Любачівським під час освячення місця під майбутній храм свщмч. Йосафата в Червонограді («на трикутнику») 27 квітня 1991 року. Скільки часу Ви вже були в Україні, коли цю фотографію було зроблено?
О. д-р Рафаїл Турконяк: Блаженніший приїхав, здається, 2 квітня. Я приїхав у четвер перед тим. Так що то було десь кінець березня — 25-26 березня. Я тоді їхав з трьома вантажниками через цілу Європу — з Італії на Україну, і то ще без віз, бо в Римі для наших водіїв їх не хотіли давати, але мені дали. Один водій мав, а другі два не мали. Так що ми мусіли в Будапешті зупинитися, ще в Будапешті візи діставати, і Богу дякувати, нам їх дали. І ми тоді поїхали через Югославію, Мадярщину, Чехію і Польщу. Здається, на Шегині ми тоді приїхали.
Коли Ви кажете «ми», кого Ви маєте на увазі?
Ті три вантажники, які зі мною їхали. Бо з нами їхали всі Служебники, всі молитовники і т. д.
Тобто це був супровід Блаженнішого Любачівського?
Так, це всі ті речі, які були потрібні для (богослужбових) відправ.
І Ви їх супроводжували?
Так.
Можна сказати, що Ви були одним із найближчих помічників Блаженнішого Любачівського при приїзді в Україну?
Так.
Тому не випадково на цій фотографії Ви стоїте поруч нього і тримаєте Служебник, який, мабуть, привезли зі собою.
Так, і, між іншим, Служебники, з яких Блаженніший правив – я спеціально їх друкував. І тут ще в мене навіть є копії їхні. Бо я зробив дві копії: одну для Блаженнішого, а одну запасну – якби щось сталося, щоби було ще.
Отже, кінець березня – початок квітня 1991 року: Ви і Блаженніший приїжджаєте в Україну. На фотографії, якщо нема помилки, я підписав, що це 28 квітня 1991 року. Це перший раз Ви були в Україні?
Ні, це не перший раз, я був скорше ще, рік скорше — на «Молодь — Христові» (йдеться про збір у Львові під егідою відродження молодіжного руху УГКЦ «Українська молодь — Христові», який відбувся 7-8 вересня 1990 року, ред.). Тоді я приїхав, добре змок.
Тоді був дощ, подія відбувалася у Львові на стадіоні (під відкритим небом).
То лило як нещастя.
Це був вересень, здається.
Вересень, так. То був перший раз, що я був в Україні.
Якими були Ваші перші враження? Ви хоч українець, але зі Заходу. Ви приїжджаєте в Україну – а це ще Радянський Союз. «Українська молодь — Христові» — це майже за рік до розпаду Радянського Союзу, а освячення місця під храм (в Червонограді), яке ми бачимо на фотографії — за чотири місяці.
Цікаво було побачити українські прапори. Як ми їхали поїздом, проїжджали вже через Карпати, пізніше вже на Львівщині, то всюди були синьо-жовті прапори. Того ми не сподівалися бачити. То було дуже приємно.
Вони тоді були навіть жовто-блакитні. Це вже пізніше їх зробили такими синьо-жовтими як ми бачимо сьогодні. А враження від людей, коли Ви почали спілкуватися з ними?..
Від людей тоді в мене було мало вражень. Ми мали кілька зустрічей: вони ставили питання — ми відповідали, наскільки могли.
А що люди питали? Чи можете пригадати, бо ж давно було.
Та то вже… не пам’ятаю навіть, про що ходило. Але пам’ятаю, що були цікаві питання. Навіть декотрі, яких ми не сподівалися. Але ми відповідали, наскільки могли.
Отже виходить так, і на це мало хто звертає увагу сьогодні, що Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, Глава УГКЦ, повернувся в Україну, коли Україна ще була в складі Радянського Союзу.
Так.
Тоді ще невідомо було, як повернеться далі історія.
