Блогерка Юлія Сливка: “Я молюся, ходжу до храму і пишу про це у Інстаґрамі”

 Ім’я  відомої блогерки Юлія Сливки у багатьох львів’ян асоціюється саме із текстами на релігійну тематику.  Про сакральне публічно вона говорить у  соціальній мережі і щоразу її лонґріди збирають сотні читачів. Втім Юлія не лише пише про Бога, але регулярно буває у храмі, а також співає із чоловіком у хорі. За яких обставин Юлія Сливка почала писати на духовні теми і як вона ставиться до віртуальної “моди на атеїзм”? Про це та більше спілкуємося.

24

 


– Юліє, розкажіть, що для Вас означає слово “писати” і як Ви усвідомили, що це – Ваше покликання?

– Письмо раптово стало для мене способом жити. Близько двох років тому я почала писати в Інстаграмі і з того часу щодень я дивлюсь на світ власне крізь призму письма. Як? Я спостерігаю за всім, аби потім про це написати, намагаюсь помічати більше і бути уважною до цього світу. Що важливо – я роблю це мимоволі. Чомусь те, що зі мною відбувається, дуже часто любить стати текстом. Мій Інстаґрам-блог – @slyva_jalova_lova – це мій щоденний вербалізований досвід жити. Різний досвід; великою мірою – духовний, метафізичний. Чи письмо – це моє покликання? Не знаю. Це звучало б гарно, звісно, але я знаю тільки, що мені нецікаво жити без письма і те, що я переживаю, коли пишу, емоційно не може замінити ніщо інше. Найбільше за день мене звеселяє думка про те, що зараз я зможу сісти щось писати.


22


-Чому Ви вирішили писати на релігійні теми? Чи був певний поштовх до цього?

–   Я ніколи цього не вирішувала. Ці історії народились в Інстаґрамі (ще й такому незручному місці!) ненароком, як народжуються всі історії. Вони не сплановані навмисно. (Та й хто б планував писати про Бога в мережі, де фешн-фотографії та знимки їжі у пріоритеті?) Релігійні тексти не були стратегією чи спеціальним інструментом здобути якийсь умовний успіх, стати цими історіями іншим, нетиповим блогером чи білою вороною. (І білою вороною бути, до слова, непросто. Навряд чи хтось би хотів нею бути з доброї волі.) Просто де б я не була, з ким би не була, я є собою. В Інстаґрамі – теж. Бог є частиною мого життя, то чому я маю десь від Нього відрікатись? Кажу ж – я завжди пишу про те, чим живу, і відчуваю. Великою мірою мій блог – це життя-онлайн. Зараз, наприклад, я пишу дисертацію, і пишу про це в інстаґрамі. Так само з Богом. Я молюсь, ходжу до церкви, співаю з чоловіком в нашому хорі – і пишу про це в Інстаґрамі. Все простіше, ніж Ви думаєте.


15 (1)


– Чи була у Вашому житті якась особлива людина (а, можливо, трапилось щось особливе), яка допомогла Вам побудувати стосунки з Господом?

-Є така. Мої читачі добре знають, хто це. В мене є історія «Духівник» у п’яти частинах, яку я публікувала в своєму Інстаґрам-блозі у лютому цього року. Вона багато пояснює. Нехай це стане спонукою прийти до мене і все з’ясувати. Скажу лиш: мій духівник – в спідниці.

-Як, на Вашу думку, знайти серед інформаційного шуму час для духовного розвитку? Чи маєте свій рецепт?

– Ми живемо в час, коли духовно розвиватись можна власне серед інформаційного шуму. Ера технологій може допомагати. От бачите, у тому ж Інстаґрамі можна читати ненав’язливі тексти про Бога. Або, наприклад, я знаю отця, що в цій контроверсійній мережі веде прямі ефіри-молитви, і можна помолитись разом з ним. Є чудесно наповнені інтернет-сайти як, наприклад, ДивенСвіт чи Ваш. Тепер розклад Служб Божих можна дивитись на сайті храмів, то що казати про інше? Нехай інформаційний шум стане не завадою, а інструментом.


20


-Що б Ви порадили молодій людині, яка зіштовхується з численними викликами сучасності (суб’єктивізмом, атеїзмом, культурним тиском), щоб зберегти свою ідентичність в Бозі та стосунки з Ним?

-Я якраз не дуже давно писала про це пост у блозі, бо сама знаю, про що Ви. Я не люблю радити і не люблю, коли мені щось радять, тому просто поділюсь своїм досвідом – раптом він стане комусь цікавим.

