Під час візиту Івана Павла ІІ до Львова, 27 червня 2001 року, відбулося проголошення новомучеників Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні минає 20-та річниця з цього святого дня. З цієї нагоди пропонуємо вам пригадати імена новомучеників і дізнатись цікавий факт про кожного з них.
Отож, НОВОМУЧЕНИКИ, беатифіковані папою Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 року:
Прп. Йосафата Гордашевська
Тричі майбутня монахиня приватно складала обіт чистоти, а 1891 року звернулась до василіанина Єремії Ломницького за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого монашого чину. У 1892 Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок для набуття потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя, а вже через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім’я Йосафата.
Суд виніс вирок — 10 років ув’язнення, яке екзарх спочатку відбував у Бутирській, а згодом — Сокільницькій в’язницях. У квітні 1926 року о. Леоніда звільнили. Та на волі екзарх пробув неповних 4 місяці — 10 серпня 1926 року його знову арештували, засудивши до 3 років ув’язнення в Соловецьких таборах. І в таборах він служив Літургії, тісно спілкувався з видатними представниками Православної Церви, які також відбували покарання.
У 1939 році їхав возом провідати сестру в Яворові. При дорозі побачив розгублених селян. «Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають», — крикнув хтось услід (вирішили, що отець за кордон втікає). Такі слова глибоко зворушили отця. Він зупинився… Дізнався від страдчан (бо це й було село Страдч), що залишились без душпастиря. Вирішив: залишиться тут (був вільний від праці, бо на той час Львівську Богословську Академію комуністична влада закрила). Коли віз сім’ю на плебанію, то, розповідають, старенька мама його дружини дуже бідкалась: дорога така далека, а гора — ой яка ж висока. «Люнечку, а куди ж ти мене привіз?» — мовила перелякано. «Але ж дивіться, мамо, звідси так близько до Бога», — заспокоїв стареньку.
Помер як мученик за віру від рук більшовиків 26 червня 1941 року разом із дяком Володимиром Приймою в с. Страдч (Яворівський район, Львівська область, нині Україна).
Свідки зазначають, що в четвер 26 червня 1941 року дяк Володимир Прийма і отець-доктор Микола Конрад пішли сповідати хвору жінку. Дорогою додому їх наздогнали НКВСівці. Страшно лаючись, вони повели священика й дяка до лісу Бірок і там обох по-звірячому замордували. Тіло дяка Володимира Прийми було дуже покалічене, побите, він мав поламані ребра. Дяк Володимир Прийма засвідчив свою віру в Бога мученицькою смертю.
Блж. свщмчн. Андрій ІЩАК
Як війна зачалася, то забрали священика на Персенківку, на сусідню станцію. Десь в обід забрали, потримали до вечора і відпустили. А мій батько, бо вони дуже добре відносилися один до одного, каже: «Отче, як Вас відпустили, я би Вам радив сховатися на тих пару днів, — бо то вже видно було, що німці наступають, большевики все одно втікають. — Сховайтеся — і переживемо». А священик каже: «Йване, пастух отару не залишає. І я також не можу залишити парафіян і сам сховатися». А через два дні прийшли воєнні і його з дому забрали. Там такі були зарослі, корчі, то десь від парафії було, може, пів кілометра, то там вивели його і замучили. Йому в живіт стріляли, і то так виглядало, як поколено.
Блж. свщмчн. Северіян БАРАНИК
З початком радянської окупації Дрогобича більшовицька влада заборонила о.Баранику та о. Сеньківському покидати Святотроїцький монастир, мотивуючи це воєнним часом. Вірні радили отцям якнайшвидше полишити монастир, та вони, хоч і знали, що їм загрожує смерть, відмовилися, бо вважали, що НКВД може помститися усім мешканцям монастиря. 26 червня 1941 року о. Бараник був заарештований НКВД і ув’язнений до Дрогобицьких «Бриґідок». Із того часу ніхто його живим не бачив. Після відступу більшовиків люди впізнали на території в’язниці спотворене тортурами тіло ієромонаха Бараника, яке поховали у спільній могилі.
