Сестра Тобіаша Сємек зі Львова у березні відвідала Африку, де представляла Українську провінцію Згромадження сестер святого Йосифа (йосифіток), настоятелькою якої вона служить останні 12 років. Цього року виповнилося 50 років, як сестри-йосифітки розпочали свою місію в Африці.
Як сталося, що чернече згромадження, яке народилося у Львові, вже пів століття проповідує Євангеліє на Чорному континенті*? Чим відрізняється африканська Літургія від європейської? Чого ми можемо повчитись у католиків із Конго? Чи знають в Африці про війну в Україні і як реагують на неї? Чим лякають чаклуни африканців, які хочуть охреститися?
Про це та інше с. Тобіаша Сємек розповіла сайту «Духовна велич Львова». Також вона поділилася фото та відео зі своєї подорожі до Конго, переліт куди лише в одну сторону триває понад 15 годин.
Андрій Толстой: Сестро Тобіашо, розкажіть, будь ласка, як сестри-йосифітки опинилися в Африці?
Сестра Тобіаша Сємек: Наші сестри виїхали на місії до Африки 50 років тому. Ініціатива походила від єпископа з Тарнова Єжеґо Аблевіча. Він попросив сестер допомогти священникам, які рік перед тим розпочали там служити і проповідувати Добру Новину.
Першою країною для сестер стала Республіка Конго. А перша їхня парафія була розташована в місцевості Ойо. Цікаво, що поруч з їхньою місією живе Президент цієї країни. На жаль, з різною інтенсивністю там триває громадянська війна. У ній також зацікавлені зовнішні сили, оскільки ця країна має багато корисних копалин.
Як почувають себе в таких обставинах сестри?
За 50 років сестри не раз переживали вплив цієї війни. У деякі роки було особливо важко.
Чи хтось зі сестер постраждав?
Ні, ніхто не постраждав. Проте за час війни відбулося багато різних важких ситуацій, які могли дорівнювати смерті, але Боже Провидіння чувало над сестрами й оберігало їх. Коли місіонерки розповідали про це, то мимовільно з’являлося переконання, що вони чудом багато разів залишилися живими й неушкодженими.
Яка релігія домінує в цій країні?
Мені важко сказати. Але знаю точно, що є чимало шаманів та різних сект. Водночас у столиці діє багато римо-католицьких парафій, а храми повні людей. Не бракує дітей і молоді.
Якою мовою спілкуються сестри?
Французькою. Цю мову там багато хто знає, особливо в столиці. Діти навчаються французькою в школах, нею розмовляють. Це офіційна мова Республіки Конго, проте є й різні місцеві мови.
Колись це була французька колонія?
Колись – так. Однак коли сестри 50 років тому ступили на цю землю, вона вже не була колонією.
Перших місіонерок було чотири. Вони долучились до місії в Ойо над річкою Аліма, де вже були священники з Польщі. На той час сестри мали тільки невеличку кімнатку, де могли хіба що переночувати, прали та милися в річці. Тепер умови життя сестер покращилися. Станом на сьогодні маємо в Конго чотири місійні осередки-монастирі. Крім того, сестри також є в сусідній Демократичній Республіці Конго — в Кіншасі, раніше ця країна називалася Заїр. А ще йосифітки служать у Камеруні, Габоні і в Центральноафриканській республіці. Маємо багато місцевих покликань з тих країн.
Скільки загалом сестер-йосифіток в Африці?
Понад 60. І з них більшість місцеві, місіонерок із Польщі лише вісім. У цих п’яти країнах вони творять Африканську Делегатуру. Багато сестер вже по вічних обітах, також маємо там дев’ять дівчат, які перебувають на першому етапі свого чернечого життя.
Також читайте: «Матір Слова»: що сказала Богородиця в Руанді за кілька років до геноциду
У березні Ви побували в Африці. З якою метою Ви туди поїхали?
Там відбувалося святкування золотого ювілею — 50 років служіння наших сестер на африканських землях. Як настоятелька делегатури я представляла Україну, загалом сестер з Європи було 14. Окрім нас на запрошення Згромадження прилетіла делегація священників на чолі з Тарновським єпископом Лєшеком Лешкевичем. У катедрі міста Браззавіль із цього приводу відбулася врочиста Свята Літургія, її відслужив апостольський нунцій в Конго і Габоні Явер Харера Корона.
В Конго ми перебували 10 днів, тож змогли відвідати всі доми наших сестер, всі парафії, де вони служать. Перед святковими заходами 35 африканських сестер по вічних обітах зібралися на конгрес, щоби підбити підсумки діяльності Згромадження в Африці та подумати про майбутнє.
Чим саме займаються сестри в Африці?
