24 січня Церква вшановує пам’ять преподобної Ксенії Римлянки – святої мандрівниці «задля любові Христової».
Свята Ксенія – при народженні – Євсевія (з грецької Εὐσέβεια – «Благочестива») – жила у V столітті. Єдина донька римського сенатора, перспективна наречена – фактично представниця місцевої «золотої молоді»: перед дівчиною відкривалися блискучі перспективи у світському житті Рима та вдалому заміжжі. Вона ж, натомість, обирає іншу «кар’єру» – «не від світу цього».
Варто зазначити, що Євсевії пощастило по-особливому: вона не постраждала від гонінь на християн чи домашнього насильства. Навпаки: батько – сам вірний християнин – подбав про майбутнє улюбленої доні й заручив її з чесним, гідним юнаком із відповідним їй іменем та соціальним статусом. Здається, це ідеальні обставини – створити сім’ю і, маючи величезні можливості та вплив, творити чимало добра. Вже визначено день весілля, і всі готуються до торжества.
«Дівчина ж Божественної любови сповнена була, хотіла нетлінному Женихові, гарнішому вродою від синів людських, Христу Господеві вічним своїм дівством уневіститися, але те своє бажання таїла перед батьками. Знала-бо, що якби довідалися про її наміри, то ані слухати цього не схотіли б і всіляко боронили б їй, любов’ю лестячи і велінням примушуючи до шлюбу. Бо ту єдину доньку мали всього свого багатства спадкоємницею, хотіли тішитися її подружжям і дітьми»*.
Євсевія придумує «спецоперацію», до якої долучає двох вірних рабинь. Уже тут відчутно, який сильний духовний вплив Благочестива має на інших: власним прикладом та зворушливим словом вона переконує дівчат покинути суєту світу і спасатися життям пустельним. Особливо зворушує те, що безмежна любов батьків та їхнє бажання ощасливити доньку завдає їй болю – бо вона прагне присвятити себе єдиному – Небесному Жениху; цього бажання вони не збагнуть, бо воно суперечить логіці світу. «Що-бо життя це? Тільки тінь, і дим, і сон», – каже молода наречена, а служниці відповідають: «Воля Господня хай буде, бо й ми з твоєю думкою погоджуємося і так хочемо, як же ти, пані наша. І воля наша померти з тобою, аніж царювати без тебе». Рішення прийнято.
«І мали три дівчини ті рівну до Христа любов, думали щодня, що зробити, щоб бажання їхнє змогло здійснитися, і молилися до Бога, щоб раду подав їм». Багата спадкоємиця і дві вірні її подруги таємно розпродують коштовності й роздають заощадження вбогим – «задля любові Христової». А в ніч перед весіллям із дому Євсевії потайки виходять три постаті, що скидаються на хлопців – «плачучи і радіючи» – і зникають у темряві.
У гавані мандрівниці сідають на корабель до Александрії і ним прибувають на острів Коа. Подорожують вони таємно і в чоловічому одязі, не лишаючи по собі жодних слідів, аби можливі пошуки ніколи не досягли їх. На малозаселеному острові вони знову можуть бути жінками, проте тут свята сподвижниця прагне цілковито зректися минулого – і вибирає собі нове ім’я. «Якщо ж хтось спитає вас ім’я моє, скажіть, що називаюся Ксенія, що означає подорожня. Це-бо, як же бачите, подорожую, залишивши дім і батьків задля Бога», – просить вона двох подруг; і на цьому завершується історія заможної римлянки. Залишається лише шлях.
Крізь подальші роки Небесний Жених веде своїх невіст впевнено і просто. Мандрівниці зустрічають ієромонаха Павла – ігумена монастиря святого Андрія Первозваного в місті Миласі. З першого погляду вони відчувають у ньому поставу єпископа – «його ж лице було наче в ангела» – і просять стати для них духовним батьком. Чернець спершу відмовляється: він, мовляв, не є архиєреєм, лише скромним ігуменом малої обителі – та ім’я, що його називає жінкам, зрештою вирішує все. «Слава тобі, Боже, що послухав мене, убогу, і послав мені, як же колись святій Теклі, святого Павла, щоб врятував мене з двома сестрами цими», – радісно вигукує Ксенія. Три Божі мандрівниці вирушають разом із монахом до Миласа.