Блж. свщмчн. Яким СЕНЬКІВСЬКИЙ
З 1931 р. до 1938 р. посідає різні пости в монастирі св. Онуфрія у Львові. У сані ієромонаха був наставником Марійського товариства домогосподарок, гімназійних хлопців, відповідав за Товариство молитви і Третій Василіанський Чин. Написав хроніку монастиря. Ієромонах Яким Сеньківський був веселої вдачі, товариський, скромний і працьовитий. Мав особливий дар від Бога у спілкуванні з людьми, і особливо з молоддю.
Блж. свщмчн. Зиновій КОВАЛИК
Після свячень о. Зиновій разом з Владикою Чарнецьким їде працювати на Волинь – задля з’єднання Церкви. Молодий священик був радістю для своїх співбратів. Він мав веселу вдачу, а до того ж гарний голос і добру вимову. Отець Зиновій був прекрасним співаком і справді “золотоустим” проповідником, а його апостольська ревність навертала тисячі людей. Отець Зиновій був великим почитателем Пречистої Діви Марії, пропагував Її Материнське заступництво, завдяки якому його місії мали неабиякий успіх.
Блж. свщмчн. Омелян КОВЧ
Отець Омелян Ковч до останнього у Майданеку залишався відданим і вірним душпастирем. В одному зі своїх листів, який вдалося передати дітям, він писав:« Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться.(…) Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними
Прп. мчн. Тарсикія МАЦЬКІВ
Ще перед наступом більшовиків сестра склала обіти на руки свого духовного провідника о. Володимира Ковалика, ЧСВВ, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву.18 липня 1944 р. більшовики мали намір знищити монастир. Зранку, о 8 годині, радянський автоматник без попередження застрелив сестру Тарсикію, коли вона перебувала на фірті, поспішаючи на голос дзвінка відчинити монастирську браму.
Блж. свщмчн. Віталій БАЙРАК
Свою проповідь я побудував в формі розповіді про мандрівника-іноземця, який прийшов оглянути Українські землі. Цей мандрівник побачив на Україні багато могил і спитав одного старця, а він відповів: «Прийшли зі Сходу ніби рідні по імені. Однак ні, ім’я було лише ширмою для страшних злодіянь. Вирізали найкращих наших синів, по-звірячому їх замордували. Цвіт нації. І молодь тисячами полягли в ці могили. Земля поросла могилами…» Далі я говорив про героїв, які полягли за волю України. Закликав віддати їм почесті і бути вірним їх справі[5] (Зі слідчої справи Володимира Васильовича Байрака (о. Віталія).
Блж. свщмчн. Роман ЛИСКО
9 вересня 1949 р. був заарештований НКВД, поміщений у тюрму на вул. Лонцького у Львові. Поширювались чутки, що молодий отець Роман збожеволів від тортур, співав у тюрмі на повен голос псалми. Переказували, що його живцем замурували в стіні. Помер 14 жовтня 1949 року.[1]
Блж. свщмчн. Григорій ХОМИШИН
У важких і непевних часах Другої світової війни Григорій Хомишин вважав, що священики за будь-яких обставин повинні залишатися зі своїм народом, він не схвалював тенденції еміграції галицької інтелігенції у західні країни в останні дні перед приходом більшовиків. 26 січня 1944 року у своєму зверненні «До Всечесного духовенства Станіславської дієцезії», він наголосив:
…Не штука грати ролю великих патріотів, сипати могили, виголошувати високопарні патріотичні промови, а при грозячій небезпеці утікати, немов заяці з капусти. Тому під строгою відповідальністю забороняю втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків
Блж. свщмчн. Йосафат КОЦИЛОВСЬКИЙ
Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у вересні 1939 року, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа, було прокладено німецько-радянську демаркаційну лінію. Мешкаючи до 22 червня 1941 року на території, що контролювалася Червоною армією, був запідозрений радянськими спецслужбами у нелояльності до радянської влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув’язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-католицьким духовенством єпархії.
По закінченні війни відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти Церкви. 10 вересня 1945 року єпископ передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків та порушення прав громадян, які при цьому були, а також прохання про допомогу.