Їхнє основне служіння — це проголошення Ісуса — Доброї Новини серед місцевих людей. Вони наслідують нашого отця-засновника святого Зигмунта Гораздовського: дивляться, які є проблеми, і стараються допомагати людям. Сестри служать у лікарнях, навіть там де є прокажені.
Також сестри працюють із дітьми в садочках та школах. Наприклад, у школі в Макабанділі, яку сестри збудували та опікуються нею, навчається 470 дітей. При ній діє гуртожиток, де проживає 30 дівчаток.
Як довго треба добиратися з України в Конго?
Лише сам переліт, без часу на пересадку, яку ми робили в Ефіопії, тривав 15 годин в одну сторону. Ми відгукнулися на запрошення наших сестер в Африці, бо хотіли подякувати Богу за всі отримані ними благодаті впродовж 50 років служіння: за ріст нашого Згромадження, за покликання з африканської землі, і за все добро, яке було вчинене завдяки невтомній праці сестер.
Фото: с. Тобіаша Сємек
Чи помітили Ви якусь відмінність між Церквою в Україні та в Африці?
Хоча у нас із ними однакова Літургія, але все ж таки переживаємо ми її по-різному. В Африці богослужіння триває довго. Ми пересвідчились, що африканці дуже люблять співати та віддавати славу Богові в танцях. Наприклад, коли вони приносять дари під час Меси — це видовищне дійство. Місцеві несуть не тільки хліб і вино, але можуть жертвувати й маніок (це як для нас картопля), банани і навіть курку. Ця жива процесія з дарами триває довго. А після Служби далі всі прославляють Бога танцями — ніхто просто так не стоїть.
Скільки часу це триває?
Урочиста Свята Літургія, на якій ми були присутні, тривала три години.
фото: Тобіаша Сємек
Які ще особливості в католиків Конго Ви помітили?
У них завжди щось відбувається: збираються різні групи, відбуваються зустрічі… Місія є чимось дуже важливим для них. Священники і сестри дбають, щоб місцевим людям було легше жити. Наприклад, там існує проблема браку води — на місії дбають про це. Також завдяки місії є доступ до інтернету…
Але загалом люди там дуже прості. І мені здається, що в тій простоті в них більше радості, ніж у людей, які все мають. Я бачила, що вони дуже бідно живуть: маленька хатинка, в якій лише ночують, тоді як все їхнє життя — надворі: там готують їжу, щось продають… Щоб краще їх зрозуміти, треба бути там довше, але відразу видно, що їхнє життя – просте. Часто у них немає електрики: навіть інколи, коли ми перебували в столиці, сестри, через брак світла, вмикали генератори.
Там, напевне, спекотно?
Так, жарко. В березні було +30 градусів. Зазвичай — спекотно і дощ, а буває тільки спекотно. Сестри кажуть, що в році є два місяці, коли з неба – ні краплини…
Чи знають у Конго про війну в Україні, і що про це думають?
Знають… Наприклад, коли одна жінка в парафії св. Йоана Павла ІІ дізналася, що я з України, то сказала, що від початку війни їм про нас говорив священник. І кожний день о третій годині, під час молитви коронки до Божого милосердя, отець пригадує їм про війну в Україні, і вони моляться в нашому намірі. Можливо, це тому, що отець з Польщі.
Наша Генеральна настоятелька працювала в Африці на місіях 18 років і вільно спілкується французькою; коли вона представляла мене єпископам та іншим місцевим людям, всі вони сердечно реагували, всі співчували і говорили, що моляться за Україну.
Це приємно чути. І це зміцнює надію, що, попри все, Господь буде милосердним до нас і мир настане.
Наші сестри в Африці теж дуже вболівають за нас. І вже як я повернулась до Львова, на свята вони мені писали. Одна африканка-сестра писала польською, мабуть, попросила когось перекласти. Наш зв’язок не припинився.
Що Вам особливо запам’яталося із цієї поїздки?
Мені дуже запам’яталися зустрічі зі сестрами. Кожний день ми збиралися разом. У них так багато спонтанності, радості і простоти. Видно, що це інша культура. Перші дні, коли я повернулася в Україну, прокидалася вранці – а в моїх вухах звучали африканські пісні. Було таке враження, що я там, і це наповнювало мене великою радістю.
До речі, з перших чотирьох сестер, про яких я згадувала, дві далі служать в Африці, одна померла, а інша по 17 роках повернулась до Польщі, бо її обрали Генеральною Настоятелькою нашого Згромадження. І, до речі, вона також служила шість років в Україні.
Так само запам’яталось, як разом із єпископом та групою священників з Тарнова ми відвідали місію в Луломбо, де служив о. Ян Чуба (ks. Jan Czuba). Коли під час війни у 1998 році в Конго спалахнув черговий бунт, він заявив, що, попри все, залишиться зі своїми вірними. Бандити-повстанці хотіли отримати від нього зброю, а як не знайшли, то вимагали гроші. Зрештою вони його застрелили. Люди священника дуже любили, бо він був справжнім місіонером, дбав про інших, навчав місцевих різним умінням. Там не було нічого, окрім африканського бушу. А він заклав місію, звів гарний храм, побудував школу, дім для сестер, провів воду, навіть тримав пасіку.