Після закінчення сільської школи я приїхала до великого міста – до Львова – і вперше побачила, що так, як живемо ми з бабою і дідом у Красному при церкві, живуть не всі. Є ті, що заперечують мою віру, і це їм вдається робити дуже переконливо.

Справді, вірити нині не дуже модно. Модно бути агностиками та атеїстами, казати, ніби Бога немає, стверджувати, що ті, хто вірує, – слабкі, бо не здатні брати на себе відповідальність за те, що відбувається в їхньому житті; каліки, що потребують милиць; немічні, що не можуть впоратись самотуж.

Але найгірше, що ми з Вами можемо зробити – піддатись моді/часові/товариствові/обставинам.


21


Коли я – сільська дитина – побачила у великому місті, що атеїсти мешкають не лише у підручниках з релігієзнавства, а й у Львові, мене це приголомшило, але не зрушило мого світогляду.

Мій Бог актуальний і в місті, і в селі, і у віртуальному, і у реальному вимірі. Бог не залежить від обставин, у яких я перебуваю. Бог – зі мною Бог – в мені.

Звісно, в еру інформаційних технологій можна казати, ніби Бога немає, але від того Він не перестане бути. Бог не залежить від часу, у який ми живемо. Він – поза часом.

-Ви знаєте, якою є Ваша читацька аудиторія? Хто ці люди переважно?

– Знаю, бо зараз опція статистики профілю в Інстаґрамі дозволяє відстежувати все. Мене читають переважно дівчата і жінки (хоч, за статистикою, дівчата і жінки більше читають не лише мене, а й загалом). Левова частка перебуває в діапазоні 21- 35 років, хоч є багато читачів, яким за п’ятдесят (так, навіть в Інстаґрамі). Підлітків ці тексти не дуже цікавлять і я розумію, чому. В мене авдиторія, що вже здобула освіту. Але передусім, мені здається, це дуже тонкі і чуйні люди, виховані, – вони завжди дуже зворушливо, обережно та небачено активно коментують ці тексти. Я люблю кожного, без лукавства. Багато з ними спілкуюсь – тільки так можу подякувати їм за те, що витрачають на мене і мої тексти свій час (його в нас так мало!).

-Ви часто писали, що без читача Ваших текстів не було б. Як Ви вважаєте, що важливіше: писати про те, про що хочеш сказати, чи про те, що хочуть почути?

-Без читача моїх текстів не було б, справді. (Мабуть, саме тому я дуже ціную його присутність.) Мені нецікаво писати, якщо цей текст не прочитають, тому ніколи я не писала у шухляду і вже навряд чи зможу. Думаю, то зле. Так не має бути. Справжньому літераторові байдуже, бо мистецтво заради мистецтва. Але формат блогу узалежнив мене від миттєвого відклику, коментарів, критики або похвали. Якщо б читач зник – я б разом з ним зникла. Я не змогла б писати – не бачила б сенсу. Пишу винятково в Інстаґрамі і у цьому полягає небезпека для мого письма, але дуже скоро сподіваюсь вийти поза межі мережі. Але читачі часто стають співтворцями цих текстів. Ми багато спілкуємось – приватно та у коментарі – і читач мимоволі часто подає добру ідею на новий текст, хоч сам про це не підозрює. Знову важливо – мимоволі!

Бо я не вмію писати на замовлення. Часом читач мене просить про щось написати, але мої історії певною мірою є літературними (це інтернет-есеї), а такі не народжуються тому, що хтось цього хоче. Щоб виник будь-який текст, мусить спершу виникнути імпульс. Мусить щось дуже приголомшити, зворушити абощо. Ніколи не можеш передбачити, коли це з тобою станеться, тому я сама ніколи не знаю, яким буде наступний текст. Треба тільки на нього чекати. Мені видається, в тому й смак цього письма і для мене, і для читача, – воно завжди несподіване.

-Ви згадували про написання своєї книги і читач неодноразово цікавився цим питанням. Чи є вже конкретні плани та ідеї?

-Можливо.

-Наскільки важливими є тексти про Бога в сучасній українській літературі?

-Скажу зараз крамольну річ – в сучасній українській літературі вони є не більш, і не менш важливими, ніж будь-які інші. Наперед даруйте за навмисну тавтологію, але важливо інше: наскільки ці тексти є важливими для кожного з нас.

ПОЧУТИ НАЖИВО ЮЛІЮ СЛИВКУ МОЖНА БУДЕ ПІД ЧАС ФЕСТИВАЛЮ “ВІТЕР-НА-ДІЇ”, який відбудеться 16 вересня у Львові. Більше за посиланням:  https://www.facebook.com/events/232267724061659/

Розмовляла: Марта Рибак