І Блаженніший тоді навіть не знав, чи він буде тут на стало, чи ні. Бо фактично це був поворот (повернення, ред.), але до того, ще попереднього року, десь у жовтні, був Синод у Римі, і на ньому мали рішити, єпископи мали вибрати, хто буде пізніше… Але вони нічого не вибрали, лишили той вибір Папі, і тоді щойно в червні, як Папа був у Польщі, Блаженнішому сказали, що Папа затвердив його, щоб він був в Україні.
Я приїхав на Україну тоді тільки на три місяці. Але вже і не виїхав. То так сталося прямо тому, що Блаженніший просив, щоб я лишився, бо він потребував людей тут. Щоб ми разом зачали відновляти цілу структуру. Так що я приїхав на три місяці, а лишився на 30 років.
Чи пам’ятаєте Ви «ГКЧП»?
Пам’ятаю дуже добре; я не був навіть в Україні тоді. Бо в мене кінчався паспорт, то я мусів виїхати і в Англії робити паспорт знову. Так що я був в Англії як було то ГКЧП.
А Блаженніший де (на той час) був?
Блаженніший був в Україні.
Як Церква внутрішньо реагувала на ті події в Москві?
Я не був тут, так що я не знаю, як вони тут зреагували.
Може, по розповідях?
Та ми про то не дуже й говорили. Бо раз воно минуло, то минуло. Богу дякувати, зітхнули, що добре минуло. Але я думаю, вони (в Москві) нічого би не зробили, бо то Горбачов домовлявся, вже була домовленість з Римом. Але з москалями хто там знає, вони вічно своїх домовленостей не дотримують так, як тепер показується. Ніби гаранти миру, але миру з буком.
Ви маєте на увазі «Будапештський меморандум»?
Так.
«Це була зустріч двох світів — Західного і тутешнього»
Ось Україна стає незалежною, Ви приїхали на тимчасово, але залишаєтесь в Україні. Перед Вами Церква, яка була в гоніннях, переслідуваннях приблизно 40 років… Як все починалося? Якими були ваші перші плани, перші труднощі?
Перші плани, як ми приїхали, були – відвідувати єпархії. Особливо на Західній Україні, і в Києві ми були. А так цікавіше було, як ми їхали на Закарпаття. Бо як ще був Союз, треба було вічно мати дозволи, щоб кудись їхати по містах. А ми без дозволів їхали… А пізніше, як вже їхали на Закарпаття, то подумали, що краще взяти всі ті належні дозволи, і я послав одного до наших, те що ми називали «КГБ», щоб вони довідалися, що треба. А він приходить і сміється, каже: та вони сказали, що раз ви вже по всій Україні їхали, об’їздили вже всю Україну, то їдьте ще й в Закарпаття без дозволу.
Так що ми зачинали тільки тим, що ми їздили. Ніколи не думали, що ми тут лишимося. Це сталося лише після того, як Папа затвердив Блаженнішого на місці, щоб він тут був далі. Тоді Блаженніший нас просив, щоб ми залишилися, щоби цілу структуру відновити. Тоді прийшлося то все робити. Пізніше я став екзархом Київським, так що я мав (територію) більшу, ніж Блаженніший тоді — я мав цілу Східну Україну під собою.
Місійні терени…
Так. Я так попався, що був відповідальний за ті речі, аж поки їх не перебрав владика Любомир Гузар.
Чи не хотіли би Ви написати книгу спогадів?
Ні, я від того вже давно відмовився.
Але ж ідеться про особливий період, який Церква, мабуть, більше ніколи не переживатиме.
Є багато інших що пишуть. Добре, що вони пишуть.
Пишуть більше про Церкву в підпіллі, а про те, як Церква виходила з підпілля, але про перші 10-15 років (на свободі) – таких книг я не зустрічав.
