Милосердя і жертовність як дари служіння

КаюмовЧас Різдвяного посту – шлях до зустрічі із Христом, Який народжується у наших серцях, ніби в убогих яслах. Господь не побоявся народитися у бідності, так і наші серця, спраглі віри і покаяння є готовими знову і знов прийняти Богонемовля.

У моєму розумінні реколекції – це певна спроба налагодження свого особистого зв’язку з Творцем, відповідності стану душі до Божого Закону, занурення у власний духовний вимір і його оздоровлення. Тому важливо говорити у цьому контексті про поняття «милосердя» та «жертовність». Зрештою, зазначені слова не є для нас новими, проте їхній глибинний зміст практично неможливо осягнути зразу. Здавалося б ці поняття не стільки ілюструють спілкування між людиною і Богом, скільки наше життя у соціумі. Але це лише на перший погляд! Милосердя і жертовність – це чесноти, які отримує людина після наполегливої роботи розуму і серця, через наповнення власного життя Дарами Святого Духа, серед яких найголовнішою є любов, бо «хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є Любов» (1 Івана 4:8). Милосердя і жертовність є втіленням цієї великої любові до ближніх. Знову-таки підтвердження цьому знаходимо у Святому Письмі: «Хто говорить, що любить Бога, а брата свого ненавидить, бреше, бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Івана 4:20). Часто ставимо собі запитання: кого ж я маю любити? У сучасному світі ми маємо чимало визначень, які характеризують наші стосунки одні з одними: толерантність, політкоректність. Сказати сьогоднішній людині «брате, я тебе люблю» – означає бути «білою вороною», адже тебе можуть неправильно зрозуміти чи потрактувати. Звертаючись до слів зі Святого Письма, виникає нюанс: часто через поняття «брат» ми розуміємо тільки наших найближчих; насправді не усвідомлюючи, що нашим братом є кожен, хто потребує нашої уваги та любові. Для ілюстрації цієї думки, на мій погляд, найкраще можна використати притчу про доброго самарянина (Лк. 10:35). Чоловік, якого поранили розбійники, – це людство після гріхопадіння, воно не може захистити себе від чергових нападів диявола, наприклад, від спокуси ідолослужіння чи жертвоприношення, які, до речі, саме цьому суспільству були притаманними. Священик і левіт, що пройшли повз, – уособлення Божого закону і передання Святої Церкви, які не мають жодної користі, якщо людина не виявляє своє осмислення і цікавість до них. А в образі доброго самарянина бачимо Господа. Він приходить і поливає наші рани, тобто упадки і гріхи, вином і єлеєм. Вино – свідчення жертви на хресті, метафора Євхаристії; єлей – прототип Господньої благодаті. Бог бере нас на руки, зцілює, нагадує, що повернеться у другому пришесті. Знову ж звертаємось до поняття «милосердя». Згідно із науковим твердженням милосердя – це прагнення допомогти кожному, хто має у цьому потребу. Отож маємо бути цим добрим самарянином, який через бачення потреби ближнього, допомагає йому. Водночас наслідувати Ісуса Христа. Господь говорить такі слова: «Я посеред вас, як службовець» (Лк. 22:27). Бо Бог приходить на землю не для того, щоб Йому служили, але для служіння людині. З цього приводу апостол Петро каже: «Служіть один одному кожний тим даром, який отримали» (1 Петра 4:10). І тут важливо зосередити увагу на словах «кожен своїм даром». Господь не вимагає від нас чогось неймовірного, через наші таланти наповнюємо власне життя, а також примножуємо їх через служіння ближньому. Тому служіння – це перший поклик людини у житті, адже маємо наслідувати Господа!

zakat-13У житті кожного із нас Господь дає можливість виявити свої особисті дари, допомогти тим, що потребують. Але часто Він вимагає не лише подати милостиню, зігріти знедоленого, але закликає наслідувати приклад найвищої – жертовної любові! «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоби кожен, хто вірить у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Івана 3:16). Апостол Іоанн Богослов виділяє у своєму Євангелії особливе місце поняттю «жертовної любові», бо вона врятувала людський рід від влади смерті. Недарма його називають «апостолом любові», оскільки саме він розкриває таємницю любові, яка перемагає смерть. Бог-Отець віддав на смерть найпотаємніше і найдорожче – свого Сина, Який потім воскресне. Тому наша жертовність – це уподібнення Господеві. А вся суть християнства полягає у Богонаслідуванні, адже за словами вчителя Церкви Іринея Ліонського «Бог став людиною, щоб людина стала Богом». Подібну думку знаходимо і у святого Афанасія Олександрійського: «Слово вочеловічилось, щоб ми обожились». Обоження – це найтісніше онтологічне поєднання з Богом через Божу благодать. Обоження – це також ціль життя людини, воно пов’язане з відданою любов’ю до Бога і ближнього, а тому з милосердям і жертовністю. У тому ж значенні преподобний Серафим Саровський вважав, що «стяжання Святого Духа є суттю життя людини».

