Визначний німецький поет, публіцист і журналіст Генріх Гейне сказав: «Руїни ми зможемо розуміти тільки тоді, коли самі перетворимось на руїни». Чим старшими ми стаємо, тим сильніше переконуємось, що у нашому світі немає нічого ідеального. Але й ті, здавалось би, перфектні речі, які подобались нам раніше, з часом видаються банальними, штучними, занадто передбачуваними… Одного разу мій улюблений викладач зауважив, що ідеальні речі та ідеальні люди – дуже нудні… Спочатку я не зовсім зрозуміла. Проте наразі, на порозі свого 27-ліття, таки мушу погодитись. Всі ми, так зване «покоління 25+» відчуваємо себе трохи раритетом, дещо загубленими чи то розгубленими; але водночас вчимося у цей нелегкий період свого життя залишатись індивідами, розвивати у собі вміння бути собою, дорослішати з гідністю, не розгубити віри. Це віра в те, що навіть з найскладніших ситуацій можна вийти переможцем… Життя, звісно, доволі таки «кривавий спорт», але ми маємо всі шанси стати тими ліками, які допоможуть зцілити наше втомлене суспільство.
Я, звісно, не психолог і не філософ, та ще й належу до творчої імпульсивної категорії людей, але спостерігаючи, розмовляючи та аналізуючи все, що говорять мої друзі, які вже прожили чверть століття, зробила деякі висновки. Наші, можливо, не найголовніші, проте класичні страхи виглядають доволі просто, моторошно, але вони ще раз підтверджують, що ми справжні, підсумовують те, що ми ще живі…
- Ми боїмось непередбачуваності життя. Так, нам лячно прокидатись зранку і вирушати у неочікувану мандрівку, яка може або зруйнувати, або відбудувати наш внутрішній світ, починаючи із самісіньких основ, з фундаменту – а він може бути крихким. Кожен новий день у цьому непростому столітті як нове життя. Нехай це звучить не зовсім по-християнськи, але дзен-буддисти стверджують, що за один день ми перероджуємося тисячі разів – тобто, коли ви заходите в приміщення, ви одна людина, а коли виходите з нього – зовсім інша. Але ж головне – що ви людина, навіть тоді, коли вас оточують змії та гієни.
- Ми боїмось відповідальності. Звісно, соціум, батьки, родичі і часом навіть друзі психологічно потужно давлять на нас, наголошуючи, що вже час створювати сім’ю, народжувати дітей тощо. В цей момент людина опиняється в полоні такої паніки, немовби, ти не встигаєш нічого, а твій «deadline» ось-ось закінчиться. За рік життя в Італії я навчилась простому принципові «piano-piano», тобто все треба робити спокійно, потрошки – ніхто ще не спромігся створити геніальних архітектурних споруд нашвидкуруч.
- Ми боїмось загубити себе. Можна добитись всього у цьому житті: успішної кар’єри, мати начебто ідеальне особисте життя і жити за принципом: «Головне – щоб все було гарно». Але одного дня прокинутись і усвідомити, що ти – другорядний актор у цій виставі, що тебе душить і давить ця ідилія і всі ці розкішні декорації, що ти готовий роздерти геометрично правильно стіни, які сам собі побудував. Можливо, справжнє щастя тільки тому і справжнє – бо його треба вибороти у неймовірно запеклій боротьбі… і не просто вибороти, а відмити від усіх ран, зцілити, виростити і виплекати. Ніхто точно не знає…
- Ми боїмося мало подорожувати. Фінансові негаразди, буденна рутина і павутина псевдобажань можуть створити такі кайдани, від яких звільнитись майже неможливо. У світі стільки всього хорошого, казкового, дивного, непередбачуваного, по-доброму шаленого. Сховавшись у своїй золотій мушлі, звичайно, можна спостерігати за зірками крізь телескоп, але що заважає нам вийти на вулицю і побачити їх без прикрас.
- Ми боїмось, що більше нічого нового не зможемо вивчити. Але ж насправді людина може вчитись до самої смерті – вивчати нові мови, вдосконалювати свої хобі тощо. Якщо хтось «прибив» вам стереотип, що ви вже старі й пора жити більш практичними тривогами, не вірте. Вчитись може тільки смілива людина, яка не боїться подивитись в очі своїм страхам та комплексам.
- Ми боїмось, що обрали не той шлях. Навіть якщо й так, свій шлях завжди можна змінити. Неправильно перетворювати самих себе на нещасливих сірих людей. Треба робити тільки те, що приносить радість вам, а не вашому оточенню. В кінці кінців, у фіналі своєї книги, важливим буде тільки один результат – стали ви щасливими чи ні… Іншого шансу ми ніколи не отримаємо.
- Ми боїмось, що ніколи нікого по-справжньому не покохаємо. Чи має якусь цінність півсвіту, якщо біля вас немає людини, яку ви любите, і людини, яка любить вас з усіма недоліками, або й поготів, любить вас за ваші недоліки? Нічого… Так, з роками ми черствіємо, приймаємо неправильні рішення. Але ж ніхто не відповідальний за своє серце… Інколи, коли воно веде вас кудись або до когось, треба просто йти, нічого не аналізуючи або прогнозуючи, ні в якому разі не опираючись… Все-таки краще страждати через щось справжнє, аніж радіти ілюзії щастя.
- Ми боїмось, що станемо тими монстрами, яких боялись у дитинстві. Справжня внутрішня сила людини формується не з суворості характеру, вона ніколи не зможе підживитися вашою холоднокровністю або байдужістю. Лише пізнавши свої рани, свій біль, ми зможемо стати розрадою для інших, захистити справедливість. Такою ж розрадою для знедолених, скривджених, якою був Ісус Христос. А хіба Він найгірший приклад для наслідування?
Я назвала всього кілька поширених страхів. Їх, звісно, значно більше. Останнім часом я багато роздумувала, що б я зробила, якби мені знову було 16 років, які б речі намагалась змінити. Але, швидше за все, я б не міняла нічого… Робила б ті самі дурниці, як і тоді… знову б розривала своє серце, як і тоді, – щоб потім зібрати це ошмаття і створити аматорську, але все-таки ексклюзивну картину своїх переживань. Навіть Рим – це теж старі руїни… але в цьому уся суть… Все-таки, мені подобається недосконалий раритет, трішки поламаний життям, трішки непевний у собі. Я рада, що належу до свого покоління – розгубленого і сформованого не завжди на фоні сталих цінностей… покоління, де, на жаль, є поганці, проте є ще більше героїв… але найголовніше – є безліч справжніх людей.
Підготувала Лідія Батіг