ДУХОВНІ УРОКИ БОГДАНИ МАТІЯШ
Той, хто хоч раз читав тексти Богдани Матіяш, не міг не зауважити, як вони вирізняються поміж інших сучасних книг своєю глибиною та, водночас, простими словами, які так легко ословлюють для тебе досвіди, що їх хотів збагнути, та не міг означити cамостійно. Поміж цих слів жодного розділового знаку, але так багато пауз! Коли зупиняєшся, щоб поміркувати про своє…
До такої тихої розмови про спокій, духовність, відкритість запрошуємо Вас, прочитавши нашу бесіду із письменницею та перекладачкою Богданою Матіяш.
Як почати розмову з Богом?
Добре ставити такі запитання. Але відповідь моя дуже банальна: розмову з Богом починаємо так само, як і розмову з будь-якою людиною. Треба просто почати ГОВОРИТИ. Почати щось Богові казати, запитувати, присвячувати цьому час. Не можна, скажімо, почати розмову з другом мовчки. Розмови немає, а ми все чекаємо, що вона станеться, і нічого не робимо.
Можна просто сісти ввечері і подумки сказати чи написати на аркуші свої нагальні питання або, навпаки, поділитися чимось, сказати щось. Наприклад, щось просте: “У нас сьогодні цілий день мінялася погода – дощ, сонце, дощ… ” І адресувати це конкретному адресату, тобто заговорити до Бога, так як ми починаємо розмову з нашими близькими й друзями.
Є ті, хто просто молиться з молитовника. Це теж досвід багатьох святих людей, але молитва теж може бути частиною розмови. Коли нам хочеться вести діалог із Богом, приходити до Нього, говорити з Ним, тоді починаються глибші стосунки з Ним, яких немає, коли ми просто зранку механічно, за звичкою, проказуємо “Отче наш” і ввечері – “Отче наш”. Треба виходити назустріч Богові. Відчути, що Йому цікаво з нами спілкуватися, і розповідати, що болить, що переймає, що цікавить.
«У МЕНЕ ЧАСТО Є ВІДЧУТТЯ ПРОСТЯГНУТОЇ БОЖОЇ РУКИ ДО МЕНЕ. ТОБТО Я ВІДЧУВАЮ, ЩО БОГ ПОРУЧ, ВІДЧУВАЮ І БАЧУ ЙОГО ОПІКУ».
“Розмови з Богом”
Я би сказала, що моє письмо для мене – це не так терапія, як праця із собою, спосіб щось у собі змінити. Я писала свої тексти в різний час, у різні життєві етапи; переді мною теж були свої виклики й питання, на які я шукала відповідей. Але сказати, що я писала, щоб позализувати певні рани, то ні, такого не було. Натомість дуже часто було відчуття внутрішньої праці з собою. Напевне, воно прийшло вже з книжками, які з’явилися після “Розмов з Богом”. У “Розмовах з Богом” у мене взагалі було таке враження, що я відкрила в собі якусь нову мову, що я жила раніше й не знала, що можу нею говорити. І тут раптом ця мова, як вода, тече з тебе, і ти тільки встигаєш її фіксувати. Ти ніби ходиш із широко розплющеними очима і не розумієш, як досі жив і не бачив світу, який щойно тепер перед тобою відкривається.
Мені не йшлося про терапію, йшлося про подив. Це було якесь нове знання про Бога, про себе, про наші з ним стосунки. І я вперше побачила, що письмо може мене саму змінювати. “Розмови з Богом” дуже змінили мене як людину і як авторку. Ніби зовсім переформатувалися мої цінності, зокрема, я відчула, що не хочу писати щось тільки тому, що вмію писати. Хочу через письмо ставати трохи ліпшою.