Я тим не займаюся. Я маю свою роботу: займаюся перекладами і хочу закінчити ті всі речі, які я собі ще намітив, як Бог дасть часу. Тому я взагалі не думаю тим займатися, бо це забере багато часу. То треба буде добре подумати і знову переосмислити ті всі часи. Це були цікаві часи, тільки це була зустріч двох світів — Західного і тутешнього. І було певне недовір’я з обох боків. І воно взяло часу, поки ми втерлися. Але завжди було то небажання деяких осіб тутешніх, щоби ми були тут. Вони вважали, що вони мають те перебрати.
Той період також відомий непростими стосунками з Православною церквою, зокрема конфліктами за храми…
Тоді були конфлікти всюди, це особливо в перші роки… Ми старалися то полагоджувати, як могли, але, знаєте, люди — гарячі голови — є з обох боків. Були і між православними гарячі голови, і між нашими були. І зудари були неминучі. Не тільки була проблема з православними. Була та сама проблема з римо-католицькими церквами, тому що там ті вимагали майже всі ті церкви, які вони колись мали. Але то також було неможливе.
«Ті хотіли того єпископа, а ті хотіли тамтого»
Отже, вирішили одну проблему — переслідування Церкви, а з’явилися нові виклики.
То завжди — нові проблеми виникають і будуть виникати. Бо люди є людьми.
Але все ж таки, здається, ті питання більш-менш вдалося вирішити.
Нам найважніше було, щоб ми зберегли єдність. Бо була можливість розколу Церкви навіть тоді.
Ви маєте на увазі – Греко-католицької?
Так. Бо люди тягнули за різними єпископами. То прийшлося, так би сказати, лявірувати між всіма, щоб нікого не обидити, і щоб переконати людей, що ми не є тут, щоб над кимось панувати. Бо то нам закидали, що ми забльокували покійного митрополита Володимира (Стернюка), не допускаємо людей до нього. Що було неправда. Хто хотів — міг іти до кого хотів. Але люди такі речі виговорювати і ми мусіли між тим всім лявірувати. І також були певні священники, які воліли, так би сказати, йти поза плечі і робити свої діла, використовуючи певних єпископів чи певні обставини. Але я вважаю, що (то) нормально було, то завжди в кожній спільноті є різні люди.
Оцей такий період стабілізації, назвемо його умовно — бродіння, такого сильного бродіння – скільки часу він зайняв?
То ще тягнулося навіть після смерті Блаженнішого (Любачівського), але щораз менше. І дотепер є певні проблеми. Проблеми завжди були і будуть. Тільки тепер є більше стабільне, тому що вже є більше молодих священників. А ті старші повідходили. Пам’ятайте, що тоді більшість священників – це були ті, які перейшли з православ’я.
Яка з ними найбільша проблема виникала?
Щоб такі специфічні проблеми — не було. Були проблеми, що ті хотіли того єпископа, а ті хотіли тамтого. І фактично зударяли єпископа проти єпископа. І особливо в перших часах, то певні єпископи чулися обидженими, бо колись вони їздили всюди, а тут їх прикрутили до якогось маленького клаптику землі і не можна їм лізти в інші території. Так що це були ті проблеми — звичайні проблеми, які треба було розв’язати між клиром.
Також читайте: Чи «вся влада від Бога»? Дискусія з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком
«Він завжди на то казав: “Суспільство — хворе”»
Розкажіть трошки про Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського*. Тоді на Літургії поминалось подвійне ім’я Папи — Іван Павло, і в Блаженнішого — Мирослав-Іван… Але сьогодні складається враження, що про нього майже забули. Якщо ще про Блаженнішого Гузара пам’ятають, про Івана Павла ІІ пам’ятають, то про Блаженнішого, який повернувся в Україну, мав мужність повернутися ще в Радянський Союз, і перші найважчі роки взяв удар на себе, ми мало знаємо, або взагалі нічого не знаємо. Зрозуміло, що в одній відповіді Ви не зможете сказати всього, але розкажіть бодай щось про нього як про людину.
