О. Мирон Горбовий: «Військові є більш відкриті до того, щоб переосмислити своє життя»

Отець Мирон Горбовий присвятив капеланському служінню уже понад вісім років життя. Розпочавши таку працю ще у семінарії, сьогодні о. Мирон – капелан Військово-медичного клінічного центру Західного регіону та священик Військового Храму Стрітення Господнього УГКЦ.

У інтерв’ю капелан розповів у чому полягає його служіння у військовому шпиталі, чому саме щире та щоденне спілкування з військовими та їхніми родинами є одним з ключових у їхній адаптації та як долати виклики, що сьогодні стоять перед нами.  

30

Отче Мирон, коли і як розпочалося Ваше капеланське служіння?

В капеланстві я з 2011 року, ще з часів навчання в семінарії. А сталося це випадково, бо спершу я хотів працювати з подружніми парами. Але якось хтось сказав: «А чи не хотів би ти бути капеланом і служити для військових?». Я замислився і прийняв для себе таке рішення. У цю працю включився активно і вже скоро став головою семінарійської організації і курував діяльність братів, які теж виявили бажання працювати з військовими.

«БУТИ КАПЕЛАНОМ – ЦЕ ПОСТІЙНО БУТИ В ДИНАМІЦІ. ПО-ПЕРШЕ, ТИ ПОСТІЙНО МУСИШ РОЗВИВАТИСЯ, ПО-ДРУГЕ, ДУМАТИ, ЯКІ НОВІ ІДЕЇ МОЖНА ВТІЛИТИ»

24

На той момент коли я закінчив семінарію, капеланство вже не було для військових чимось новим. Були офіцери і курсанти, які вже знали наших священиків з  Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного і це вже спрощувало нам роботу. Коли вже відкрився Гарнізонний храм св. апостолів Петра і Павла, ми вже мали чіткий орієнтир, коли військові запитували нас звідки ми.

Капеланське служіння  – це постійна робота над собою. Що було важко, коли лиш починали таку працю, чого Ви як священик навчилися за цей час?

Я би сказав, що це колосальний досвід. Бути капеланом – це постійно бути в динаміці, це служіння не є статичне, на відміну, скажімо, парафії. А це змушує дуже стрімко розвиватися. Фактично, коли ми починали, ми ще самі вчилися і лише шукали шляхів як працювати і що можемо втілити в тій чи іншій військовій одиниці. Бо кожна з них має своє завдання і специфіку. Тож, по-перше, ти постійно мусиш розвиватися, по-друге, думати, які нові ідеї можна втілити.

«В ПРОМІЖКАХ МІЖ ЗАХОДАМИ, ЕКСКУРСІЯМИ,  ЩОДЕННЕ СПІЛКУВАННЯ З ВІЙСЬКОВИМИ ПРОСТО НЕ МОЖНА ВИМІРЯТИ»

Я завжди мав дуже добрих вчителів. Це о. Степан Сус, о. Андрій Хомишин,  о. Тарас Михальчук, які були і є для мене таким орієнтиром, прикладом. У колі молитви вони завжди ділилися зі мною порадами та давали мудрі настанови.   

Коли і як розпочалося Ваше капеланське служіння у військовому госпіталі?

Служіння у госпіталі я почав у 2011 році. Була потреба у проведенні різних зустрічей на духовні теми. Так, я познайомився з керівництвом госпіталю і почав роботу з військовими. Це був мій перший досвід знайомства з госпіталем. Згодом у військовому госпіталі я допомагав о. Андрію Хомишину. І так з часом служіння тут  поглинуло мене настільки, що тепер знайти час на якусь іншу діяльність буває важко (сміється).  Адже це праця з людьми, а вона завжди потребує часу. В проміжках між заходами, екскурсіями,  щоденне спілкування з військовими просто не можна виміряти.

23

Чим відрізняється робота капелана у госпіталі і, скажімо, у військовій частині чи в умовах бойових дій?

Одна з речей, яка є в госпіталі і чого немає взагалі в капеланській структурі – це постійна мінливість. За два тижні люди абсолютно змінюються і ти мусиш розпочинати діалог з початку вже з  новими військовими. Це навчило мене адаптовуватися до всього та спілкуватися з людьми різних категорій. Як я до цього звик? Не знаю. Напевне, спрацьовує внутрішній досвід, інтуїція.

Також  поряд із спілкуванням у госпіталі  ми організовуємо паломництва та екскурсії для хлопців і військових медиків, бо опікуємо і ними. У 2018 році ми мали паломництво до Люрду (Франція). При госпіталі діють волонтери, які допомагають пораненим. Також з волонтерами обмінюємося інформацію про тих чи інших потребуючих військових.

28

У госпіталі ми молимося у різних місцях. Наприклад, в один день Літургія може бути в одному корпусі, на другий день – в іншому. Також провадимо молитву біля фігури Богородиці на території госпіталю.

Цього року ми вперше організували спільний Святий вечір. В госпіталь до свят волонтери приносять багато їжі і цього  разу ми спробували зібрати всіх на певну годину для спільної вечері. Спершу ми мали спільну літургію, на яку прийшло дуже багато людей, після цього роздали цю всю їжу і ділилися один з одним тим, що мали. Це особливо об’єднало всіх, було дуже тепло і по-родинному.

«ДОРОГА ДО БОГА В КОЖНОГО Є ОСОБЛИВОЮ. АЛЕ ЯКЩО ЛЮДИНА ЗНАЄ, ЩО ТИ РОБИШ ДОБРО ДЛЯ НЕЇ, ТО ВОНА ТЕЖ ЙДЕ НА ЗУСТРІЧ»

38

Як вдається за такий короткий час завойовувати довіру військових?

