Трохи більше, ніж рік тому, доводилось писати текст про єдність українського Православ’я. Тоді, за кілька днів до Об’єднавчого собору між УПЦ КП і УАПЦ, про котрий заздалегідь було відомо, що він не відбудеться, було цікаво писати про цю ситуацію. Емоції і враження були свіжі, звинувачення і запевнення, що зрив Собору це #зрада чи #перемога – щирі і переконливі. УПЦ КП заявила про «об’єднання знизу», УАПЦ – про безальтернативність об’єднавчого процесу з КП, УПЦ, устами своїх речників відверто не зловтішалась, та все ж звучало щось на кшталт «ми так і знали». Пройшло майже 15 місяців. Що змінилось за цей час? Що робили, зокрема і в справі осягнення єдності фігуранти об’єднання. Спробуймо проаналізувати.
УПЦ. Хочемо ми цього чи ні, подобається нам це, чи ні, але в Україні є потужна Церковна структура, котра в усіх офіційних документах іменується Українською Православною Церквою. Ця структура абсолютно неоднорідна. Тут можемо зустріти як щирих мирян-українців, котрі воюють на фронті чи волонтерствують та священиків і єпископів, котрі допомагають цю волонтерську допомогу збирати; тут є, рівночасно і прихильники сепаратизму, і навіть бойовики терористичних «днр» і «лнр». Зрештою, сам митрополит Онуфрій – Предстоятель УПЦ неодноразово заявляв, що його вірні є «і там, і там». Такою неоднорідною УПЦ була завжди, зараз в самій структурі нічого не змінилось.
Змінилась лише ситуація. Країна поринула у стан війни, тому москвофільство, які певні кола УПЦ проявляють дуже явно сприймається суспільством набагато гостріше. Зрештою, сприяє такому гострому сприйняттю і позиція Синоду і Предстоятеля, котрі регулярно дивують українську громадськість дуже обтічними і розмитими формулюваннями в питаннях, котрі зараз, у час війни, хвилюють усіх особливо. Раніше в УПЦ був митрополит Володимир. Непересічна постать. Він був тим, котрий своєю харизматичністю умів поєднати на перший погляд непоєднуване. Саме його авторитет і побожність тримали в єдності і тих, котрі усвідомлювали себе УПЦ і тих, котрі самоідентифікувались як МПвУ.
Зрештою, починаючи із 2009 року, стараннями саме митрополита Володимира, досить активно почався процес перемовин із УПЦ КП щодо майбутнього об’єднання. Блаженніший захворів, його соратників відсторонили від управління, прагнення канонічної автокефалії в УПЦ стало прирівнюватись мало не до схизми… Змінився Предстоятель. Людина побожна і молитовна. Але людина вихована і сформована певним чином. Сформована Троїце-Сергієвою Лаврою, сформована на пропагандистському політичному концепті «третього Риму», яку потім ПК трансформував у концепт «русского міра», котрі завжди видавались за концепти духовні…
За таких умов об’єднання мало можливе, адже при теперішніх реаліях і теперішньому керівництві про жодне «об’єднання» як таке в УПЦ чути не хочуть, адже в їхньому розумінні єднання має відбутись лише через «покаяння» і «повернення розкольників». Ці фрази, до речі, теж дуже симптоматичні. Адже саме після смерті митрополита Володимира з лексикон медій УПЦ повернувся термін «розкольники», а сани духовенства УПЦ КП і УАПЦ беруться в лапки, або перед ними пишеться «так званий». Також гострими є конфлікти стосовно переходів парафій із УПЦ в УПЦ КП. Медії УПЦ, зокрема одіозна «СПЖ», завжди називає такі переходи захопленнями… Конструктивної позиції у справі переходів у УПЦ теж немає, адже почергове служіння тут категорично відкидають. Словом, описані тенденції показують, що ні об’єднуватись ні зближатись із іншими Православними Церквами України УПЦ не має наміру.
УПЦ КП. Церква, яка була, є і буде «ключовим гравцем» у справі об’єднання українського Православ’я. Знову ж таки, попри те, що і до самої цієї Церкви, і до її очільника можна ставитись по-різному, беззаперечним є факт, що саме цю Церкву вважає «своєю» абсолютна більшість православних українців. Зрештою, і Константинопольский патріарх, та його представники, котрі останнім часом дуже часто навідують Україну, дають зрозуміти, що і вони бачать об’єднання та можливе канонічне визнання на базі саме УПЦ КП. Церква постійно розвивається, допомагає фронту, демонструє «українську лінію».
