31 березня 2026 року виповнюється 105 років, як по Небесну нагороду відійшов Слуга Божий о. Венантій Катажинець – францисканець, доля якого тісно пов’язана з Львовом.
У червні 1915 року Львів був звільнений після десятимісячної окупації російською царською армією. Отець Венантій тоді служив у францисканській парафії у Чишках, поблизу Львова. Саме там він виголосив проповідь, в якій закликав вірних звертати увагу не лише на свої вчинки, але й на свої слова.
Про прокльони
«Хто сердиться на брата свого, на того буде суд» [Мт. 5, 22, пер. Кул.]
Наймиліші у Христі Господі!
Багато чим ми завдячуємо Божим добродійствам і Його особливій опіці в минулі дні. Воістину! мусимо повторити за пророком Єремією: «З Господньої милості ми все ж не загинули» (Пл. Єр. 3, 22). Господь Бог поблагословив нашому війську, що воно витіснило вже з околиці ворога, який довгий час гнобив і утискав нас; Господь Бог також Своїм Провидінням вчинив так, що під час запеклого бою, серед пострілів, ми не втратили життя, не зазнали (принаймні великої) шкоди майну. За все це з наших сердець і вуст нехай підноситься до неба гаряча молитва: «Дякуємо Тобі, Боже Предобрий!».
Однак, щоб наша подяка була тим милішою Богу, нам потрібно своїм життям виявляти Йому вірність. Тож чим більше Бог виявляє нам доброти, тим більше чеснот має бути в нас. За мірою Своїх добродійств Бог нас судитиме. Каже Христос Господь у сьогоднішньому Євангелії: «Коли ваша праведність не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете до Царства Небесного» (Мт. 5, 20-24).
«Ви чули, що було сказано прадавнім: “Не вбивай, а коли хто вб’є, той підлягає суду”» – юдеї думали, що той, хто не вбиває, вже є доброю людиною, вже досконало виконав обов’язок любові до ближнього. І сьогодні так вважають деякі, кажучи: «Я нікого не вбив, не підпалив, не вкрав, чого мені ще бракує, хіба я не порядна людина?». Тим часом Спаситель більшого вимагає від християн, кажучи: «Хто сердиться [гнівається] на брата свого, на того буде суд» – так, ніби він убив когось. – Хто гнівається – той бажає зла ближньому, хотів би, щоб його не було на світі. Що це так, ми переконуємося з численних прокльонів, яких так багато навколо нас.
Щоб суворий вирок Христа Господа нас не стосувався, щоб ми відчули огиду до прокльонів, поміркуємо сьогодні з Божою допомогою:
чим є прокляття і яке воно огидне,
які наслідки прокляття,
якими відмовками люди виправдовують свої прокльони.
І.
Прокляття – це накликання Божої кари на когось. Божа кара – це дочасне і вічне нещастя. Бог прокляв землю, коли виганяв Адама з раю, і відтоді земля стала долиною плачу, відтоді вона дає їжу лише коли вимушена працею людини в поті чола. На Страшному Суді Син Божий скаже: «Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь» (Мт. 25, 42), і тієї ж миті пекло поглине засуджених навіки. Отже, той, хто проклинає – зазвичай бажає ближньому таких страшних речей. Хтось озивається до свого ближнього словами: «Най би тебе дідько взяв» – хіба він у цих словах не бажає йому вічного осуду? – Інший знову ж таки накликає громи, хвороби, холеру на своє оточення – хіба це дрібниця?
Бог наказує любити ближнього, як самого себе. Як собі ти бажаєш добра, не хочеш жодного нещастя, не хочеш вічної загибелі для себе, так і ближньому ти повинен бажати добра.
Наскільки ж більше це стосується батьків. Батьки дали своїм дітям дочасне життя, виховують їх, а потім, проклинаючи, бажають їм, щоб вони згинули. Це така батьківська любов?
Огидно також коли кленуть батьків. Від кого ти отримав, сину і донько, більше добра, ніж від своїх батьків? Згадай, скільки твоя матір натерпілася заради тебе, скільки безсонних ночей провела, щоб заспокоїти тебе у плачі, скільки напрацювався твій батько, щоб забезпечити тобі утримання, а ти за це добродійство бажаєш своїм батькам раптової смерті!
Не менш сумно, коли чоловік із дружиною проклинають одне одного. Вони обіцяли одне одному під час вінчання довічну любов, а тепер замість любові та злагоди одне одного в пекло посилають прокльонами.
Але не лише найближчих, родичів проклинати не годиться, але й взагалі нікого. Бо навчає св. Петро: «Всі будьте… братолюбні… не відплачуйте злом за зло або лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, [знаючи], що ви були покликані на те, аби успадкувати благословення» (1 Петр. 3, 8–10).
Як же християнин устами молиться, приймає Тіло Господнє, а тими [самими] устами, тим самим язиком мав би лихословити і ображати Бога?
ІІ.
