«У серці людини є місця, яких ще не існує, і в них входить страждання, аби вони почали існувати».
(Леон Блуа, епіграф до «Кінця роману»)
Автор: Кевін Т. ДіКамілло*
«Якщо ви маєте сльози, готуйтеся пролити їх зараз». Саме такий дарчий напис я зазвичай залишав, коли дарував комусь примірник «Кінця роману» Ґрема Ґріна.
Можливо, я робив так тому, що під час першого прочитання цього завершального твору з так званої католицької тетралогії Ґріна (до якої також входять «Брайтонський льодяник», «Сила і слава» та «Суть справи»), книга видається саме тим, на що її перетворили обидві кіноекранізації: класичною слізливою мелодрамою.
Але жодна книжка не перевидається безперервно протягом 75 років, не стає основою для кількох екранізацій і не продовжує розпалювати дискусії лише тому, що змушує читачів тягнутися по паперові хустинки. І «Кінець роману» виявляється оманливо витонченим саме там, де три попередні романи грішать певною ваговитістю та прямолінійністю: головний герой, письменник Моріс Бендрікс, який, по суті, є альтер его самого Ґріна, починає з того, що йому абсолютно немає діла до Бога, а закінчує тим, що кожною фіброю свого тіла (а також розуму й душі) запекло бореться проти віри в Нього.
Це дивовижне поєднання, що розгортається на тлі Лондона часів Другої світової війни. Значну частину книги складають записи з начебто викраденого щоденника коханки Бендрікса, Сари Майлз — дружини державного службовця Генрі, такого собі милого невдахи-імпотента. Цілком виправдовуючи свою назву, книга дійсно розповідає історію завершення любовного зв’язку (між Бендріксом і Сарою), проте вона наскрізь пронизана безліччю католицьких і теологічних питань, що не дають спокою ані коханцям, ані читачам — і, зрештою, самому Ґріну.
Хоч як я не люблю цього вислову, мушу попередити читача про «спойлер» — на випадок, якщо ви ще не читали роман або не бачили екранізацій. З огляду на це, найкоротший із коротких викладів суті справи (якщо позичити назву ще одного католицького роману Ґріна) зводиться до питання: чи чує Бог наші молитви та чи відповідає на них. Простіше кажучи: під час одного з таємних побачень Бендрікса та Сари Лондон безжально бомблять німецькі ракети Фау-1 (також відомі під назвою V-1, прим. ДВЛ). У мить затишшя — як у любощах, так і в бомбардуванні — Бендрікс іде подивитися, яких руйнувань завдав наліт.
Тієї ж миті вибухає ще одна ракета Фау-1 (літера «V» означала Vengeance, тобто «помста» — таку назву дав сам Гітлер) (нім. Vergeltungswaffe —«зброя відплати», прим. ДВЛ), яка збиває Бендрікса з ніг, приваливши його дверима та уламками. Сара кидається йому на допомогу, але він опинився під завалами, і їй вдається лише намацати його холодну руку; через деякий час вона доходить висновку, що він мертвий. Сара повертається до спальні і, хоча вона не більш «релігійна» за Бендрікса, благає Бога: якщо Він дозволить Бендріксу жити, вона пожертвує своїм коханням і відмовиться від нього. Це молитва відчаю, адже вона певна, що він уже мертвий.
Однак Бендрікс приходить до тями і, хитаючись, повертається до спальні, де бачить Сару, яка молиться навколішки. Звісно ж, він нічого не знає про дану нею обітницю і дивується, чому Сара не прийшла йому на допомогу. Вона пояснює, що намагалася, але він був мертвий. Бендрікс — наділений чи не найгіршою у світі ревнивою вдачею — не вірить їй, і Сара поспіхом іде геть.
Минає два роки, і Бендрікс випадково зустрічає зрадженого чоловіка Сари, Генрі, який пригнічено сидить під дощем. Хоча він і гадки не має, що Сара та Бендрікс були коханцями, Генрі твердо переконаний, що зараз його дружина має роман на стороні, і кличе Бендрікса до себе додому, аби обговорити цю справу. Вже там Генрі дістає візитівку приватного детектива, зізнаючись, як йому соромно навіть за саму думку встановити за дружиною стеження.
Бендрікс, граючи роль послужливого друга, пропонує самому навідатися до приватного детектива, адже «ревниві коханці мають не такий жалюгідний вигляд, як ревниві чоловіки». Генрі благає Бендрікса викинути все це з голови. Але стаються дві речі: по-перше, додому повертається Сара; а по-друге, Бендрікс таки наймає приватного нишпорку для стеження за нею.
Але, що ще важливіше, Сара порушує дану в молитві обітницю: вона зустрічається з Бендріксом за обідом, і вони знову цілуються. Невдовзі після цього Сара раптово помирає — і це при тому, що до кінця роману залишається ще 70 сторінок.