Специфіка спілкування капелана з військовими є ще й у тому, що військові, які сюди потрапляють, мають дуже різний досвід спілкування зі священиком. І, коли у капелані вони бачать звичайну людину, з якою можна просто поспілкуватися за кавою, то це ламає їхні стереотипи (сміється). У щоденному спілкуванні стараюся завжди доносити позитив. І це разом із відкритістю дозволяє завоювати довіру військових.

Деколи люди мають певне упередження до церковних традицій, хоч можуть бути віруючими, і через добрий приклад священика вони часто можу навчитися і прийняти такі речі як ходити в храм на Служби Божі, молитися перед іконою.

Дорога до Бога в кожного є особливою. Але якщо людина знає, що ти робиш добро для неї, що ти відкритий і хочеш допомогти, то вона теж йде на зустріч.

27

Військові  можуть посповідатися, прийти на Літургію або навпаки не приходити… Але все ж вони зробили цей перший крок. А це, зрештою, і є головне. З власного досвіду можу сказати, що багато людей приходять до сповіді, коли поруч з ними перебуває капелан. Є чимало військових, з якими ми і досі підтримуємо зв’язок  і стали товаришами.

«КОЛИ ТИ ЛЮДИНУ СПРИЙМАЄШ ПОВНОЦІННО, ТО ВОНА СЕБЕ ТАКОЮ ВІДЧУВАЄ»

Що радите військовим та їхнім родинам, як вдається їх підтримувати та допомогти адаптуватися?

Безпосередньо військові ніколи не кажуть, що саме їх хвилює.  Після стану шоку вони, зазвичай, налаштовані на процес лікування. Напевне, найбільше із проблемами адаптації військові стикаються, коли вже повертаються до звичайного життя. Тут, у госпіталі, за моїми спостереженнями, найважче було адаптуватися людям зі хребетно-спінальними та  черепно-мозковими травмами. Для такої людини реабілітація є довгою і важкою, адже ти лежиш і не можеш рухатися. Але коли ти людину сприймаєш повноцінно, то вона себе такою відчуває. Вона налаштовує себе на позитив і розуміє, що життя триває далі.

28

«ЩИРОЇ РОЗМОВИ СЬОГОДНІ ПОТРЕБУЮТЬ НЕ ЛИШЕ ВІЙСЬКОВІ, АЛЕ Й КОЖНА ЛЮДИНА І МІСІЯ КАПЕЛАНА – ВІДПОВІДАТИ НА ЦІ ПОТРЕБИ»

Іноді таких моментів треба вчити родину, бо часто рідні починають жаліти і бачу, що це ще більше пригнічує солдатів. Я  часто тоді повторюю, що не лікар, але бачив як люди у таких випадках виздоровлювали і що все буде добре.

Чи перебували Ви з капеланськими  поїздками на Сході?

Деякий час  я перебував у 66 мобільному госпіталі, який підпорядковується нашому госпіталю. Служіння там і тут звичайно відрізняється, бо сама атмосфера є іншою. Тому це вимагає іншого підходу в комунікації. Пригадується, що люди, які приїжджали тоді, дуже швидко адаптовувалися до того, що поруч є військовий священик. Тому скоро моя присутність переросла у вже звичне щоденне спілкування з капеланом. Часто, перебуваючи там, комунікував не лише з військовими, але й з персоналом клініки, яка функціонувала поруч. Загалом, щирої розмови сьогодні потребують не лише військові, але й кожна людина і місія капелана – відповідати на потреби, які сформовані часом, в який живемо.

317

Чи можете пригадати історії з Вашого досвіду капеланського служіння, які вразили Вас найбільше?

Пригадується двоє людей, які відійшли до Бога, яких я причащав та відвідував… Вони бачили, що стан не йде на краще і тому таких людей було важко підтримувати.  Пригадується хлопець, який рік пролежав в госпіталі. Коли я прийшов до нього в реанімацію, він, фактично, помирав. Його пробудили з медикаментозного сну. Це була наша остання зустріч. Він не міг говорити, бо був підключений до дихальних апаратів  і ось в цей момент я мав йому щось сказати, налаштувати людину далі на боротьбу.

Тоді я зрозумів і сказав йому таку річ: «Ти міг загинути на Сході як Герой, тебе могли привести додому, поховали б і сказали, що ти вірно захищав Україну. Але тоді ти би ніколи не пізнав Бога. Ти би ні разу не прийшов до  Сповіді, ти би ні разу не причащався. Напевне, твоя дорога до Бога мала бути саме такою. Всі ми будемо колись по той бік, але ти провів своє життя як християнин і не всі люди мали такий шанс…». Цей хлопець помер через день. І це єдине, що я міг йому тоді сказати.

Я зрозумів, що Тайни, які я здійснював, вели людину до спасіння в останні її місяці життя. Можливо, це на перший погляд банальні речі, але цей приклад показує, що саме вони стали ключовими.

Люди, які перебувають тут на лікуванні завжди є більш відкриті до того, щоб переосмислити своє життя.

Усіх охочих допомогти військовим, що перебувають на лікуванні у госпіталі, просимо звертатися у Фонд допомоги пораненим, що діє при Гарнізонному храмі св. ап. Петра і Павла.

Розмовляла Мар’яна Зеленюк

Фото із фб-сторінки співрозмовника

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.