Засніжена дорога, промерзле повітря. У рясі та бронежилеті із Святими Тайнами у кишені біля серця прямую до позиції, де очікують Христа: хлопці попросили про Сповідь і Причастя. Звуки пострілів стають усе ближчими, кулі починають свистіти зовсім поруч. Можливість повернутися залишається, але ж очікують – Христа!.. Один із найщасливіших моментів мого священства: добровільно і свідомо, із спокійною певністю, приймаю рішення продовжувати шлях, адже я – для Нього, а значить – для них… і немає мене без мого служіння…
Військове капеланство стало чи не однією із найбільших несподіванок мого життя. На фронті деколи запитував себе: чому я? чому військовий капелан? Навіть сьогодні дуже чітко пригадую, як майже десять років тому мене запросили відвідати маленьку групу молодих випускників Львівської духовної семінарії, які робили свої перші кроки у пасторальному служінні серед офіцерів і курсантів Львівського інституту Сухопутних військ. Мою академічно зорієнтовану свідомість турбувало чимало сумнівів і запитань: навіщо? що цікавого можна знайти у затягненому військовому середовищі? я ж – для богослов’я!.. Переміг якийсь майже мінімальний сотильний інтерес, раціонально обгрунтованих пояснень якому годі знайти. Пам’ятаю мить, – у деталях пам’ятаю, – коли через КПП військового вишу увійшов у військове капеланство, а вийти так і не вдалось… залишився у гурті романтичних і драматичних, щедрих і відданих, живих і дуже справжніх людей у камуфльованих одностроях. То була пора світанку, усе найважливіше щойно розпочиналося.
Пригадую, як протягом свого служіння у військовій академії доволі часто долав майже десять кілометрів бігом, аби поспіти на шосту ранку на зарядку, пробігти з курсантами їхню ранкову дистанцію, а потім іще повернутися до монастиря на службу. Пригадую марші відстанню у майже шістдесят кілометрів і стрибок з парашутом… аби бути справді поруч! Протягом років дружні стосунки зміцнювалися, Збройні сили стали для мене моєю родиною: когось із моїх військових друзів вінчав, комусь хрестив дітей, хтось постійно приходить до Сповіді, хтось – у пошуках поради, підтримки, духовного супроводу, а когось, на жаль, уже довелось відспівувати. Якими б дорогами українського фронту я не пересувався протягом останніх місяців, усюди знаходилась пара знайомих очей, чийсь дуже добре знайомий погляд – рідний, бо родом із моєї особистої історії.
За однією із найбільш достовірних теорій, капеланами називали священнослужителів, що дбали про одну із найважливіших святинь королів франків – частину верхньої накидки, каппи, святого Мартина Турського, яку ті постійно брали з собою на поле бою, аби забезпечити перемогу. Таким чином, священики, які в окремому наметі дбали про каппу святого Мартина, стали називатися капеланами. Військові капелани – служителі великої святині: душі військовослужбовця. Вони не мають права перетворитись у музейних працівників, але покликані вірно і віддано бути свідками того, що відбувається у глибинах духу людини у військовому однострої, своєю присутністю намагатись прихилити для них саме небо, відкрити їм двері для зустрічі з Христом. Капелани не мають права стати служителями культу. Вони покликані щедро служити Богові в людині, дбати про велику святиню, про душу військовослужбовця, про іскру божественного у камуфльованій людяності.
Бути священиком Христовим – це бути носієм таїнства, що перевершує будь-яке людське розуміння: видимим простором і часом, конкретною часткою людської історії, і водночас – носієм Божої благодаті, Його нестримного бажання любити і змінювати світ людини на краще, дарувати надію і бути знаряддям Його любові. Бути священиком Христовим у контексті бойових дій – це бути конкретним і живим втіленням Божої присутності там, де дійсність безжалісно спотворюється кров’ю, насиллям, ненавистю, страхом; бути поруч із тими, хто відстоює саме життя, допомагаючи їм не втратити найважливіших моральних орієнтирів, залишатись людьми, здатними любити по-справжньому – щиро і щедро, вірно і до кінця.
Пам’ятаю моменти, коли у гулі обстрілів, втрачались обрії майбутнього, доводилось повністю зосереджуватися у нагальності небезпеки, Львів і Київ ставали недосяжними. Пам’ятаю обстріли, коли гадалось: можливо, це саме вона – остання мить…
Неприродний для таких обставин спокій моїй душі дарувала думка про те, що я таки на своєму місці, поруч із тими, кому покликаний служити… Коли стріляло і гуділо, коли із темряви у нашу позицію летіли міни, коли на моїх очах падали від поранень, коли невідомі дороги вели у невідомих і небезпечних напрямках, коли ворожа артилерія безжалісно розривала землю довкола, а повітря пронизував скажений рев реактивних снарядів, коли бракувало тепла і світла, сну і спокою, я з глибоким переконанням повторював: я на своєму місці, я поруч… І я був щасливий, що міг бути на своєму місці, і що міг бути поруч…. Коли хлопці під час обстрілу брались за зброю, ставав поруч із ними, озброївшись молитвою за кожного зокрема… вдячний за те, що Господь дозволив мені там бути.
Бувають капелани-батьки, капелани-брати, капелани-друзі. Я щиро вдячний Богові, за те що дозволив мені стати братом для багатьох…
о. Андрій Зелінський
Джерело: facebook.com/andriy.zelinskyy
Повязані записи