Це викликає безліч теологічних питань: чи справді Бог відповідає на молитви у ситуаціях, що здаються безнадійними, навіть неможливими? Католики, звісно, вірять, що так, і саме для таких випадків ми маємо святих Юду Тадея та Риту Кашійську. Але якщо копнути глибше, на більш тернистий рівень: чи карає нас Бог — не в Пеклі чи Чистилищі, а тут і зараз — коли ми порушуємо свої обітниці, дані Йому в молитві?
Ліберальні богослови зазвичай цураються такого ходу думок, але я в цьому не такий упевнений. Вірш з Євангелія від Івана (5:14), де Ісус застерігає чоловіка біля Силоамської купелі: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб не сталось тобі чого гіршого», — це доволі недвозначна вказівка на те, що якщо ви грішите після зцілення (від гріха та/або від хвороби), з вами дійсно може статися щось іще гірше.
Тож роман офіційно завершується зі смертю Сари. Але це лише початок того, що видається низкою чудесних зцілень. Атеїстичний вуличний «проповідник» містер Смайт, до якого Сара зверталася, марно намагаючись викинути з голови свою обітницю, і який страждав на багряну «винну» пляму на обличчі, зцілюється від неї після дотику Сари. У містера Паркіса, дещо простакуватого, але незмінно кумедного приватного детектива, є маленький син Ленс, чия недуга шлунка минає після молитов про заступництво Сари.
Що ще гірше (для головного героя Бендрікса, який хоче лише одного: щоб Бог нарешті дав йому спокій, аби він міг і далі плекати свої страждання й писати посередні книжки), і Генрі, і Бендрікс приголомшені звісткою від матері Сари — вічної приживалки й затятої боржниці, яка раз у раз клянчить в обох чоловіків гроші, — про те, що вона охрестила Сару ще в дитинстві. І, як своєрідний фінальний акорд, в останні місяці свого життя Сара отримувала духовні настанови від священника, пізнаючи єдину істинну віру.
Отже, після смерті Сара — про яку Івлін Во у своїй рецензії на «Кінець роману» написав, що вона «незмінно викликає любов» — перетворюється зі «стерва і фальшивки» (її власні слова зі щоденника) на розкаяну грішницю та чудотворицю.
Ґрін, чиє довге життя та нескінченні мандри стали підґрунтям для величезного творчого доробку, належить до тих украй рідкісних письменників, які не створили жодного поганого роману, попри те, що написав він їх так багато. Хоч і правда те, що в його творах часто бракує бодай чогось схожого на експерименти з формою, і він нерідко спирається на найочевидніший фінал, який тільки може запропонувати книга (смерть протагоніста або антагоніста), це аж ніяк не погано, якщо згадати, що він написав 25 романів, багато з яких були екранізовані (найвідомішою адаптацією залишається еталонний класичний фільм-нуар: «Третя людина»).
Дослідники, які знаються на особистому житті та творчому доробку Ґріна набагато глибше, ніж я міг би навіть сподіватися, часто зазначають, що це його найособистіший твір. І справді, він був присвячений «К.» — скорочено від «Кетрін» — жінці, з якою у нього в реальному житті справді був роман. І хоча ця книжка дійсно змушує тамувати сльози, вона водночас спрямовує погляд читача всередину себе, до його власної духовної мандрівки та «стосунків» (слово, яке я терпіти не можу) з Богом. Можливо, я ненавиджу слово «стосунки» саме тому, що те, що описує Ґрін, — це наш любовний роман із Богом, або, якщо точніше, любовний роман Бога з кожним із нас.
*Автор: Кевін Т. ДіКамілло — незалежний письменник і редактор, який регулярно дописує до видань National Catholic Register та Publishing Perspectives. Він є лауреатом поетичної премії імені Фолі (Foley Poetry Prize) від журналу America Magazine. Його твори публікувалися на сторінках Columbia, The Priest, лондонського The Times Literary Supplement, James Joyce Quarterly, The National Poetry Review, The Antigonish Review, Opium та багатьох інших видань. Окрім того, що він є співзасновником літературного часопису The Notre Dame Review (в однойменному університеті він здобув магістерський ступінь), Кевін раніше обіймав посаду редактора поезії у Traffic East, а також був науковим стипендіатом та докторантом-дослідником в Університеті Сент-Джонс (St. John’s University).
Джерело: Crisis Magazine
Варто зазначити, що книга «Кінець роману» Ґрема Ґріна перекладена українською мовою.
Також читайте: Царство серед попелу. Ґрем Ґрін «Сила і слава»
П’ять найвідоміших християнських книг
Франц Верфель: «Провидіння привело мене до Люрду»
Повязані записи