Ми поїхали відвідати його могилу. Разом із нами також були місцевий єпископ та нунцій. Це стало для мене особливим пережиттям. На могилі отця Чуби написані слова: «Я тут залишуся до кінця». І тепер триває його беатифікаційний процес, він уже проголошений Слугою Божим.
Місцеві африканські сестри-йосифітки. Фото: с. Тобіаша Сємек
Сестри мають бути дуже мужніми, щоб служити в такій непростій частині світу.
Під час війни сестри були вимушені не раз покидати свої монастирі та рятуватися. Зараз африканці також переживають нелегкий час, навіть під час нашого перебування там, одну зі сестер повідомили, що її 12-річний брат пропав безвісти. Він мешкав у сусідній країні — Демократичній республіці Конго, на цей момент там дуже небезпечно, діють різні банди. Навіть до сестри родом із Польщі, яка там служить, дзвонили з посольства та рекомендували їй переїхати до безпечнішої країни.
Ви були в Африці зовсім мало часу, та все ж у Вас багатий життєвий і духовний досвід. Чого, на Вашу думку, ми можемо навчитися від африканських католиків? А чого вони, можливо, можуть навчитись від нас?
Ми могли б навчитись більш спонтанної віри, подібної до їхньої — довіри Богові. Водночас місцеві священники говорили мені, що там існує потреба в поглибленні віри, особливо через різні забобони із язичництва.
Католицькі місії приділяють велику увагу навчанню молоді в Африці. Фото: с. Тобіаша Сємек
Справді, існує стійка думка, що в Африці багато чаклунів. Чи сестри стикалися з чимось подібним?
Переконана, що стикаються. Було навіть так, що люди, які приймали хрещення, боялися знімати зі себе різні амулети, бо чаклуни переконували, що як знімуть їх, то помруть. Проте ніхто не помер. Інколи деякі африканські дівчата, які хочуть вступити до нашого Згромадження мають внутрішню боротьбу через страх, викликаний різними забобонами. Вони так виховані з дитинства: не раз, щоби позбутися цього страху, треба ціле життя.
А в нас хіба немає забобонів? Особливо таких, що пов’язані з похороном чи з покійником.
Як реагували африканські йосифітки на те, що Ви служите у Львові — місті, де народилося ваше Згромадження і де служив, помер та похований отець-засновник св. Зигмунт Гораздовський?
Це справляло на них враження. Вони знають про святого Зигмунта, і я їм пообіцяла, що, коли повернувся до Львова, то піду на могилу до отця-засновника та буду за них молитися. Вони дуже зраділи цьому.
Дякую, сестро Тобіашо, за цікаву розповідь.
Спілкувався Андрій Толстой.
*Згромадження сестер святого Йосипа нараховує близько 500 сестер і діє в 10 країнах світу. Спільнота була заснована 17 лютого 1884 року у Львові. Заснував спільноту священник Львівської архідієцезії РКЦ св. Зигмунт Гораздовський, співзасновницею була — перша Генеральна настоятелька сестра Саломеа Данек.
До Другої світової війни Генеральний дім Згромадження перебував у Львові на вул. Курковій (тепер вул. Лисенка, 53). Спільнота володіла 45-ма будинками, мала власний гробівець на Личаківському цвинтарі. Згромадження опікувалося бездомними, безробітними, важкохворими, покинутими дітьми та літніми людьми — усіма, хто цього потребував.
Також читайте: «Батько убогих»: у Львові відкрили пам’ятну експозицію святого Зиґмунда Ґораздовського
Сестри пережили важкі часи після окупації Львова радянськими військами в 1939 році та німецької окупації 1941 року. У 1946 році Генеральний дім під тиском сталінської влади переїхав до міста Тарнова (Польща). З 1970-х років осередки Згромадження було створено в різних країнах Європи, Південної Америки та Африки.
Після здобуття Україною незалежності 1991 року сестри-йосифітки повернулись до Львова. У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час своїх відвідин Львова проголосив отця-засновника Згромадження о. Зигмунта Гораздовського блаженним. У 2005 році Папа Бенедикт XVI канонізував його. До сестер-йосифіток також належала с. Отилія Саха, відома своїми глибокими містичними переживаннями та жертовним служінням хворим і знедоленим.
Також читайте: Сестра Тобіаша: «Монастир – це не глухий кут, куди тебе заганяє життя, а щасливе місце»
«Моє ім’я в монастирі – “Теона”, що означає – “Божа”»
Сестра Отилія Саха: «Мати Тереза» зі Львова
Повязані записи