Коли готувався до духовної науки, пригадав собі короткометражний фільм «Важкий вибір», він є найпростішою ілюстрацією жертовної любові Бога-Отця. Є версія, що цей фільм знятий на основі реальних подій, які відбулись в Англії у ХХ столітті. Сюжет короткометражки у тому, що батько мав сина, працював на розвідному мості. Син дуже любив спостерігати за рухом поїздів і роботою моста, тому завжди був біля батька. Одного разу сталася прикра помилка – збився графік руху, і поїзд їхав саме тоді, коли міст був розведеним. Син побачив це, він кричав батькові, але той не почув, тому хлопець вирішує самотужки перевести механічні стрілки у мості. Коли він залазить у міст, застрягає у механізмі. Тоді батько бачить ситуацію, що їде поїзд, який переповнений сотнями людей, а тут – застряг його син. Перед ним – важке рішення, що обрати? І батько робить вибір на користь пасажирів потяга, оскільки у нього один син, а у них – у кожного є близькі. Отож любов, жертовність і милосердя – взаємопов’зані. На противагу цим поняттям – жорстокість та байдужість. Пригадуємо євангельський уривок про зцілення одержимої. Начальник синагоги закинув Христові, ніби Він порушує закон і суботу. На що Господь називає його лицеміром, оскільки тогочасні «праведники» не чинили діл милосердя, прикриваючись дотриманням суботи, а отже були банальними буквоїдами, не розуміючи суті. Так і у сучасному житті люди часто вдають побожність і хизуються своєю релігійністю, надають увагу другорядному, забуваючи про першочергове, а отже стають байдужими до інших.

140405214757471611_f0_0Про цю байдужість знову-таки можна поміркувати через короткометражний фільм «Одна сота секунди життя», яка ілюструє принцип невтручання у журналістиці. Сюжет – про фотокореспондентку, яка висвітлювала події війни, одного разу бачить дівчинку, яка біжить у бік одного із терористів, що сховався за колоною будівлі. Врешті-решт вона через шоковий стан натрапляє на нього. Журналістка стоїть збоку і чекає ефектного кадру, хоча у цей момент вона могла щось зробити. Короткометражка закінчується церемонією нагородження найкращих фотографів, де головна героїня отримує перше місце за світлину дівчинки з простреленим лобом. Все-таки щось живе залишилось у цій дівчині-фотографі, вона втікає із залу і не отримує нагороди. Отже, байдужість – це протилежне почуття до жертовної любові і милосердя. Чому байдужі не ввійдуть у Царство Небесне? Бо, по-перше, вони отримали певні блага, проте не звертали уваги на нужденних. У євангельській притчі про багатого і Лазаря Господь наголошує: «Чадо! Згадай, що ти вже отримав добро твоє у житті твоєму!» (Лк.16:25). По-друге, Царство Боже базується на жертовній любові, яка здатна поступитися зручностями, щастям, пережити біль заради блага інших. Тому через своє земне життя людина себе судить, тому наслідування неба і пекла відбувається протягом життя кожного із нас. Людина, яка весь час живе у ненависті і байдужості (а байдужість здатна примножувати інше зло), після смерті не зрозуміє глибину Божої любові і Царства Божого. Тому можна підсумувати сказане знову-таки словами із Святого Письма, а саме Євангелія від Матвея:

«Коли ж прийде Син людський у славі Своїй, і всі ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї і зберуться перед Ним всі народи, і Відділить одних від інших, як пастир відділяє овець від козлів, і Поставить овець праворуч від себе, а козлів – ліворуч. І Скаже Цар тим, що праворуч: «Прийдіть, благословенні, наслідуйте Отця Мого Царство, вготоване вам від створення світу. Бо голодний був Я, і ви дали Мені їсти. Спраглий був, і ви напоїли Мене. Був подорожним, і ви прийняли мене. Був нагим, і ви одягнули мене. Був недужим, і ви відвідали мене. У в’язниці був, і ви прийшли до мене. Тоді праведники скажуть йому у відповідь: «Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували? Або спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе подорожним і прийняли або нагим і одягнули? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці і прийшли до Тебе?» І Цар скаже їм у відповідь: «Істинно кажу вам, оскільки ви зробили це одному із братів моїх менших, то зробили мені»…

Ієромонах Маркіан (Каюмов)

Милосердя і жертовність як дари служіння

КаюмовЧас Різдвяного посту – шлях до зустрічі із Христом, Який народжується у наших серцях, ніби в убогих яслах. Господь не побоявся народитися у бідності, так і наші серця, спраглі віри і покаяння є готовими знову і знов прийняти Богонемовля.