Блж. свщмчн. Теодор РОМЖА
У січні 1948 року православні єпископи Дрогобицько-Самбірський Михаїл (Мельник), Станіславсько-Коломийський Антоній (Пельвецький) і єпископ Мукачівсько-Ужгородський Нестор (Сидорук) написали листа на ім’я Хрущова. Вони стверджували, що вбивство єпископа Ромжі «пошкодило православ’ю і обуренням наповнило всіх, навіть православне населення Закарпаття і Західної України»
Блж. свщмчн. Микита БУДКА
11 квітня 1945 року Никита Будка разом з іншими єпископами Української греко-католицької церкви арештований більшовицькою владою. Його звинувачено в тому, що він викладав у підпільній семінарії, відправляв в 1939 р. панахиди жертвам більшовицького терору, агітував за відокремлення України від СРСР. Засуджений до 8 років таборів особливого режиму і призначив відбування терміну ув’язнення в Казахстані.
Помер 1 жовтня 1949 р. «від серцевого нападу» у таборі Караганди, у віці 72 років. Місце поховання — невідоме, хоч відомо, що воно знаходилось на одному із цвинтарів Карлагу, біля села Каражар. Але, хоча мешканці села нічого не знають і нічого не чули про табірний цвинтар, врешті-решт з’ясувалося, що він був на тому місці, де сьогодні розміщена свиноферма.
Блж. свщмчн. Григорій ЛАКОТА
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Відтак улітку 2001 р. його нетлінні останки були перевезені з Абезі до Львова в каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де мощі й покоїлись увесь цей час. А торжественне перенесення їх у храм Різдва Пресвятої Богородиці відбулося в неділю 11 жовтня. З цього дня мощі блаженного залишатимуться у храмі — кожен може випросити у Бога благодать через заступництво Григорія Лакоти — святого новомученика нашої української землі, подиву гідного «ангела у людському тілі».
Блж. свщмчн. Климентій ШЕПТИЦЬКИЙ
У його монастирській келії були лише залізне ліжко, шафа з книгами, столик і клячнік, на якому молився перед Розп’яттям. За спогадами сучасників, він, який колись був бажаним гостем аристократичних салонів, завзятим мисливцем, власником маєтку, не шукає тепер для себе ніяких переваг: миє, нарівні з братами, брудний посуд (ті навіть вдавалися до замовлянь, щоб не допустити його до цього), носить вугілля по вулиці, чим шокує львів’ян: «Граф — і відро з вугіллям!» Якось один з ченців на сповіді зізнався, що «обносився», так о. Климентій запропонував йому чудові штани з «графських часів», в яких соромився ходити, тому що були занадто «розкішними».
Блж. свщмчн. Микола ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ
Після війни почалися масові репресії, — отець до дна випив чашу залякувань, погроз і побоїв. 28 жовтня 1946 року був заарештований, а 27 січня 1947 року Військовий трибунал МВС Тернопільської області засудив священника на 10 років ув’язнення. Перебував у пересильних таборах у с. Ляцькому біля Золочева, у Підкамені біля Бродів та на львівському пересильному пункті на вул. Полтв’яній. Там о. Цегельський регулярно відправляв Служби Божі та акуратно записував, коли і в якому наміренні вони відправлені. Згодом був вивезений у табір суворого режиму в поселенні Явас біля станції Потьма, а його діти були виселені у Читинську область. Мучився від сильних болів нутрощів.
Блж.свщмчн. Іван ЗЯТИК
«Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїськ та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання»,- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.
Прп. мчн. Олімпія БІДА
У 1950 році була арештована солдатами НКВД разом з сестрами Лаврентією та Глікерією (Катерина Ходань) і вивезені до м. Борислава. Згодом їх перевезли до м. Томська, а тоді до с. Харськ. Сестра Олімпія терпеливо зносила нелюдські умови життя.
Померла 23 січня 1952 року в с. Харськ Томської області де і була похована.
Прп. мчн. Лаврентія ГАРАСИМІВ
1950 р. сестра Лаврентія, відчуваючи наближення арешту, приїхала попрощатись із братом Герасимом та братовою Анною. У кінці квітня 1950 р. на монастир сестер Йосифіток у Хирові напали енкаведисти. Сестра Лаврентія забігла у комірчину і вистрибнула у сад через вікно. Надворі була ніч і падав дощ. Енкаведисти багнетами проколювали кожний кущ, шукаючи монахиню. Кілька разів багнет був перед її очима. Після того сестра Лаврентія тяжко захворіла.