Він був дуже тиха людина. Він ніде не висувався і був спокійний. Він мав свою думку, але він також одну річ робив, яку багато єпископів сьогодні не роблять — він умів ділитися своєю владою з іншими. Він не вважав за посягненням, як хтось йому заїхав так, як не треба. А таке бувало. Бувало і від єпископату, і від священників. Він то не сприймав. Він завжди на то казав: «Суспільство — хворе». І він був дуже спокійний, він ніколи не вибухав, ніколи не злостився ні на нікого. Я при ньому пробув аж до смерті. Надзвичайно спокійна, тиха і молитовна людина.
І він своє робив. Він цілий час, кожного тижня, майже до самої смерті, мав реколекції про радіо. Він завжди мав свої проповіді. Так що він у свій спосіб дбав за Церкву як він знав. А управу Церквою, щоденне провадження Церкви він передавав іншим людям — були священники, які тим займалися, кожний мав своє. Але ми завжди, кожного дня, йому звітували. Ніколи ми нічого не робили без його відома. А пізніше, як прийшли два владики, вони перебрали ті функції, які ми скорше мали.
«Зачинав зі “зера”, не було ні церкви, нічого»
Ви згадали про те, що були Київським екзархом.
Так, я був Київським екзархом.
Що входило у Ваші обов’язки?
Ватикан не давав нашій Церкві юрисдикцію на всю Україну. Нас обмежили до Галичини. І якраз одна зі заслуг покійного Патріарха Мирослава-Івана є та, що він добув ту юрисдикцію. Бо сталося – ще як поділили Польщу, тоді фактично і поділили і митрополію. І відновили Галицьку митрополію, яка була паралельною до Київської митрополії. Але Галицька був прив’язана тільки до Галичини. Так що не мали юрисдикції чи права обслуговувати вірних поза тим — поза Галичиною.
І нам Рим поставив таке завдання, сказав: ви докажіть, що ви маєте на то право. Так що ми сиділи і писали всякі трактати і все інше, щоб доказати. І остаточно ми то зробили. Але це було за клопітництвом покійного Блаженнішого Мирослава-Івана. Це сталося, як я вже був екзархом, бо скорше Блаженнішому дали персональну, особисту юрисдикцію, він дістав юрисдикцію особисту над усією Україною, і тоді мене назначив він екзархом, тому що ще в першому Синоді нас були вибрали кілька осіб і на єпископів, і до певних позицій, і Блаженніший вважав, що оскільки Синод свого часу рішив, що я мав бути в Києві, то Блаженніший конечно хотів, щоби я то перебрав. Через то я опинився як екзарх.
Я завжди займався київськими справами. Але то означало тоді, що треба було робити всі статути. А як зачалося Києвом, то ми мали тільки один статут — загальноцерковний — а тоді треба було робити статут на кожну епархію. Якраз я тоді всім тим займався найбільше. Я фактично на тиждень два-три рази їздив (маршрутом) Київ-Львів. Так що добре своєю машиною наїздився. Бо тоді поїздом було тяжче. Навіть якби поїздом їхали, то в Києві нема що робити. Ми не мали в Києві взагалі ніякого приміщення, то ми купили були свого часу квартири, так щоб було де хоч переночувати, щоб не треба було до готелю ходити. Бо з готелями також проблема: за радянських часів треба було діставати дозволи, інакше би вас не помістили в готель.
Через те, що ви іноземний громадянин?
Через те, що ми іноземні громадяни. Так що проблем було трохи, але ми собі давали раду. Як могли, так і робили, і скільки могли — того робили.
З погляду пастирства, чи були тоді люди в Києві, на Сході, якими треба було опікуватись?
Так, всюди були. Вже були парафії в Києві. Як я там був, то було вже принаймні чотири парафії з тих, що я пам’ятаю. На Подолі була, Аскольдова Могила, і ще дві десь були. Так що це вже зачиналося.
Це десь в той період отці-василіяни свій монастир там збудували?
Трошки пізніше.
Отже, Ви були певним першим зерном на Сході.