Я за фахом літературознавець і, знаючи закони жанру, могла би спокійнісінько писати й детективи… Але мені цікаво писати тоді, коли в письмі щось відбувається, коли воно мене перемінює. Якщо я довго не пишу, то коли врешті сідаю писати, відчуваю, скільки в мені є всього зайвого. Що і те десь накопичилось, і те, і там немає чистоти, і те не резонує. Але чи письмо – це терапія? Я не можу так його назвати. Це праця, зокрема, із сюжетом, образами, а також зі своїм внутрішнім світом, своєю оптикою. А те, що моє письмо може діяти на інших терапевтично, то це вже, напевно, ефект самого твору. Я цей твір відпустила, і далі він уже живе своїм життям.
«МОЄ ПИСЬМО – ЦЕ СПОСІБ САМУ СЕБЕ ЗМІНЮВАТИ»
Дар віри
Ви кажете, що у наш час нове покоління часто прагне раціоналізувати віру, немовби “помацати” її, щоб вірити, що молодим людям хочеться чуда. Але в тому і є таємниця віри, що вона є даром, який не залежить від чудес. Той, хто вірить, їх не вимагає, а відчуває Божу присутність у буденності, в щоденних подіях. Апостолу Томі було достатньо вкласти пальці в Христовий бік один раз, щоб повірити, що Христос справді воскрес після страждань, розп’яття і смерті, а не вкладати їх раз, удруге і втретє… Має бути достатньо одного разу.
Я думаю, що в житті людини – чи є вона віруючою, чи ні – є той момент, коли вона відчуває, що її дотикається щось, що виходить за рамки наукових, раціональних пояснень. От просто відчуття якогось захисту, добра, дарів, які тобі подаровано.
Мені здається, що чудес довкола є безліч, от просто встигай роззиратися довкола і дивитися на своє життя чи життя своїх близьких.
Коли ми дійсно віримо і будуємо стосунки з Богом, коли це справді є свідомо, то Бог завжди відповідає. І людина відчуватиме, що те знання, яке вона у цьому спілкуванні отримує, є правдиве. За дар віри треба бути вдячним. Віра – це вже свідчення того, що до нас Хтось доторкнувся і нас в ній утвердив.
У мене часто є відчуття простягнутої Божої руки до мене. Тобто я відчуваю, що Бог поруч, відчуваю і бачу Його опіку – у щоденних простих речах. Вони крихітні, приватні і для когось здались би смішними, але я кожного дня бачу, що ця Рука є і що її простягнуто до мене.
«ДУХОВНІСТЬ – ЦЕ ВНУТРІШНЯ РОБОТА ІЗ СОБОЮ».
Молитва в спільноті
Люди часто бачать у Церкві інституцію, якій не довіряють, бо їм здається, що в ній багато фарисейств. Багато кому легше сказати: «Помолюся вдома. Можу сам на сам поговорити з Богом, і жодні посередники в моїх стосунках із Богом мені не потрібні». Але треба шукати золоту середину. Знати цінність приватного спілкування з Богом, домашньої молитви, але й не відкидати цінності молитви Церкви, спільноти. Можна все життя промолитися вдома, але ніколи не пережити, скажімо, величі Таїнства Сповіді чи Таїнства Причастя. Власне, відчути, пережити їх саме як Таїнство.
Є речі, неможливі наодинці, і є речі, неможливі, коли поруч є дуже багато людей. Це різні досвіди. Треба мати досвід особистої молитви як твоєї зустрічі з Богом і досвід спільної молитви в храмі. Безумовно, кожен сам має пильнувати, із чим він приходить до храму на Літургію, щоб передовсім самим не давати приводів до того, щоб церковну спільноту хтось збоку оцінював як лицемірну.
Мені теж хотілося б, щоб наші парафії справді жили як спільноти, щоб на цьому робився більший наголос. Щоб парафіяни, врешті-решт, знали одні одних на ім’я, щоб відчували причетність одні до одних, а не просто були присутні на Літургії, кожен сам у собі й для себе, а по тому просто розходилися. Церква – це ж теж дім. Хочеться, щоб у ній це відчувалося.
