Знайомтеся: Даніель Роу. Йому 41 рік, він народився в сонячній Флориді і колись проводив свої дні як успішний інженер, ганяючись за американською мрією. У нього була хороша кар’єра, гроші, налагоджене життя. Але чогось бракувало.
Сьогодні Даніеля називають братом Борисом. Він проміняв комфорт на чернечу келію в тихому лісі українського Крехова — країни, де зараз іде війна. І ось що найцікавіше: у нього немає абсолютно жодного українського коріння.
Що змушує успішного американця кинути все, перетнути океан і вступити до українського Чину Святого Василія Великого? Ми поспілкувалися з братом Борисом про його шлях від інженерії до монастиря, культурний шок від української любові до чистоти та про те, чому відмова від світського успіху нарешті зробила його по-справжньому щасливим.
Андрій Толстой: Брате, як Вас звати і звідки Ви?
Брат Борис Роу: Мене звати брат Борис, я з Америки — народився у Флориді. Недавно я вступив до Чину Святого Василія Великого, але ще в Америці.
Коли це сталося?
Офіційно я вступив до Чину минулого року в лютому. Якийсь час я жив у монастирі Глен-Коув, штат Нью-Йорк, в обителі, де готують майбутніх ченців. Однак тепер там немає новіціяту, тому мені треба було їхати до України. І мені здається, це корисно: я дуже хочу вчити українську мову, також корисно жити тут, у Крехові, щоб розуміти українську культуру.
Скільки Вам років?
41 рік. Мій день народження був минулого тижня.
Ви гарно виглядаєте на свій вік.
Через те, що моя борода трошки сива, я виглядаю старшим. А без бороди я виглядаю молодшим, так, що коли в Америці купував собі пиво, то продавець питав посвідчення (в Америці існує правило питати про ID в покупця пива, який виглядає молодшим за 30-40 років, хоча дозвіл на купівлю є з 21 року, – ред.).
Можливо, у Вас є українське коріння?
У мене українського коріння нема. Раніше я не міг навіть подумати про покликання до українського Чину. Спочатку я хотів бути самітником і три місяці жив у картузіанському монастирі в Америці. Я дуже хотів вступити туди, але вони сказали: «Ти любиш багато вчитися, тому в нас тобі буде нудно». І порадили мені шукати покликання там, де ченцям треба вчитись.
Після того я відвідав монастир трапістів у штаті Массачусетс. І там священник запитав мене: «Яке твоє найпотаємніше бажання?». Він пояснив, що Бог говорить з нами через наші найпотаємніші бажання. І я пригадав, що з дитинства завжди хотів вивчати мови: у школі я вивчав іспанську, і мені це подобалось. Але я розумів, що знанням мов на життя багато не заробиш. А я хотів заробляти багато грошей. Тому я став інженером.
І коли священник-трапіст запитав про мої бажання, я зрозумів, що з дитинства завжди хотів вчити мови, вивчати інші культури.
Коли я був із трапістами, то зустрів там чоловіка з Нью-Йорка, який сказав, що біля його хати є український монастир Чину Святого Василія Великого. Він сказав, що мені варто відвідати його, коли я буду в Нью-Йорку. Однак я подумав, що український монастир не захоче мати справу з американцем.
Але подзвонив туди і говорив з отцем Андрієм — українцем, що народився у Львові, але виріс в Америці. Він сказав, що Чину потрібні американці, «бо в нас в Америці дуже багато українців, але нам бракує людей, які розуміють американську культуру». І запросив мене. Мені сподобалось там, і я вирішив вступити до монашого Чину отців-василіян.
Розкажіть про Ваших батьків. Як вони відреагували на Ваш вибір?
Моїй мамі 63 роки, татові – 64. Я католик з дитинства, але коли мої батьки розлучилися, я став байдужим до Церкви і до Бога, багато не думав про релігію. Я закінчив університет, став інженером і переважно думав про світ, про гроші та про успіх. І мало думав про Бога. Але коли почався ковід, близько шести років тому я почав працювати дистанційно з дому. В моєму оточенні стало тихо, і тоді я почав більше роздумувати про свою кар’єру.
На той час мені вже виповнилось 35 років. До того я вважав, що успішні люди – дуже щасливі. І якщо я стану успішним, то також буду щасливим. Але цього ніколи не сталося в моєму житті, навіть коли я отримував кращу роботу. Тому я роздумував і молився, після чого вирішив змінити своє життя. Минув рік, і в мене з’явилося бажання стати монахом, бо світ і гроші вже стали для мене неважливими.
Я подумав, що така людина, як я, не підходить бути священником. Та з часом відчув, що можу бути монахом, але так, щоб працювати з людьми. Наш Василіянський Чин якраз не дуже далеко від світу: ми монахи і живемо в монастирі, але не на великій відстані від людей, і це якраз те, що треба.
Як Ви переживаєте різницю культур – української та американської?
Різниця невелика. Мені здається, що головна різниця – це прибирання: українці дуже люблять чистоту. В Америці теж не брудно, але в Україні вимоги до чистоти дуже-дуже високі, все має бути чистим і прибраним. Також українці трохи по-іншому працюють разом. Але насправді різниця між нашими культурами невелика. Я думав, що буде більша.
Як Ви переживаєте Бога в українському монастирі, тому що молитва, богослужіння тут відбуваються нерідною Вам мовою?