Так попалося, що прийшлося мені тим всім займатися. Я мав цілу Україну, та найбільше ми в Луцьку мали, в Ялті мали… Люди просили священників — треба було шукати священників. Так що треба було розв’язувати (питання). Тоді як я був при тому, то вже було десь 30 священників на цілій Україні (поза Галичиною). І навіть в Сумах, в Дніпропетровську, в Донецьку тоді ще було.
Може пригадуєте якийсь цікавий випадок чи історію з тих часів?
Спеціальних історій не було. Були і тертя, були і добрі речі. Та як всюди. Так, як в кожному житті, так і там було. Але це був процес становлення. Як я вже передавав (справи) пізнішому Блаженнішому Любомирові, то ми в Києві тоді вже мали приміщення для екзархату. Бо я як зачинав, нічого не мав. Зачинав зі «зера», не було ні церкви, нічого. А ще тоді в Києві, і взагалі на Східній Україні, нам не хотіли давати ні церков, ні земель, нічого. То було суто православне, яке вони вважали, що ми не маємо право там навіть носа пхати.
Так що були проблеми. Я не знаю, наскільки вони тепер є, бо я від того всього відійшов вже давно. Фактично я закінчив з тим 1995-го року. Я передав все і…
Також читайте: Про «інших богів», Ім’я Бога та поклоніння іконам: дискусія з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком
«Так зачалася моя співпраця з Біблійним товариством»
Ви людина, яка сформувалась на Заході. У Вас, напевне, був культурний шок, який Ви отримали, коли приїхали ще в Галичину. А Схід України – це ще інша культура. Як Ви адаптувалися до того всього?
Треба було працювати, то й працювалося. Приймали людей такими, як вони є. Це не є, щоби ми щось накидали. Нам закидали, що ми багато дечого накидаєм, я того свідомий.
Наприклад?
Що порядки різні, до яких вони не звикли. Бачите, проблема була, що, як то казав один чеський єпископ: за комуни кожний священник думав, що він єпископ, а кожний єпископ — що він Папа. Значить, вважали, що кожен може робити, що він хоче. А тут прийшлося то пригамовувати, робити, щоб то якось функціонувало як спільнота, а не просто, що кожний собі гуляє куди хоче, як гуляй-поле.
Чи поєднували Ви свою діяльність, зокрема адміністративну, з перекладом Святого Письма? В той період Ви ж перекладали потрошки?
Так, якраз у червні 1991 року заснувалось Біблійне товариство. Ми тоді не брали участь в тому засновуванні, бо навіть не знали. Але отець Онуферко якраз був у Києві, його запросили, він прийшов і сказав їм: а у нас є такий, що перекладає. То він говорив про мене. Але в червні я не міг бути на тій події, тому пізніше нас запросили — перший раз я був, здається, або в листопаді, або в жовтні, десь так.
А тоді нас запросили, і Блаженніший погодився вступити до Біблійного товариства, щоб наша Церква стала членом, а мене він зробив відпоручником. Так що фактично перші дві чи три каденції я провадив справами Біблійного товариства з нашого боку, і якраз в грудні 1991 року вони запитали, чи я не міг би перекладати для них. Але сказали: покажіть, які ваші праці. Я їм показав частину Нового Завіту, то здається Євангеліє від Матея — видрукував у чотирьох мовах, паралельно грецьку і так далі, щоби вони бачили, що я роблю. І вони тоді сказали, що заангажовують мене. Та й так зачалася моя співпраця з Біблійним товариством. Я відтоді для них аж дотепер працюю.
В той час Ви, мабуть, пересікалися, а може й навіть тісніше спілкувалися з людьми різного характеру, зокрема, з творчою інтеліґенцією — письменниками, журналістами, політиками, колишніми дисидентами… Кого би Ви хотіли вирізнити, з ким Вам приходилося найбільше комунікувати, і хто на Вас справив найбільше враження?