За прокляття Бог часом карає тим, що воно збувається. Розповідає св. Августин, що одна мати прокляла своїх синів, які її били. Одразу ж ті сини захворіли на дивну недугу: вони тремтіли всім тілом. Із цією хворобою вони блукали багатьма краями, подаючи приклад Божої справедливості, яка не терпить дітей, котрі зневажають батьків, і також не зносить прокльонів. – Не один оре і сіє з прокльонами на устах: тож цілком справедливо, якщо його поле вразить неврожай. Інший кляне свою худобу: не дивно, що потім вона марніє. Третій лихословить під час праці: тож і робота в нього не йде, і ні в чому йому не щастить. Ось як Бог вислуховує прокльони. Слушно каже Псалмоспівець: «Він любив проклинати, тож нехай ці прокльони впадуть на нього» (Пс. 108, 18).
Хто має звичку проклинати, наражається на втрату спасіння. У пеклі, кажуть духовні письменники, немає інших гріхів [окрім] як лише ненависть і прокльони: там немає пияцтва, немає нечистих гріхів, бо на ці гріхи не дозволяють страшні муки, немає жадібності і крадіжки, бо там немає жодних багатств і грошей – немає там вбивства – бо ніхто життя в осудженого не може відібрати. На устах цих нещасних лише прокльони [лихослівʼя]: вони проклинають себе, клянуть годину свого народження, лихословлять спільників у гріхах, проклинають весь світ. – В пеклі саме так! така мова злих духів і засуджених.
З мови подорожнього можна зробити висновок, звідки він походить: з Німеччини, чи з Угорщини, чи з Росії – так само зі звички проклинати [лихословити] можна зробити висновок, що ця людина належить до пекла, бо використовує пекельну мову. Святі Отці вважають звичку проклинати ознакою майбутнього осуду [того, хто лихословить]. «Ті, що проклинають, – каже Святе Письмо (Пс. 36, 22, Вульгата), – загинуть», а св. Павло запевняє, що «злоріки… Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 10).
ІІІ.
З цих вироків Святого Духа видно, що проклинати не є чимось маловажливим, що це великий гріх, якщо хтось кляне усвідомлено. Люди зазвичай проклинають у злості, забуваються і навіть не помічають, як з їхніх вуст вилітає прокляття – і це зменшує їхню провину, але попри це, вони завжди чинять щонайменше повсякденний гріх.
Часто трапляється, що люди виправдовують цю огидну звичку. Ось каже батько чи мати: «Діти мені вже допекли – бити їх не хочу, тож мушу накричати і вилаятись». О, стократ було б краще дитину покарати – ніж проклинати, адже з прокльонів і крику діти тільки сміються, це їх зовсім не зворушує, вони лише вчаться від батьків проклинати [лихословити].
Інший виправдовується, що мусить проклинати, бо йому заподіяли велику кривду. Але ж хіба прокльони виправлять, відшкодують тобі втрати? Чи не краще зітхнути до Бога: «Боже, рятуй мене»? Чи не краще замість слів: «Хай Бог його покарає», сказати: «Хай Бог йому це не памʼятає»?
Врешті, бувають такі, які виправдовуються тим, що звикли до прокльонів [лихослівʼя], що мусять обов’язково вилаятися. Однак це гріха аж ніяк не применшує. Чи приємно комусь, якби ти його часто проклинав? Чи мило Господу Богу, якщо ти не раз, а по кільканадцять разів на день накликаєш помсту на людей, на себе, на тварин? Звісно, меншим був би [гріх], якби ти рідко коли в гніві, у нетерплячості прокляв – а ти так часто кленеш через слово і зовсім на це не зважаєш, не намагаєшся позбутися тієї звички.
«Коли ваша праведність не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете до Царства Небесного». Вимагає Бог від нас, християн, щоб ми мали більше любові до ближнього, ніж інші народи – християнам недостатньо не вбивати, нам не вільно навіть гніватися, не вільно бажати зла, не можна [також] клясти.
Огидна це річ – прокляття, а особливо мерзенна, якщо воно спрямоване проти найближчих, домашніх, добродійників. Хто клене, той стягує нещастя на інших, той готує собі вічний осуд. Тож нехай ніхто не виправдовується, що мусить клясти, бо звик, тут жодна відмовка не допоможе, гріх завжди залишиться гріхом.
Про перших християн святий Павло пише так: «Нас лають, а ми благословляємо» (1 Кор. 4, 12. Кул.). Ось взірець для нас. Не відплачуймо злом за зло. Бажаймо всім добра, благословляймо ближніх, а Бог благословлятиме нас тепер і на віки віків. Амінь.
* Проповідь, яку о. Венантій Катажинець виголосив у Чишках біля Львова у V Неділю після Зіслання Святого Духа (яка у 1915 році припала на 27 червня).
Більше про Слугу Божого о. Венантія Катажинця можете дізнатися із наступних наших матеріалів:
О. Славомір Бистри: Венантій Катажинець повернувся до Львова тоді, коли він тут найбільш потрібний
Львівськими стежками Слуги Божого о. Венантія Катажинця
«Не бійтеся»: Слуга Божий Венантій Катажинець, коли біля Львова лунали вибухи
10 важливих думок про надію від Слуги Божого Венантія Катажинця
Швидка небесна допомога: вісім святих, які допомагають невідкладно
Повязані записи