В Америці наш Чин молиться англійською: така ж Літургія, молитвослов… Тому тепер в Україні я не розумію всього, але раніше я молився ті ж самі молитви в Америці по-англійськи. Тому знаю, про що йдеться, хоча не завжди розумію кожне слово. В Америці мені дуже подобалася латинська традиційна Літургія, тому мені здається, що мова не така вже й важлива, щоб поєднатися з Богом. В Україні, наприклад, у частині православних церков служать церковнослов’янською. Тому мова для мене не так важлива, Літургія – дуже важлива. Не обов’язково розуміти всі слова.
Вам не було страшно їхати в країну, де йде війна?
Не дуже, тому що розумів, що війна переважно на Сході України. Також я бачу тут усюди багато дітей, працюють дитсадки, школи, то чому я маю боятися?
Скільки часу Ви вже в Україні?
У Брюховичах – три місяці, у Крехові – чотири місяці. Разом – сім місяців в Україні.
Скільки часу Ви вчите українську мову?
Я розпочав вчити мову півтора року тому. І мені її не дуже складно вчити, тому що раніше я вмів читати латину. Тож через три місяці я вже міг читати українською, бо розумів граматику.
Що Вам особливо подобається на новіціяті у Василіянському Чині?
Розважання і Літургія. До того, як я став монахом, мені було складно ходити до церкви щодня. А тут щодня Літургія, щодня Причастя, і мені тут дуже подобається наша спільнота – люди в монастирі: брати і отці. Також мені подобається робота [послух] тут, здоровий спосіб життя. В Америці, коли я працював інженером, то сидів у кріслі цілими днями. А тут ми працюємо фізично, нормально харчуємося, і я вже відчутно схуд: мій лікар в Америці зрадіє, коли мене побачить.
You were a big American boy [Ви були великим американським хлопцем].
Yes! Exactly! [Саме так!] (сміється).
Що для Вас тепер найважче?
Спілкуватися… особливо, коли щось дуже терміново. Нам треба говорити дуже швидко… Наприклад, найтяжче запам’ятати: «увімкнути» та «вимкнути». Бо коли це треба зробити швидко, то важливо правильно зрозуміти, що саме від тебе чекають (сміється). Часу довго думати нема.
Чи почуваєтесь Ви самотнім?
Тут є багато братів, вони мене не ігнорують. Говорять зі мною щодня. Можливо, тяжко спілкуватися, але ми розмовляємо. Тому це не проблема. Я не самотній.
Чи знайшли Ви те, що шукали, коли шість років тому задумались над тим, що має зробити Вас щасливим?
Я знайшов те, що шукав. По-англійськи ми кажемо: «My world turned upside down» – «Мій світ перевернувся». І тут я дуже щасливий, у мене є любов, у мене є брати, у мене є сенс життя, життєва мета. Моє життя має значення, воно тепер важливе. Коли я жив і працював, як мені хотілося, сенсу життя не було, ніщо не було важливим. І тут [в монастирі] – все важливо: кожна розмова – важлива, Літургія – важлива, молитви – важливі. Так, я знайшов те, що шукав.
Ми говорили про Ваших батьків. Як вони відреагували на Ваше рішення?
Вони дуже раді, особливо мій тато. Він католик, і він завжди давав мені поради, коли я не думав про Бога і не ходив до церкви, і дуже багато молився, щоб я знайшов Бога. І так сталося. І моя мама, і мій тато розуміють, що я був досить успішним, але вони бачили, що я не був щасливим. Тому вони дуже підтримують моє рішення.
У Вас є брати, сестри?
У мене є сестра, вона заміжня і живе в Америці – у штаті Вашингтон.
Чи були у Вас друзі та знайомі? Як вони реагують на Ваш вибір?
Це дуже цікаво. Не всім, але багатьом моїм колишнім друзям здається, що я зрадник. Тому що я повернувся до Католицької Церкви. І це мене дуже здивувало, бо я думав, що ми вільні люди і можемо робити те, що хочемо. Я можу це частково пояснити тим, що в Америці багато людей ненавидять Католицьку Церкву. Багато моїх друзів перестали спілкуватися зі мною через це.
Чому вони ненавидять Церкву?
Мені здається, тому, що Католицька Церква навчає моральності. І це суперечить їхньому способу життя. Наприклад, Католицька Церква каже, що аборт – це неправильно, і їм здається, що це їх обмежує.
Але мені здається, що глибоко всередині вони також нещасливі. І вони бачать, що я щасливий, і їх це дратує. Дуже дратує, що я щасливий без світу, без грошей, без розваг. І тепер десь п’ять дуже близьких друзів відмовляються взагалі говорити зі мною. Тож я заплатив свою ціну за свій вибір.
Флорида — дуже теплий штат, у нас в Україні холодніше, як Ви сприйняли наш клімат?
У дитинстві я ніколи не бачив снігу. Мені було 23 роки, коли я вперше побачив сніг. Та я вмію брати лопату і розчищати його, це не проблема. Коли в Америці ми дивимося фільми про Радянський Союз, нам здається, що там усюди було як у Сибіру: дуже холодно, сніг цілий рік… А це не так. Тому я більше здивований тим, що тут не так холодно, як у Сибіру.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: Крехівський новіціят: місце, куди кличе Бог
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
О. Домінік Налисник ЧСВВ: «Я не можу дозволити собі сказати “а що з того покоління виросте?”»
Повязані записи