На початку травня 1950 р. до будинку, в якому проживали монахині, приїхали енкаведисти, зробили детальний обшук, а потім посадили сестер у машину і повезли в пересильний табір у Бориславі. Там сестри пробули більше місяця. Спочатку їх навіть не годували, а через кілька днів почали давати кип’ячену воду і 300 грамів хліба.
Блж. свщмчн. Петро ВЕРГУН
Ісповідник останні роки свого життя мусів перебувати на вигнанні, хоч його здоров’я було вже підірвано. Про це він писав: «Моє здоров’я не цілком добре. Часто моє серце і мій шлунок «страйкують». Мені здається, Що зміна клімату помогла би моєму здоров’ю». Однак він не дочекався тої «зміни клімату». Врешті його шляхетнс серце раз і назавжди перестало битися, і він спочив у замерзлій сибірсъкій землі, віддавшн своє житгя за Христа і свою католицьку віру.
Блж. свщмчн. Олексій ЗАРИЦЬКИЙ
У квітні 1962 року о. Зарицький прибув до Караганди, де 9 травня того ж року його заарештували і за звинуваченням за «бродяжництво» (а насправді — за активну релігійну діяльність) засудили до двох років позбавлення волі у поселені Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем, робота була неважкою, але стан його здоров’я погіршувався, дала знати про себе стара хвороба шлунку.
Блж. свщмчн. Миколай ЧАРНЕЦЬКИЙ
Був мужем безустанної молитви. Владика Миколай був мужем безустанної молитви, як про це свідчать всі його сучасники: Він був свідомий того, що молитва є рідною мовою його душі, бо душа походить від Бога, з котрим вона тісно злучена.
Блж. свщмчн. Симеон ЛУКАЧ
Коли був священиком в с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача с. Липівка, Симеона Лукача в грудні 1920 року призначили викладачем в рідній Станіславівській духовній семінарії, де працював до квітня 1945 р.. На той час у семінарії був високий рівень викладацького складу. Серед викладачів тільки о. Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не був доктором наук. Його лекції, спосіб життя, проповіді стали справжнім зразком священичого ідеалу. Отця Симеона потай від нього називали «магістром моральності
Блж. свщмчн. Іван СЛЕЗЮК
Закінчив 6 класів Коломийської гімназії (1914), а після закінчення Духовної семінарії в 1923 р. був рукоположений на священника. У квітні 1945 р. з рук Владики Григорія Хомишина отримав єпископські повноваження на випадок арешту останнього. Був арештований 2 червня 1945 р., а 12 червня 1946 р. Військовий трибунал МВС Станіславської області засудив його на 10 років позбавлення волі і переїзд у Воркутинські табори, куди дістався на початку 1950 р. Звільнившись із ув’язнення 15 листопада 1954 р., повернувся до Івано-Франківська. У 1962 р. вдруге був заарештований на 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Після звільнення 30 листопада 1968 р. КДБ часто викликало його на чергову «бесіду». Останній виклик був за два тижні до смерті. Повернувшись звідти, зліг та більше не підвівся.
Блж. свщмчн. Василь ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ
Церемонія перенесення тлінних останків Блаженного Василія Величковського до храму св. Йосифа відбулася 16 вересня 2002 року, в м. Вінніпег. Відкривши труну, очевидці завмерли в подиві й благовісті — тіло Блаженного Василія не зазнало змін: обличчя й борода променіли святістю, руки були тілесного кольору й тримали хрест. Пролежавши в землі майже тридцять літ, Блаженний Владика Василій лежав як живий, попри те, що одяг і труна розтліли: нетлінне тіло помили, почистили й зодягнули в нові архієрейські ризи.
Мощі Блаженного Василія Величковського вшановують паломники із Західної Канади і США — і не лише українського походження, а й інших національностей та різних конфесій. У прибудованій до церкви каплиці паломники моляться; є і свідчення про одержані чудесну поміч та оздоровлення.
Підготувала Христина Кутнів
Повязані записи