У моєму розумінні реколекції – це певна спроба налагодження свого особистого зв’язку з Творцем, відповідності стану душі до Божого Закону, занурення у власний духовний вимір і його оздоровлення. Тому важливо говорити у цьому контексті про поняття «милосердя» та «жертовність». Зрештою, зазначені слова не є для нас новими, проте їхній глибинний зміст практично неможливо осягнути зразу. Здавалося б ці поняття не стільки ілюструють спілкування між людиною і Богом, скільки наше життя у соціумі. Але це лише на перший погляд! Милосердя і жертовність – це чесноти, які отримує людина після наполегливої роботи розуму і серця, через наповнення власного життя Дарами Святого Духа, серед яких найголовнішою є любов, бо «хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є Любов» (1 Івана 4:8). Милосердя і жертовність є втіленням цієї великої любові до ближніх. Знову-таки підтвердження цьому знаходимо у Святому Письмі: «Хто говорить, що любить Бога, а брата свого ненавидить, бреше, бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Івана 4:20). Часто ставимо собі запитання: кого ж я маю любити? У сучасному світі ми маємо чимало визначень, які характеризують наші стосунки одні з одними: толерантність, політкоректність. Сказати сьогоднішній людині «брате, я тебе люблю» – означає бути «білою вороною», адже тебе можуть неправильно зрозуміти чи потрактувати. Звертаючись до слів зі Святого Письма, виникає нюанс: часто через поняття «брат» ми розуміємо тільки наших найближчих; насправді не усвідомлюючи, що нашим братом є кожен, хто потребує нашої уваги та любові. Для ілюстрації цієї думки, на мій погляд, найкраще можна використати притчу про доброго самарянина (Лк. 10:35). Чоловік, якого поранили розбійники, – це людство після гріхопадіння, воно не може захистити себе від чергових нападів диявола, наприклад, від спокуси ідолослужіння чи жертвоприношення, які, до речі, саме цьому суспільству були притаманними. Священик і левіт, що пройшли повз, – уособлення Божого закону і передання Святої Церкви, які не мають жодної користі, якщо людина не виявляє своє осмислення і цікавість до них. А в образі доброго самарянина бачимо Господа. Він приходить і поливає наші рани, тобто упадки і гріхи, вином і єлеєм. Вино – свідчення жертви на хресті, метафора Євхаристії; єлей – прототип Господньої благодаті. Бог бере нас на руки, зцілює, нагадує, що повернеться у другому пришесті. Знову ж звертаємось до поняття «милосердя». Згідно із науковим твердженням милосердя – це прагнення допомогти кожному, хто має у цьому потребу. Отож маємо бути цим добрим самарянином, який через бачення потреби ближнього, допомагає йому. Водночас наслідувати Ісуса Христа. Господь говорить такі слова: «Я посеред вас, як службовець» (Лк. 22:27). Бо Бог приходить на землю не для того, щоб Йому служили, але для служіння людині. З цього приводу апостол Петро каже: «Служіть один одному кожний тим даром, який отримали» (1 Петра 4:10). І тут важливо зосередити увагу на словах «кожен своїм даром». Господь не вимагає від нас чогось неймовірного, через наші таланти наповнюємо власне життя, а також примножуємо їх через служіння ближньому. Тому служіння – це перший поклик людини у житті, адже маємо наслідувати Господа!

zakat-13У житті кожного із нас Господь дає можливість виявити свої особисті дари, допомогти тим, що потребують. Але часто Він вимагає не лише подати милостиню, зігріти знедоленого, але закликає наслідувати приклад найвищої – жертовної любові! «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоби кожен, хто вірить у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Івана 3:16). Апостол Іоанн Богослов виділяє у своєму Євангелії особливе місце поняттю «жертовної любові», бо вона врятувала людський рід від влади смерті. Недарма його називають «апостолом любові», оскільки саме він розкриває таємницю любові, яка перемагає смерть. Бог-Отець віддав на смерть найпотаємніше і найдорожче – свого Сина, Який потім воскресне. Тому наша жертовність – це уподібнення Господеві. А вся суть християнства полягає у Богонаслідуванні, адже за словами вчителя Церкви Іринея Ліонського «Бог став людиною, щоб людина стала Богом». Подібну думку знаходимо і у святого Афанасія Олександрійського: «Слово вочеловічилось, щоб ми обожились». Обоження – це найтісніше онтологічне поєднання з Богом через Божу благодать. Обоження – це також ціль життя людини, воно пов’язане з відданою любов’ю до Бога і ближнього, а тому з милосердям і жертовністю. У тому ж значенні преподобний Серафим Саровський вважав, що «стяжання Святого Духа є суттю життя людини».