За останні кілька років до КП приєдналось достатньо багато парафій УПЦ, нещодавно ми спостерігали перехід до Київського Патріархату великої кількості парафій УАПЦ на Коломийщині.
Також за цей період УПЦ КП отримала у користування новий храм – Малу, або ж Теплу Софію.Влітку, коли на Криті проводився Всеправославний Собор, активно лунали думки про те, що якщо не цей Собор, то в скорому часі особисто Вселенський Патріарх або визнає автокефалію КП, або утворить в Україні Екзархат Вселенського патріархату на чолі із архієпископом Іовом. Особливо актуально це звучало на тлі звернення Верховної Ради до Патріарха Вартоломея із проханням автокефалії для українського Православ’я. Ці думки залишились лише думками, наразі жодна із них не отримала втілення.
Якщо ж говорити про процес об’єднання, то УПЦ КП послідовно дотримується лінії, котру задекларувала більш, ніж рік тому, після зриву об’єднавчого Собору. Вона активно працює над тим, що називає «Об’єднанням знизу»… тобто активно закликає парафії інших православних Церков України, разом із своїми пастирями переходити до Київського Патріархату. І справді, бачимо, що такі переходи є досить регулярними, проте, наразі, не дуже чисельними. На користь переходів парафій до КП працюватимуть і законодавчі зміни, котрі нещодавно розглядались у парламенті, і котрі покликані спростити процедуру громади із однієї деномінації в іншу. Словом, на тлі об’єднавчих перспектив Київський Патріархат виглядає справді найпривабливіше.
Але в оцій силі УПЦ КП криється і її слабкість. Оскільки вона є «найпотужнішим гравцем на об’єднавчому полі», то часами не дуже рахується із «меншими» партнерами, зокрема УАПЦ, про яку піде мова нижче. Саме завдяки бажанню об’єднатись якнайшвидше, та ще й на власних умовах, УПЦ КП увійшла у глибокий конфлікт із УАПЦ, вихід із якого наразі виглядає дуже туманно. Проте – сподіваємось на краще.
УАПЦ. Найменша чисельно і з найменшими ресурсами Церква, котра теж є учасником Об’єднавчого процесу. Рік тому зупинився об’єднавчий процес. В КП кажуть, що саме з вини УАПЦ. Предстоятель УАПЦ відповідає, що ця Церква ніколи об’єднавчого процесу не зупиняла, і звинувачує у зриві переговорів саме протилежну їх сторону. Хто правий – сказати важко, адже частка правди є на боці як одних, так й інших.
Київський Патріархат правий в тому, що такий довгий і тернистий об’єднавчий процес на руку антиукраїнським силам. Звучали навіть звинувачення на адресу Блаженнішого Макарія, що об’єднання зірване останнім через «наполегливе прохання» одного відомого «православного олігарха», котре було підкріплено великою кількістю купюр… Блаженніший митрополит Макарій цю інформацію категорично спростовує. УАПЦ ж права у тому, що партнер по переговорах мав би уважніше дослухатись до побажань його Церкви і не бути настільки категоричним і ультимативним.Істина, як завжди, десь посередині.
У всякому разі градус напруги між двома Церквами за цей рік дуже і дуже зріс. Сприяли цьому багато подій, котрі стались за цей рік, і після котрих в основному УАПЦ говорила, що ця подія – недружній крок із боку КП. Це і перехід парафій на Коломийщині, і заборона УАПЦ служити у Андріївському кафедральному соборі, в причетності до котрої УАПЦ теж підозрює КП, і події навколо приміщення Патріархії УАПЦ.
Останніми цікавинками був «обмін люб’язностями» в інформаційному полі, коли одні вказували на неприпустиму поведінку архієпископа інших, а інші – звернули увагу на непомірно дороге авто лідера перших.
Як вже було сказано вище – градус напруги дуже високий. Об’єднання не виглядає можливим у найближчій перспективі. Але… Неможливе у людей – можливе в Бога! Молімось!
Підготував Володимир Мамчин
Фото: “УНІАН”
Повязані записи
