«Пустіть дітей, нехай ідуть до мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме як дитина, той не ввійде до нього» (Лк. 18:17).
«Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3).
Всі ми прекрасно знаємо і пам’ятаємо цю фразу нашого Божественного Спасителя. Більше того, всі ми розуміємо їхню справедливість. Адже у другій фразі Ісус ставить дітей, як приклад тих, котрі успадковують Царство небесне. Дітей потрібно вчити побожності, віри і молитви змалечку. Для цього їх варто водити в храм. Та як бути, якщо діти досить маленькі і не можуть витримати довгого богослужіння, починають галасувати, відволікати увагу молільників на себе тощо. Про дітей на богослужіннях було написано вже десятки, якщо не сотні статей. Тому тут ви не почуєте якогось універсального суперрецепту, але радше невеличку рефлексію на цю тему.
Для того, аби задати тон цим роздумам, на її початок прочитую вислови із цього приводу двох непересічних архієреїв – Папи Франциска і владики Антонія (Блюма), митрополита Сурозького.
На одній із Літургій у Сикстинській капелі Папа сказав: «Сьогодні хор буде співати, але найпрекрасніший хор з усіх – це хор немовлят, які шумлять. Малюки плачуть, бо їм некомфортно чи вони голодні. Тож годуйте їх». Власне така фраза, фактично дає відповідь усім скептикам, котрі вважають, що краще не брати немовлят у храм, адже вони заважають молитві.
Про таке «зважання» дуже влучно висловився митрополит Антоній. Коли його спитали, що робити, коли під час молитви у храмі діти відволікають шумом чи плачем, він відповів: «А ви почніть молитися і тоді вони перестануть вас відволікати».
Справді, проблема не в присутності дітей на Літургіях і їхній часом ексцентричній поведінці. Проблема у нашій із вами реакції на таку поведінку. Тому варто в цій ситуації насамперед звернутись не до тих, чиї діти поводяться на богослужіннях дуже невимушено і природно, а до всіх інших – нас із вами, котрі маємо смиритися і вміти відчитувати присутність Бога у наших ближніх – хорі немовлят, котрі шумлять.
Інколи батьки оправдовують своїми малими дітьми власне небажання відвідувати храм. Мовляв, вони дуже переживають за комфорт інших. Справді, дитина, а особливо достатньо маленька, не може зосереджено, чи принаймні спокійно стояти годину чи більше часу, коли триває богослужіння. Тому справді є сенс взяти із собою щось, чим можна дитину зайняти, коли їй буде нудно – якусь іграшку, машинку чи розмальовку. Бавлячись, дитина все-таки сприйматиме на слух священні тексти, а це уже означає немало.
Також варто вчити дитину до прийняття Святих Тайн, адже у Східній Церкві є чудова можливість, що діти можуть приймати Євхаристійного Христа від народження. В цього обов’язково треба користати. Вчити дітей варто у першу чергу своїм прикладом, адже несучи дитину до причастя явно варто причащатись також і самому. Таке дбання привчить дитину до гідного ставлення до таїнств Євхаристії і Сповіді.
Також, із процесом зростання дитини варто глибше інтегрувати її у структуру Богослужіння. Вчити молитов, просити стояти сумирно бодай на читанні Євангелія, молитов і Анафорі. Також потрібно пояснювати суть прийняття Таїнств. Коли дитина підросте, варто їй пояснити, що вона приймає не просто «мокрий хлібчик», але Тіло Бога – Ісуса Христа.
Також великою допомогою у цій справі буде віддати дитину на катехизацію, благо зараз катехитичні групи є навіть для найменших.
Також, коли дитина уже вміє читати, варто купити й дитячий молитовник і навчити ним користуватись.
Підсумовуючи сказане, можемо зробити два основні висновки:
– Перший – для батьків: процес інтеграції дитини в богослужбове життя Церкви не є легким, але дуже необхідним, який потребує багато сил і терпіння. Ну а найкраще виховує діток добрий приклад батьків;
– Другий – для всіх решта. Почнімо, за словами владики Антонія «по-справжньому» молитись, тоді жодні дитячі плачі чи пустощі не заважатимуть нас і не провокуватимуть на кидання гнівних і осудливих поглядів у батьків, чиї діти нам «заважають».
Діти – наше майбутнє. Тож будьмо справді добрими християнами і вміймо інтегрувати наше майбутнє у життя Церкви.
Підготував Володимир Мамчин
Повязані записи