В Біблійному товаристві це, напевно, був пан Степовик. Він довший час був секретарем товариства — він займався літературною частиною. А так щоб спеціально, я не мав таких.
Ми як перекладали, то, перш за все, ніхто греки не знав. Так що мені не було з ким поділитися… Та я їх переконав, щоб ми робили переклад (Старого Завіту) з грецького тексту, зі Септуагінти. І я пояснив, чому. Бо і Православна церква, і наша — для нас в Літургії важна Септуагінта, тому що там є всі книги, але також то зовсім інакші тексти.
Так що я їх переконав. І ми домовилися так, що вони знайдуть на переклад з єврейського когось іншого, але якби не знайшли, то попросять мене, щоб я те зробив. Ну то я був переконаний, що вони знайдуть. Але не вийшло. Так що мені прийшлося робити повністю переклад зі всіх мов.
Септуагінту використовували здебільшого також Отці Церкви. Як їх можна перекладати і розуміти без цього перекладу…
Так, без тої основи.
У попередньому запитанні я мав на увазі не лише перекладачів Біблії чи духовних людей, але й людей світських. Бо тоді Церква дуже сильно була пов’язана з політиками, письменниками…
Може, хтось був (пов’язаний), я особисто — ні. Я тільки через Біблійне товариство мав зв’язок з кількома. Був також професор Німчук, який був греко-католиком, і він також був у Товаристві, так що я спілкувався більше з тими, що були в Біблійному товаристві.
А Степовик – він православний?
Він православний — він був із Церкви Філарета (Денисенка, УПЦ КП, ред.).
Також читайте: О. д-р Рафаїл Турконяк: «Росіяни тримаються українського канону Святого Письма»
«Ще 10—15 років – і ми, може, би не існували як Церква»
Якими були досягнення перших 10-ти років, як Церква вийшла з підпілля, і які були недоліки – тобто що недопрацювали, або не вдалося допрацювати?
Досягненням я вважаю те, що ми зберегли єдність і таки клир пристосувався до нових реалій. Це значить, що не кожний є сам собі вождем, але що існує певна підпорядкованість. Плюс те, що перестали воювати і по селах, і по містах з церквами.
Ви маєте на увазі міжконфесійні конфлікти?
Не тільки міжконфесійні, але також між нами і римо-католиками, бо то римо-католики дуже часто хотіли певних церков, які колись були польські. А ми потребували також. Наші церкви здебільшого понищили, то лишались тільки ті церкви, що лишилися. І це була, так би сказати, війна за певні об’єкти.
Часто чуємо від РПЦ, і Кирил Гундяєв й інші, люблять розказувати про розгром трьох православних єпархій «на Западє Украіни».
Та то не був розгром. Самі люди забралися. Бо люди не були в них. Вони можуть говорити про розгром, але розгром був, як вони при помочі Сталіна громили нас — то був розгром. А ми насилу нічого не брали, то, фактично, люди самі переходили. А що вони того не сприймали, так це є факт: вони думали, що будуть вічно мати наших, а тут нічого не буде. Вони взагалі вважали, що ми не існуємо. Я вважаю, що ще 10—15 років – і ми, може, би і не існували як Церква. Подивіться, що сталося перед Першою світовою війною – то всього 60 років (минуло) і на Волині все було вже православне. Тому що насилу вони перелопатили. А тут тільки 40 років було, так що…
Я пригадую те, що нас дивувало, що до церкви спочатку ходили тільки старі бабусі разом зі своїми онуками, а іншої верстви, тої середньої, не було. А тепер ті внуки повиростали, і тепер вони зі своїми дітьми ходять. Так що, значить, була та небезпека, що ми перестали би існувати як Церква. Ми би лишились тільки на Заході.
«Від нас вимагали, щоб ми взагалі в Україні не були»
Минули роки. Про що би Ви сьогодні сказали Блаженнішому Мирославу-Іванові Любачівському?