Коли готувався до духовної науки, пригадав собі короткометражний фільм «Важкий вибір», він є найпростішою ілюстрацією жертовної любові Бога-Отця. Є версія, що цей фільм знятий на основі реальних подій, які відбулись в Англії у ХХ столітті. Сюжет короткометражки у тому, що батько мав сина, працював на розвідному мості. Син дуже любив спостерігати за рухом поїздів і роботою моста, тому завжди був біля батька. Одного разу сталася прикра помилка – збився графік руху, і поїзд їхав саме тоді, коли міст був розведеним. Син побачив це, він кричав батькові, але той не почув, тому хлопець вирішує самотужки перевести механічні стрілки у мості. Коли він залазить у міст, застрягає у механізмі. Тоді батько бачить ситуацію, що їде поїзд, який переповнений сотнями людей, а тут – застряг його син. Перед ним – важке рішення, що обрати? І батько робить вибір на користь пасажирів потяга, оскільки у нього один син, а у них – у кожного є близькі. Отож любов, жертовність і милосердя – взаємопов’зані. На противагу цим поняттям – жорстокість та байдужість. Пригадуємо євангельський уривок про зцілення одержимої. Начальник синагоги закинув Христові, ніби Він порушує закон і суботу. На що Господь називає його лицеміром, оскільки тогочасні «праведники» не чинили діл милосердя, прикриваючись дотриманням суботи, а отже були банальними буквоїдами, не розуміючи суті. Так і у сучасному житті люди часто вдають побожність і хизуються своєю релігійністю, надають увагу другорядному, забуваючи про першочергове, а отже стають байдужими до інших.

140405214757471611_f0_0Про цю байдужість знову-таки можна поміркувати через короткометражний фільм «Одна сота секунди життя», яка ілюструє принцип невтручання у журналістиці. Сюжет – про фотокореспондентку, яка висвітлювала події війни, одного разу бачить дівчинку, яка біжить у бік одного із терористів, що сховався за колоною будівлі. Врешті-решт вона через шоковий стан натрапляє на нього. Журналістка стоїть збоку і чекає ефектного кадру, хоча у цей момент вона могла щось зробити. Короткометражка закінчується церемонією нагородження найкращих фотографів, де головна героїня отримує перше місце за світлину дівчинки з простреленим лобом. Все-таки щось живе залишилось у цій дівчині-фотографі, вона втікає із залу і не отримує нагороди. Отже, байдужість – це протилежне почуття до жертовної любові і милосердя. Чому байдужі не ввійдуть у Царство Небесне? Бо, по-перше, вони отримали певні блага, проте не звертали уваги на нужденних. У євангельській притчі про багатого і Лазаря Господь наголошує: «Чадо! Згадай, що ти вже отримав добро твоє у житті твоєму!» (Лк.16:25). По-друге, Царство Боже базується на жертовній любові, яка здатна поступитися зручностями, щастям, пережити біль заради блага інших. Тому через своє земне життя людина себе судить, тому наслідування неба і пекла відбувається протягом життя кожного із нас. Людина, яка весь час живе у ненависті і байдужості (а байдужість здатна примножувати інше зло), після смерті не зрозуміє глибину Божої любові і Царства Божого. Тому можна підсумувати сказане знову-таки словами із Святого Письма, а саме Євангелія від Матвея:

«Коли ж прийде Син людський у славі Своїй, і всі ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї і зберуться перед Ним всі народи, і Відділить одних від інших, як пастир відділяє овець від козлів, і Поставить овець праворуч від себе, а козлів – ліворуч. І Скаже Цар тим, що праворуч: «Прийдіть, благословенні, наслідуйте Отця Мого Царство, вготоване вам від створення світу. Бо голодний був Я, і ви дали Мені їсти. Спраглий був, і ви напоїли Мене. Був подорожним, і ви прийняли мене. Був нагим, і ви одягнули мене. Був недужим, і ви відвідали мене. У в’язниці був, і ви прийшли до мене. Тоді праведники скажуть йому у відповідь: «Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували? Або спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе подорожним і прийняли або нагим і одягнули? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці і прийшли до Тебе?» І Цар скаже їм у відповідь: «Істинно кажу вам, оскільки ви зробили це одному із братів моїх менших, то зробили мені»…

Ієромонах Маркіан (Каюмов)