Вертикалі
Я не знаю, чи взагалі оперую поняттям “духовність”. Рідко вживаю це слово, бо ним надто часто зловживають. Але сказала би, що духовність передбачає життя не «по горизонталі», а «по вертикалі», коли людина тягнеться догори, вибудовує своє життя передовсім за Божими законами. Духовність передбачає внутрішню роботу із собою. І навіть якщо часто здається, що вся наша робота марна, що ми зовсім не змінюємося, все одно не варто опускати рук. Якщо ти робиш зусилля, то колись воно таки проб’є камінь егоїзму, гордині, ще якихось твоїх вад…
Теж усвідомила, що в літературі мене не цікавлять книжки, в яких є тільки “горизонталь”. Якщо в книжці немає «вертикалі», погляду, зверненого догори, якщо текст написано просто на рівні розважального чтива, мені це не цікаво.
«ПОТРІБНО ПАМ’ЯТАТИ, ЩО ІНШІ – ЦЕ БОЖИЙ ОБРАЗ, МОЖНА БАЧИТИ У ЛЮДИНІ НЕГАТИВ, А ЯКЩО ПОЧАТИ СВОЮ ОПТИКУ БІЛЬШ-МЕНШ НАЛАШТОВУВАТИ, ТОДІ СТОСУНКИ МІЖ ЛЮДЬМИ СТАЮТЬ СПОКІЙНІШИМИ».
Keep calm
Про себе знаю, що мій спокій найбільше порушує побут: якісь дрібні щоденні дрібниці й часто аж дурниці. А що його зберігає? Дуже багато залежить від того, де ти є. Якщо навколо тебе люди привчені дратуватися, привчені висловлювати невдоволення, якщо це життєва звичка вирішувати будь-що через конфлікт, то можна, напевно, дуже довго старатися плекати мир у душі, але мало що з цього вийде. А коли ті, хто довкола, втишуються і просто цінують спокій, то його легше примножувати й втримувати.
Які мої рецепти спокою?
Прогулянки до лісу. Це те місце, де дуже багато зайвого просто розчиняється.
Молитва. Цього року я особливо відкрила для себе Дев’ятницю до Богородиці, яка розв’язує вузли. Зараз саме вона дуже мене вирівнює і втихомирює.
Добре читання і добра музика. Ну, і просто будь-який відпочинок. Якщо людина перевантажена роботою, навряд чи їй вдається бути справді спокійною.
Теж добре пам’ятати, що в кожній людині є Божий образ. Можна бачити у людині багато вад, а якщо почати більш-менш налаштовувати свою оптику, тоді стосунки між людьми стають спокійнішими. Коли стараєшся думати про інших добре, а не критикувати їх, теж приходить мир.
Радість бути
Досить багато речей роблять мене справді щасливою. Мене робить щасливою спілкування з людьми, яких люблю. Мене робить щасливою зустріч із тваринами: всюди де я йду, майже завжди бачу бездомних звірят, і тоді мені треба з ними познайомитися, погодувати, почухати, я їх сприймаю як друзів…
В усьому можна бачити радість.
Перші метелики навесні – це радість, другі метелики – радість, треті, п’ятнадцяті, сорокові…! Та насправді все життя може бути радістю.
Коли в тебе немає з кимось конфліктів, образ – то це теж радість. І коли ти чуєш прекрасну музику – це радість, і коли можеш під неї танцювати – це величезна радість.
І коли ти пишеш – це радість, і коли не пишеш – це теж радість, бо у цей час або думаєш, або спілкуєшся, або просто проживаєш якісь цінні життєві досвіди.
Абсолютно все, що добре, може бути радістю.
«ДІМ – ЦЕ МІСЦЕ, ДЕ ХОТІЛОСЯ БИ ЖИТИ ТАК, ЯК ТЕБЕ КЛИЧЕ СЕРЦЕ»
Дім
Мені завжди хочеться, щоби вдома було приймання життя. А приймання життя є, скажімо, в тому, щоби з уважністю ставитися до того, що поруч тебе.
