Чи вислухає Господь Бог наші молитви? Що робити, коли ми не бачимо результатів молитви? Наскільки важлива наша молитва у важкий час війни? І нарешті — як поєднати наш теперішній досвід із вірою в доброго Небесного Отця?
На ці запитання відповідає отець-доктор Анджей Персідок — доцент Папського богословського факультету у Варшаві.
З різних свідчень минулого ми знаємо, що війна була нагодою для відкриття наново віри в Бога. «Як тривога, то до Бога», — говорить відоме прислів’я. Зазвичай воно викриває корисливість людської молитви, але водночас виражає глибоку істину: коли руйнуються досі існуючі опори життя, буває так, що людина згадує про Скелю спасіння.
Випробування віри
Водночас війна є випробуванням віри не тільки для людей, які живуть під обстрілами, але й для тих, хто намагається узгодити свою віру з тим, що бачить щодня в новинах. Багато людей носить у собі складні питання: про присутність Бога в житті людей, які зараз гинуть, чи про сенс молитви за мир. На ці питання нелегко відповісти, і не кожна теоретична відповідь (наприклад, та, яка відсилається до того, що Бог дав людині свободу волі) є екзистенційно задовільною.
Здається, існує єдиний надійний шлях, щоб поєднати наш сьогоднішній досвід з вірою в доброго Батька (Небесного). Треба повернутися до сутності християнства, тобто до Христа. Саме в Ньому безодня Божої таємниці поєднується з безоднею наших страхів і страждань. Саме на Нього треба дивитись, щоб не загубитися в імлі війни. На Нього, хто «приносив молитви і благання до Того, хто міг спасти Його від смерти, з великим голосінням і слізьми, і почуто Його за страх (перед Богом)» (Євр. 5,7) — хоча багато хто, дивлячись на Його знівечене тіло, що висіло на Хресті, поспішно відповідає, що якраз Він і не був почутий.
Коли молитва не приносить результатів
Блаженний Примас Польщі Стефан Вишинський писав у «Тюремних нотатках»: «Я мушу їх підтримувати, щоб вони не зневірилися. Дивно, як близько біля “непохитної віри” кружляє страх. Людина, яка сильно вірить, так сильно очікує всього від Бога, що будь-яка затримка викликає (у неї) занепокоєння. Це не невіра, а “подив” щодо конфлікту “сила — доброта Божа”. Я боюся за людей, які дуже сильно вірять в ефективність молитви, щоб вони не чекали надто швидких результатів своєї молитви, щоб у разі затримки Божої відповіді вони не вирішили, що їх просто не почули» (запис від 1.10.1953).
Молитва у важкі часи має бути витривалою. Це трохи нагадує допомогу, яку багато з нас зараз надають жертвам війни: важлива швидка і спонтанна мобілізація, але справжнє бажання допомогти має бути довготривалим. Подібного довгострокового підходу до молитви — за мир, за свободу, за справедливість — нас вчить Примас Тисячоліття. Ми повинні стукати у ворота Неба, навіть якщо ніщо не віщує швидкої перемоги. Навіть якщо наші слова іноді набувають такого ж драматичного тону, як у Псалмоспівця: «Пробудися! Чого ти спиш, Господи? Встань! Не відкидай навіки! Чого закриваєш лице твоє, забуваєш за горе наше і тісноту нашу. Бо душа наша кинута між порохи, а черево наше до землі прилипло. Встань на поміч нам, і спаси нас задля милосердя твого!» (Пс 44, 24-27).
Молитва, яка є… боротьбою
Молитва є джерелом заспокоєння, але молитва є також боротьбою. Про це нагадує Катехизм Католицької Церкви (№ 2629), посилаючись на два уривки з Нового Завіту. Пишучи до Римлян, святий Павло просить їх ревно змагатися (грец. συναγωνίζομαι – боротися разом, ред.) за нього, підносячи молитви до Бога (Рим. 15,30). Своєю чергою, наприкінці Послання до Колосян він передає вітання від Епафраса, «який завжди змагається (грец. ἀγωνιζόμενος — бореться, подвизається) за вас у молитвах, щоб ви стояли непохитно в досконалі й виконували волю Божу у всім» (пор. Кол 4,12). Варто додати, що подвиг молитви є також внутрішньою боротьбою: з власним страхом або спокусою збайдужіння; зі сумнівами або ненавистю до насильників, що зароджується в серці. Це боротьба за те, щоб у пережитому досвіді не втратити належного ставлення до Бога:
«Саме у прохальній молитві виражаємо усвідомлення нашого зв’язку з Богом: будучи створіннями, ми не походимо самі від себе, ми не владні над лихами і не являємо собою останньої цілі; як грішники, ми — християни — знаємо, що відвертаємося від нашого Отця. Прохання — це вже до Нього повернення» (ККЦ 2629).
Намагаючись зрозуміти сучасні події у світлі віри, не можна забувати ще про один момент, який надзвичайно сильно присутній у пророчих книгах Старого Завіту. Ізраїльтяни завжди пов’язували поразки і нещастя, які їх спіткали, з Божим покаранням за гріхи і закликом до навернення.
Це правда, що з нашим, набагато більш індивідуалістичним, поглядом на людину так думати вже важко: непросто знайти співвідношення між індивідуальним гріхом людини і неймовірними стражданнями, які вона іноді переживає. Проте спокутний характер страждання — це напрямок, від якого Церква ніколи не відходила. Отже, в будь-якій ситуації варто поєднувати власні страждання зі спасительними страстями Розіп’ятого і взивати до Бога: «Заради Його тяжких страждань будь милосердний до нас та всього світу».
Автор: О. Анджей Персідок — доктор фундаментального богослов’я, викладач Католицької Академії у Варшаві та заступник головного редактора «Варшавських теологічних студій». Зацікавлення: Фундаментальне богослов’я, богослов’я Анрі де Любака, історія богослов’я, Христологія, богословська естетика
Також читайте: Що таке тяжкі гріхи і коли ми їх скоюємо?
«Війна і Біблія»: про причини війни і передумови перемоги та поразки
О. Ігор Гнюс OP: «Здебільшого молитва – це не біг на коротку дистанцію, це марафон»
Повязані записи