Подальші роки – житійний етюд. Ксенія із подругами постригається в монаший чин, засновує маленький монастир, до якого невдовзі долучаються нові послушниці, та зводить невелику церкву. А Павло – з Божого промислу, який наперед пізнали його духовні доньки – невдовзі стає єпископом. І висвячує Ксенію – «хоч не хотіла» – дияконесою. Її життя минає в аскезі й чеснотах, що стають прикладом для всіх довкола, найперше – вірним подругам. Це життя покори, постійної молитви і добрих діл.
Зрештою це святе життя завершується: Ксенія прощається зі сестрами і лишається в церкві наодинці з розп’яттям; дві її колишні служниці, бажаючи супроводжувати свою пані до кінця, крізь шпарину бачать, як вона лежить на долівці хрестом – а тоді спалахом неземного світла хрест у зоряному вінці об’являється над храмом – на подив усім людям. Єпископ Павло в цей час перебуває в іншому місці, але, духом ведений, розпізнає у знаменні упокоєння праведної сподвижиці. Її похорон перетворюється на велике торжество, а від дотику до мощей праведниці оздоровляється велика сила народу.
«Скинула тіло, як ризи, потоптала, як змію, диявола. Мала світ цей за ніщо, зберегла ж, як безцінний скарб, дівство своє непорочне. Уневістилася Христові любов’ю, увінчалася вірою і, чого сподівалася, те ж отримала, і радіє нині в Оселі Жениха свого безсмертного. Молитвами ж своїми багато помагає вірним, не умертвила-бо смерть її сили ані ж благодіянь її не обмежила: вона-бо багато доброчинств зробила Христа ради, заради неї і Христос велике милосердя нам являє, слухаючи святих молитов улюбленої своєї нареченої».
За якийсь час, прославлений праведністю, відходить до Бога і єпископ Павло, а також – одна по одній – колишні рабині святої. Саме остання знайома з її дитячих днів на слізні вмовляння сестер-черниць розповідає історію своєї пані – неохоче, бо ж сама Ксенія благала ніколи не розкривати її справжнього імені. Так світ дізнається справжню історію цієї «святості інкогніто».
Сучасному читачеві не здається дивним звичай обрати нове ім’я при вступі до монастиря – так дотепер чинять монахи в цілому світі, зрікаючись мирського минулого, аби тепер присвятити своє життя Христу. Чого ж насправді в цьому навчає свята Ксенія – то це ваги такого рішення.
Перші віки християнства – це історія сподвижництва, страждань і боротьби, наповнена тисячами прикладів духовного подвигу. Житіє Ксенії теж є таким прикладом – не тілесного, а сердечного мучеництва. Тікати від переслідувань чи лихоліть світу в Божі обійми – це велике благо. Але втекти у Божі обійми з кола люблячої сім’ї, дорогих батьків, заможного і щасливого життя у світі – це виклик іншого кшталту і мужність іншого виміру. Свята Ксенія показує нам, що це можливо, ба більше – почесно; а подорож до вінця вічної слави часом вимагає замести усі свої земні сліди. Для того дається нове ім’я – щоби бажання, пориви, амбіції колишнього життя залишилися за його межею. Зрештою, в ту подорож людина може взяти небагато – і, мабуть, неспроможна взяти зі собою свій старий світ. Свята Ксенія навчає, що не страшно для цього старого світу лишитися «чужою». Бо в дорогу Жених не дав їй майже нічого, тільки ім’я: ξενία – що значить «гостинність» – щоби показувала дорогу тим, кого Він чекає у своєму Царстві.
Марія Цьомик
* курсивом виділено фрагменти з «Житія преподобної матері нашої Євсевії, що була перейменована на Ксенію». «Житія святих» Димитрія Туптала, том V.
Також читайте: Як святий мученик Орест доповнив своє житіє через 14 століть
Чи може грішний стати святим? Запитайте у святого Боніфатія
Наречена Агнця: що поєднує святу Агнесу, Папу і Львів?
Повязані записи