Я живу у приватному будинку, в мене є сад, квіти і попри те, що вони ростуть надворі, я завжди намагаюся купити якісь айстри на базарі і поставити в хаті. Мені хочеться, щоб довкола було багато звірят, і їхня кількість помножується просто в якійсь неймовірній прогресії. Навіть минулого тижня до нас прибився кіт, якого, вочевидь, хтось викинув, і ми вчора рахували, скільки тепер у нас котів (бо кішка саме привела двох кошенят), і разом з усіма їх виходить шестеро. І, напевне, це вже забагато.
Але що таке дім?
Дім – це місце, де хотілось би жити так, як тебе кличе серце. На роботі завжди є щось, що нам не повністю підходить, чи у якихось стосунках зі знайомими теж не все може бути так, як би ми хотіли. А от вдома хотілося б, щоб це була дійсно така маленька оаза, де ти можеш просто почуватися у свої під сорок Божою дитиною, яка ходить і роздивляється світ.
«КОЖЕН МАЄ СВІЙ ШЛЯХ, І ВІН ВУЗЬКИЙ, АЛЕ ВСЕ-ОДНО ХТОСЬ ПЕРЕД ТОБОЮ ЦИМ ШЛЯХОМ УЖЕ ПРОЙШОВ».
Вчителі
Справжніх учителів у житті дається не дуже багато.
Олег Лишега. Я би сказала, що він є для мене вчителем не так у житті, як у літературі. Хоча якщо покласти наші тексти поруч і порівняти їх, то, може, не всі зрозуміють, у чому він для мене є Вчителем і чого я від нього навчилася. Але саме він змінив моє розуміння того, чим є добра поезія і хто такий – добрий поет. Маю враження, що його вірші, яких він написав так мало, можу читати ще декілька десятиліть – і не відчуватиму, що мені вже досить… У літературі маю ще такого Вчителя, як Тарас Прохасько. Від нього я також вчилася якихось суто людських речей, життєвих, але не певна, що всі їх засвоїла.
Решту осіб, яких дуже ціную, я би, напевно, радше назвала не вчителями, а авторитетами, бо я замало спілкувалася з ними особисто. Величезним авторитетом для мене є владика Борис Ґудзяк. Від нього багато чого можна навчитися. Навіть таких підставових речей, що їх, здавалося би, всі мали б знати, як-от людськість чи відкритість… Це неймовірно приємно, коли можеш єпископа обійняти чи коли єпископ знаходить час не лише для церковних ієрархів, а для так званих «простих людей»: студентів, звичайних парафіян, для тих, кого зустріне на своїй життєвій дорозі.
Думаю, що я також багато чого вчуся у свого чоловіка, Костя Москальця. І це теж цікаво, бо я спочатку, як і більшість його читачів та слухачів, просто знала його творчість, а тепер маю нагоду вчитися чогось важливого на щодень.
Запитай себе
Я би радила знайти для себе авторитетних постатей – чи тих, хто жив раніше, чи тих, хто живе тепер, – і дізнатися щось про їхнє життя. Зрозуміти, як вони жили, і чогось від них навчитися. А ще – почитати щось про святих. Скажімо, про життя святої Матері Терези, інших святих. Взагалі, запитати себе: “Що таке святість? До кого це поняття має стосунок? Чи до тих, хто помер, чи до тих, хто живе зараз? А може, до мене?”. Чи запитати себе про те, яким є зв’язок між мною й святим, ім’я якого я ношу. Життя всіх святих різняться, і кожне з них – це неймовірний досвід. У чомусь можемо на них рівнятися. Пам’ятати, що і в їхньому житті могли бути виклики, подібні на ті, перед якими ми теж постаємо сьогодні. Добре мати тих, хто вже пройшов дорогою перед тобою. Кожен має свій шлях, і він вузький, але все одно хтось перед тобою цим шляхом уже пройшов. Коли це усвідомлюєш, самому може бути легше іти дорогою, яка часом буває дуже непроста, й долати свої труднощі. Якщо хтось їх подолав, це надихає і підтримує.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
Фото http://www.meridiancz.com/
Повязані записи