Я би сказав йому: ми зберегли все і передали Церкву в надійні руки. Ми свій обов’язок виконали. Наскільки то було можливо і наскільки нам давали то робити. Бо це також залежить (від того), наскільки вам дадуть змогу певні речі робити.
Давав можливість хто?
Церква. Бо від нас вимагали, щоб ми взагалі в Україні не були.
Ви маєте на увазі Рим?
Ні, не Рим. Певні наші єпископи. Вони хотіли, щоб ми забралися повністю. Тому, скажімо, отець Дацько мусів бути поза Україною цілий час майже. Я лишився в Україні, тому що я був при Блаженнішому до його смерті. А після того мене відсторонили від всього.
Якщо подивитись на Ваше життя з пташиного польоту: Ви народились за кордоном, Ви зростали як священник, монах український — студит — в Римі. Вас рукопокладав Блаженніший Йосиф Сліпий, на Вашій хіротонії був присутній владика…
Для Львівської Митрополії, між іншим.
Та Ви що! Ви були рукопокладені (в 1972 році в Римі) для Львівської Митрополії?
Так, ще маю документ.
Є у Вас цей документ?
Так, по латині писаний.
Потім Ви дочекалися Незалежності і приїхали сюди, коли ще був Радянський Союз. Опісля було дуже багато подій: і світлих, і випробувань, які ми сьогодні згадували, в тому числі конфліктів, інколи вигаданих, надуманих людьми — штучних, а інколи таких, які народилися історично — незалежно від Вас чи від тих, хто їх роздмухував. Тож давно минув Ваш медовий місяць в Україні. Яким є сьогодні Ваше бачення нашого народу, нашої Церкви. Тобто наскільки ми здатні до того, щоби збудувати свою країну і мати свою Церкву?
Я думаю, ми дуже здатні, і то від нас залежить, наскільки ми схочемо.
Чому так далеко не просунулися за цей час?
Бо дуже тяжко людям мінятися. Неможливо за один рік перелопатити два чи три століття і їх змінити. Люди звикли до певної системи. А щоб змінити будь-яку систему, потрібно два-три покоління. Ви дивіться, ми щойно тепер не стали радянськими людьми. Чому вони в 1920-30-х роках вибивали всю ту стару номенклятуру, хоча вони її вживали, і та номенклятура фактично працювала на Радянський Союз, але вони їх вибили, бо вони не були «благонадьожні».
Бо вони народилися ще за царя.
Так, при тамтій владі. І то саме тепер сталося: тільки тому, що ми стали українцями, а не вже, скажімо, чоловіком радянським, це не означає, що ми змінилися. Заки ми змінимося, знову це візьме часу, бо ми мусимо мінятися. А як ми не змінимося, то і українство не посунеться. То від нас залежить. А то бере часу, і плюс ми мали то нещастя, що фактично цілий Донбас, і не тільки Донбас, а Одещина — взагалі вся Східна Україна — була морена голодом три рази. Москалі так постаралися, що ми втратили масу свого народу. Плюс маса виїхала за кордон. То все має свій відбиток.
Ми будемо рости. Ну поки що ні, бо війна йде і ми тратимо людей знову. Але, як Бог дасть, скінчиться війна, ми будемо рости. І, я вірю, що підемо вперед і ми будемо ще країною такою, з якою буде числитися навіть пані Америка.
Дякую, отче, за розмову. Дуже цікаво. І ми ще повернемося, я думаю, до нашого минулого і до нашого майбутнього.
*Так склалося, що наша розмова з о. Рафаїлом Турконяком «випадково» відбулася напередодні 25-річниці смерті Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського, який упокоївся 14 грудня 2000 року).
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Також читайте: Про Вульгату, Содом та штучний інтелект: розмова з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком (+ аудіо)
О. д-р Рафаїл Турконяк: «То мусить бути надзвичайний Бог, що таке втяв» (+ аудіо)
Архимандрит Рафаїл Турконяк: «Війна ніколи не є біблійна»
Повязані записи
